Процедура обміну хоч і формально, та все ж вимагає дотримання певної "схеми". Здебільшого, осіб, котрі потім можуть бути обміняні, притягують до відповідальності, виносять вирок. А далі – ті просять про помилування, президент підписує відповідний указ, по суті звільнивши їх (хоч, звісно, глава держави може це зробити на будь-якому етапі притягнення людини до відповідальності).
Звичайно, така навіть формальність не завжди дотримується. І суди, в провадженнях яких перебувають справи щодо осіб, які ще вчора звинувачувались в тероризмі, сепаратизмі тощо, підвисають. Саме судді повинні знайти формулювання, аби закрити такі справи.
Так, здебільшого лише завдяки таким рішення може відбутись процес обміну (як розповідають окремі адвокати, що мали стосунок до обміну, російська сторона наполягає на тому, щоб судді ухвалювали подібні рішення, мовляв, щоб все було юридично "чисто"). Однак після цього, працівники прокуратури можуть поскаржитися на суддів, котрі приймають рішення про звільнення осіб з "обмінного" списку, до Вищої ради правосуддя. І це стає проблемою саме суддів.
Один із останніх прикладів, що яскраво ілюструє те, що суди стають "заручниками" ситуації, коли треба випустити з-під варти підозрюваного в особливо важкому злочині для обміну з українцями по той бік кордону, є справа Володимира Цемаха.
Його затримали наприкінці червня цього року у м.Сніжне. Вперше арештували за рішенням Шевченківського райсуду Києва 29 червня. Термін тримання під вартою, як пишуть ЗМІ, був до 25 серпня включно.
22 серпня той же суд виніс нове рішення — про продовження арешту для Цемаха до 20 жовтня. Термін оскарження цього рішення пройшов через п'ять днів, тобто 27 серпня. Останню ухвалу ні Цемах, ні його адвокати не оскаржували. Правда, текстів судових рішень на сайті Єдиного реєстру судових рішень немає. Служба безпеки України їх засекретила.
І лише 3 вересня від Цемаха надходить скарга до Київського апеляційного суду про продовження строків оскарження та скасування його арешту. Натомість він просить змінити міру запобіжного заходу на особисте зобов'язання. Чому для абсолютно логічного для будь-якої сторони захисту звернення в апеляцію надходить аж за півтора тижні після рішення? Питання відкрите.
За менш ніж півтора дні апеляційний суд (у складі головуючого судді Юрія Сливи, суддів Ольги Юрдиги і Тетяни Фрич) задовольнив позов Цемаха. І його відпустили з зали суду.
Цемаха підозрюють за ч. 1 ст. 258-3 КК України (створення терористичної групи чи терористичної організації, керівництво такою групою чи організацією або участь у ній). Справа поки не передана до суду для розгляду по суті. А отже, не може йти мова про помилування і обмін. Більше того, для помилування особа повинна попросити президента самостійно (або її родичі).
І ще один нюанс – особа, котра підлягає обміну, повинна на нього погодитися (написати заяву). В іншому випадку жодна метушня не має значення.
Скажете: кому потрібні ці формальності? Можливо, нікому. Хоча не варто виключати, що до цього питання рано чи пізно можуть повернутися, якщо не українські правоохоронці чи суди, то міжнародні. І тоді запитання посипляться саме в сторону тих, хто такі дії "легалізовував".
До прикладу, за обмін ізраїльського солдата Гілада Шаліта на тисячу палестинців (цей випадок активно підхопив український Facebook після повернення 35 політичних в'язнів з Росії), голосував Кабінет міністрів Ізраїлю. Фактично поставивши крапку в п'ятирічній дискусії представників влади і суспільства.
Ні, не йдеться про те, щоб такий тривалий час розводити дискусії, поки в Росії в нелюдських умовах перебувають "наші". Хоч було б не зайвим на п'ятий рік війни вирішити юридичну сторону питання. Принаймні покласти відповідальність за "легалізацію" обмінних процесів на політичні органи, такі як Кабмін чи парламент, які не несуть відповідальності за свої рішення. На відміну від суддів, яких формально можуть притягнути до відповідальності за подібні рішення. В тому числі, щоб "тримати на гачку".