Багаторічна практика діяльності ВРУ свідчить, що за умови, коли в Раді реєструється ДВА і більше законопроектів одного й того ж спрямування (назви), то це означає у переважній більшості випадків, що жоден з них не буде ухвалений в сесійній залі і таким чином ідея законодавчого врегулювання певного виду суспільних відносин буде або взагалі «похована», або ж її реалізація буде максимально відстрочена в часі...
Враховуючи, що я є вважаю НЕ доцільним і НЕ доречним спеціальне законодавче врегулювання окремого напряму вищої освіти в державі та практику розгляду альтернативних законопроектів, поданих на розгляд від представників різних політичних фракцій і груп, які є опонентами і конкурентами між собою, то на цій фразі можна було би й припинити свою участь в цих дебатах...
В той же час, оскільки я публічно коментував законопроект за авторством Оксани Сироїд та її співавторів, більшість з яких і за освітою і за професійною діяльністю є правниками, то вважаю поступлю не коректно з наукової і професійної точки зору, якщо Не прокоментую альтернативний законопроект за авторства С.Ківалова і його двох співавторів, які правниками за освітою не є.
Аналіз альтернативного законопроекту дозволяє мені висловити, на мій погляд, принципово критичні зауваження щодо основних положень цього документу.
По-перше. Глосарій законопроекту не включив чомусь (?) всі основні терміни, що вжиті в цьому документі. Зокрема, відсутнє тлумачення науково-дослідної установи (інституту, академії, центру), що в самому тексті законопроекту присутні. Тобто, Національна академія правових наук України, її Центри та Інститути, Інститут держави і права Національної академії наук - не є правничими установами, а їх співробітники не є правниками за освітою і діяльністю...? Тоді як бути з докторами і кандидатами юридичних наук, іншими науковими співробітниками цих установ, які є дослідниками права? Вони не є правниками, тому що не працюють в «юридичній школі»? Дивно! Але ж наукові працівники цих установ беруть участь в «З’їзді представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ» !? в законопроекті вживається поняття «науково-педагогічні працівники, але в глосарії його визначення - відсутнє!? Чому традиційний для вищої освіти статус «студент університету» перетворився в статус «здобувач юридичної освіти» ? Чому «правник(юрист)» - це особа, яка лише здобула юридичну освіту, а не та особа, яка виконує правничі функції, маючи правничу освіту і допуск до правничої професії? А якщо людина взагалі не працює за здобутою юридичною освітою (за дипломом про освіту), а є, наприклад, військовослужбовцем чи артистом театру і кіно..? Чому традиційні назви юридичних/правничих факультетів автори вирішили назвати «юридична школа»? Щоби англомовним іноземцям було зрозуміліше, бо там є назва «Law School» ? Чому до складу одного з «органів самоврядування шкіл права» - Ради деканів і ректорів – не включені директори(керівники) самостійних правничих наукових установ? Виникає низка запитань, на які законопроект не надає жодної відповіді...!
По-друге. Якщо можна, певною мірою, погодитись з пропозицією авторів щодо поділу правничої професії на «регульовані» і «НЕ регульовані», то не зрозуміло чому регулювання допуску до правничої діяльності має відбуватись лише ДЕРЖАВОЮ...? А як бути з адвокатурою, яка в усьому світі з прадавніх часів вважається вільною професією, а допуск до неї та й вся її діяльність є предметом самоврядування/саморегуляції адвокатської спільноти. Автори вирішили створити новий прецедент у світовій адвокатурі і продовжити створювання «державного міністерства адвокатури» та його підлеглих...? Яким чином до регульованих державою правничих професій «потрапили» : дослідник права; третейський суддя; арбітражний керуючий; державний виконавець, приватний виконавець; слідчий; детектив...? Тільки тому, що вони у своїй діяльності застосовують певні види законодавчих норм? Так в такому разі всіх державних і недержавних управлінців, бухгалтерів, аудиторів тощо...треба визнавати правниками...?! На моє переконання ( й не тільки моє) лише п’ять видів професійної діяльності є суто правничими;: адвокат, суддя, прокурор, нотаріус і викладач-дослідник правознавства – це підтверджується як їхніми функціональними повноваженнями, так і системою правових знань, умінь і навичок, якими вони повинні досконало володіти і застосовувати повсякчасно!
По-третє. Чому з напряму вищої освіти, який тепер має єдину назву «правознавство» виділено «міжнародне право»? Тобто – це правнича (юридична) освіта, чи все ж таки якась «квазі-правнича»...? Не зрозумілою є запропонована ЧОТИРИ рівнева юридична освіта, де, так званий «початковий (короткий цикл» освіти, взагалі ніяким чином не виписаний в законопроекті і не зрозуміло що він собою являє і чим завершується ? Це замість «молодшого бакалавра» (до речі, також абсолютно невдала конструкція освітнього рівня, яка тепер є в системі вищої освіти)?
