Однак, перш ніж, захлинаючись від праведного гніву, засуджувати журналіста-манкурта, давайте зрозуміємо причини - чому його матеріал отримав настільки значне поширення й відгук в засобах масової інформації.
Щоб зрозуміти, чому люди діють однаковим чином у певних обставинах згадаймо про досить поширене явище в телевізійних програмах - записаний сміх. Кожен з нас може провести експеримент за допомогою звичайного мобільного телефону, записавши на диктофон сміх людей, але не записуючи його причини. Якщо дати послухати записаний сміх іншим, ви дізнаєтесь, що він нікому не подобається, яким би голосним і радісним при цьому він не був. Чому ж тоді телевізійні ведучі численних гумористичних програм використовують записаний сміх, якщо він нікому не подобається, в чому переконалися ви?
Відповідь на це питання декого може здивувати - досвідчені телеведучі знають, що використання записаного сміху може врятувати гумористичну програму й зробити навіть не надто дотепні жарти смішними, підвищивши інтерес гладачів, а відтак і прибутки від реклами.
Щоб пояснити, чому люди, чуючи записаний сміх, починають сміятися і вважають це правильним, потрібно відкрити для себе універсальний принцип, який діє не лише відносно сміху і пояснює поведінку людей - принцип соціального доказу.
У київському університеті 80-х років розповідали таку легенду: одного разу над червоним корпусом універу хтось вивісив український жовто-блакитний стяг. Поки шукали пожежників, поки ті їхали, студенти і викладачі потай жартома вітали одне одного з приходом української влади. Коли ж його нарешті зняли, то виявили, що то був звичайний прапор Української РСР - червоно-синій, але вночі пройшов кислотний дощ і червоне вицвіло до жовтого.
Відтоді час від часу студенти повторювали один і той самий жарт: вранці, коли сотні людей стікалися на навчання, група з 5-6 чоловік, зупинялася біля входу, щось жваво обговорювала і показувала на дах червоного корпусу. Хтось витягав фотоапарат і вже через пару хвилин перед входом вирував невеличкий мітинг з десятків людей.
Здатність людей вважати правильною реакцію більшості оточуючих є універсальною, стосується не лише жартів і широко застосовується вже не одне сторіччя.
В зв'язку з цим варто згадати тих, хто вперше почав отримувати прямий зиск від використання соціального доказу.
В середині 19 сторіччя в країнах Заходу стало популярним використання клакерів - так називали людей, які під час вистави починали синхронно аплодувати, свистіти або кричати "браво" та "на біс". Це настільки заводило публіку, що з часом жодна з вистав, а особливо прем'єра, не обходилася без використання клакерів, а ті знахабніли настільки, що почали друкувати свої розцінки в газетах. І навіть знаючи про те, що аплодувати починають підкуплені люди, інші глядачі завжди велися на це очевидне шахрайство, не знаходячи в собі сили протистояти загальному настрою.
В 2003 році відомий український журнал опублікував інтерв"ю з молодим чоловіком, який відверто розповідав про свій "бізнес" по організації фальшивих пікетів. Хлопець відверто називав розцінки і це виглядало цинічно й зухвало. Вже після Помаранчевої революції політичні партії опозиції, незалежно від забарвлення, наймали величезні групи людей, які місяцями жили в парку напроти будинку уряду, створюючи ілюзію засудження діючого тоді Кабінету міністрів більшістю громадян...
Як часто в київському супермаркеті ми чуємо українську мову від продавців? Особисто мені вдається зафіксувати її у переважній більшості випадків, коли дівчата-продавці говорять між собою, але як тільки вони звертаються до покупця, одразу ж переходять на російську.
Бажання україномовних громадян спілкуватися в місті з чужими людьми російською не є результатом наказів начальства або підкупу кожного, хто так робить - це лише вплив соціального доказу, який діє на несвідомому рівні.
