Катя – головна героїня, яку зіграла журналістка Світлана Лібет. Вона молода мама і, як будь-яка людина, має недоліки. Її прагнення – жити в радості, але ж радість буває різної форми й інколи важко рішучо робити вибір, знаходячись поміж двох світів, що співіснують, – широкого простору гедонізму та тісного (суб’єктивно) місця турботи про близьких.
Коханий Каті, якого зіграв музикант Євген Якшин, і у фільмі займається музикою. Живе у центрі столиці, в квартирі з високими стелями, прикрашеній картинами пейзажів та квітучих натюрмортів. Чи мешкають «молодята» разом? Ні, їх розділяє Дніпро. Катерина любить свого хлопця, проводить вечірній час з друзями та насолоджується рейвами. Але вранці Попелюшка має повернутись на метро у свої кам’яні джунглі біля Чернігівської. Контрастне протиставлення центру та периферії транслює не тільки ідею про просторові полюси міста, але й ментальне розділення героїнею своїх життєвих викликів. На Рейтарській вона безтурботна, п’яна та голосна, а на Азербайджанській вона мовчить, чекає усамітнення і бажає виспатись, але має дбати про сина, вирішувати конфлікти з місцевими матусями та займатись побутом.
Персонажі цього фільму люблять спілкуватись через імітацію – спочатку вони розігрують весілля на вечірці з саморобними каблучками та сукнею, що створили зі штори. Потім Катерина з подругою у виконанні мисткині Богдани Косміної натхненно розповідають пересічним іноземцям про «The United States of Troieshchyna» та її дива, жартома видають себе за знаменитостей. Син головної героїні Тимко грає з мамою у ванні, сміється зі своєї пінної бороди та вусів, а пізніше «вбиває» з іграшкового пістолета маминого коханого. Можна зачаруватись від того, як добре в авторки вийшло створити героїв у багатовимірній, натуралістичній площині, яким, разом з тим, парадоксально не вистачає виважених та приземлених вчинків. Глядач спостерігає за жителями міста, яким складно ладнати навіть один з одним. Ось хлопець з дівчиною, які близькі «тільки в радості» та на фізичному рівні. Тут мати й син, які гуляють разом за розкладом та комунікують через надто суворі репліки від дорослої або короткі спільні ігри. Таке відчуття аномії – не особливий випадок, із ним протягом життя може зіткнутися будь-хто, тому ми співчутливо спостерігаємо за подіями, розуміємо, що саме означають мовчазні погляди, опускання голови додолу та незручні паузи.
Тож, у фіналі Катю з сином Тімою не прийняли у нову домівку в центрі, вони повертаються назад на таксі. Можливо, це хеппі енд, адже героїня перейшла на сторону материнства та висловила свою любов дитині? Або все буде так, як на початку кіно? Цей епізод схожий на останні хвилини фільму «Випускник» Майкла Ніколса – класиці про дорослішання та проблеми вибору. Там також два персонажі рушають у невідомому напрямку та не можуть доповнити тишу потрібними словами, дивляться у камеру розгубленим поглядом, а потім усе завершується титрами.
Стрічка увійшла до кіноальманаху «Українська нова хвиля: Красиві двадцятилітні» у 2019 році, здобула нагороду на 48-й «Молодості», Одеському кінофестивалі 2018 року та розміщується на онлайн-кінотеатрі Takflix. Спільна робота оператора Олександра Рощина з дружиною вражає органічністю, щирими героями, зіграними непрофесійними акторами, живими вулицями та подіями міста. Надзвичайно приємно відчувати себе наче й не глядачем, а співмешканцем, включеним спостерігачем. Ти ж і впізнаєш себе, і улюблений Київ. Так, цілісно, побачивши зі сторони власні проблеми, можна м’яко рефлексувати над тим, що бентежить і потребує волевиявлення. Красиві двадцятилітні – це моє покоління, яке всіма руками за те, щоб над ним думали в українському кіно тут і зараз.
Авторка тексту: Ксенія Бойко.