Якщо бакалаврський рівень вищої освіти за задумом авторів завершується складанням Єдиного державного кваліфікаційного іспиту, то чим, якою формою атестації завершується навчання на Магістерській програмі з правознавства - взагалі в законопроекті не виписано...?!! Чим обгрунтовується можливість неодноразового складання такого іспиту - також не зрозуміло. Як і право держави встановлювати плату за повторне складання Єдиного державного іспиту...? А якщо – це приватний навчальний заклад? Куди, до якого бюджету зараховується така плата?
Що за своєю сутністю і механізмом означає положення «Юридичні школи в обов'язковому порядку забезпечують опанування студентами (за їх вибором) більшості навчальних дисциплін іноземними мовами, в тому числі із залученням до освітнього процесу іноземних фахівців.» - також не зрозуміло. Про яку «більшість дисциплін» і про «які іноземні мови» йдеться...?
Викликає чимало запитань, на які не має однозначної відповіді, щодо обсягу бакалаврської програми у 240 кредитів і магістерської програми у 90-120 кредитів Європейської кредитної трансферно-накопичувальної системи (ЄКТС). Чим вмотивована така пропозиція(?) - не зрозуміло!
По-четверте. Залишається відкритим питання необхідності введення поняття «провідна юридична школа» та його обґрунтування кількістю студентів на магістерській програмі у щонайменше 100 осіб та наявності в школі права спеціалізованих рад з захисту докторських дисертацій з права. На мій погляд, з тексту законопроекту така необхідність випливає лише з таких підстав: а) формування Ради деканів і ректорів, б) обов’язкове включення представників цих шкіл до складу Державних екзаменаційних комісій та відповідних галузевих експертних рад Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти , в) їх залучення до створення «державного стандарту правничої освіти» тощо.
По-п’яте. Не зрозумілою є декларація про «самоврядування та автономію юридичних шкіл», включно зі створенням низки органів самоврядування, діяльність яких між собою практично ніяким чином не кореспондуються і не пов’язана...?! Натомість центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки (сьогодні – це МОН України) наділений низкою повноважень, що фактично нівелюють цю самоврядність та автономію, включно з можливістю скликати З’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ..?! Це що - намагання узгодити положення Закону «Про судоустрій і статус суддів» щодо з’їзду для обрання членів ВККСУ, ВРПУ? Повноваження цього органу «самоврядування» де-факто вичерпуються повноваженнями таких виборів, а два інших повноваження носять суто рекомендаційний характер... Виникає запитання: З’їзд – орган самоврядування правничих шкіл і наукових установ, чи дорадчо-виборчий орган при інститутах держави...?
Можна поставити ще не одне запитання по тексту цього законопроекту, на які він або не надає взагалі відповідей, або ж відповіді носять не обмежену дискрецію в їх тлумаченні і застосуванні.
Мій загальний висновок по цьому законопроекту залишається таким самим як і по першому (О.Сироїд і її колег) : вважаю не доцільним і не обґрунтованим законодавче регулювання одного напряму вищої освіти – юридичної. Як і поєднання самої освіти і доступу до правничої професії в одному державному законодавчому акті. Має бути, на мою думку, розроблена детальна Концепція реформування юридичної освіти і доступу до правничої професії в рамках існуючого правового поля, що регулює вищу освіту в країні в цілому. Ця Концепція повинна віддзеркалити також думку юристів-практиків має бути схвалена на спільному Всеукраїнському з’їзді (конференції) представників юридичної освіти, науки і практики. Її реалізація – це свідома і відповідальна діяльність всіх зацікавлених сторін на рівні глибокого розуміння необхідності реформування всієї правової системи держави. Будь-які реформи, на моє переконання, мають ефект і результат лише тоді, коли їх учасники (принаймні переважна більшість) повністю усвідомлюють свою місію, мету, роль і поставлені завдання, а не коли - їх «батогом» (у тому числі й законодавчим) заганяють в такі «реформи»...Коли є «батіг», то завжди буде - спротив і саботаж...люди (тим більше - науковці, освітяне і студенти) – все ж таки не «воли і не коні», яких батогом можна поганяти і заганяти до стойла...!
В той же час розуміючи, що президент держави вже оголосив свій намір створити та ухвалити закон про юридичну освіту, і він буде добиватись такого рішення ВРУ, то правнича спільнота повинна подбати, щоби такий закон не містив в собі ризики спотворення благородної ідеї реформування ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ на майбутнє.