Мій багатолітній товариш кожного разу, коли бачить таку поведінку в нашому рідному Києві обурюється і говорить кожному, що це вбиває мову, а коли вмирає мова - помирає душа народу. Однак, зрозуміти ці вірні, високохудожні і поетичні слова, багатьом продавцям та офіціантам елементарно бракує освіти, тому вони, відвернувшись, звично звертаються до наступного покупця словами "што ви хатєлі".
Однак, мій товариш правий, - побороти принцип соціального доказу за рахунок усвідомленої поведінки у деяких випадках можливо. Проте для того щоб примусити себе випасти із загальної маси, потрібно не боятися бути маргіналом, інакшим, йти "не в ногу", бути не схожим на інших.
До речі це доля більшості підлітків і студентів з україномовних родин, які змушені вчитись у російськомовному середовищі київських шкіл та вишів.
Звичайно ж ми готуємо їх з дитинства, пояснюючи, що котики нявкають, а песики гавкають і будуть люди сміятися, коли котик почне через слово казати "гав", а песик занявчить. Пізніше розповідаємо історію нашого народу і пояснюємо, як тяжко страждали українці від іноземного гніту.
Втім, результат відомий, все більше і більше наших дітей все-одно стають російськомовними або, як мінімум, двомовними білінгвами. "Мало нас, а вас ще менше", - як співає у своїй популярній колисковій Анатолій Сухий.
Це означає, що принцип соціального доказу дуже важко подолати за рахунок усвідомленої поведінки, а вічні протестанти, революціонери і маргінали ніколи не складали більшості населення в жодній країні світу.
Принцип соціального доказу - це стереотип поведінки і він не стосується тільки мови, а взагалі керує поведінковою реакцією кожного з нас. То що ж, боротьба з русифікацією неможлива? На щастя можлива і криється вона у використанні того ж таки соціального доказу, але вже на свою користь.
Треба нагадати, що в історії нашої країни є приклади не лише русифікації, але й успішної українізації. Насамперед - добре відомий нам, тепер україномовний Львів.
Мешканці Центральної України звичайно ж будуть здивовані, а самі львів"яни згадувати про це не люблять, але одразу після війни і до половини 60-х років Львів можна було б назвати напів російськомовним містом. Російська чулася на кожному кроці, бо більшість порожніх квартир, які звільнилися після винищення євреїв в роки війни і переселення поляків в 45-47 роки, були заселені військовими та спеціалістами, що приїхали або з Росії, або зі Східної України. Однак, Львів став здебільшого україномовним вже наприкінці 60-х років.
Що примусило російськомовне населення Львова перейти на українську? Маю гіпотезу, що поведінка більшості і, як наслідок, використання соціального доказу.
Переживаючи бурхливе зростання у 60 і 70-их роках Львів заселявся галичанами з довколишніх містечок і сіл. Не можна сказати, що всі вони були свідомими носіями місії українізації Львова, але 99% їх були україномовними, не розуміли російської і для російськомовних в місті склався стереотип: вдома можеш говорити російською, але з чужими на вулиці - тільки по-українськи.
Поволі українська на вулиці й на роботі почала завойовувати домашній простір нових львів"ян. Наразі у Львові збереглася група затятих російськомовних, яка, напевно, приблизно така ж у відсотковому відношенні, як група послідовно-україномовних в Києві.
Від часів українізації Львова минуло півсторіччя. Змінилися способи поширення інформації, змінилася навіть сама держава і тепер ми стоїмо перед необхідністю використання досвіду Львова для порятунку української мови. Чи варто пояснювати, що це питання виживання української нації взагалі?
У підсумку, згадаймо, що будь-яка пропаганда працює насамперед з стереотипами. Змінивши стереотип поведінки, ми можемо впливати на поведінку людей. Однак для цього недостатньо однієї статті, - необхідне більш грунтовне дослідження і цілеспрямована тактика.
Якщо ж цього не зробити і кожного разу, зустрівши російськомовного, дратуватися або читати мораль, то... журналіст з газети "Коментарі" виявиться правим - українська зникне не у 2060 році. А може навіть й раніше, якщо ми і далі не почнемо усвідомлено використовувати закони, що, на відміну від документів прийнятих у Верховній Раді, насправді керують людьми.