Зрозуміло, що виграти війну в Російської Федерації не так просто, вона переважає нас за більшістю показників, як економічних і воєнних, так і демографічних. Але світова історія зауважує, що не завжди велика держава здатна виграти війну у меншої, наприклад, на початку ХVІІ ст. невеликі за розмірами Нідерланди змогли не лише виграти визвольну війну у могутньої тоді Іспанської імперії, але самі, після перемоги, перетворились у світового актора. Головною перевагою голландців над іспанцями став прискорений розвиток економіки – заснованої на нових відносинах, ну і, звісно, патріотизм, фанатичне прагнення звільнитись від чужоземного ярма.
Отже, інтенсивний економічний розвиток України є першою передумовою успішної війни з Російською імперією – і ми про це ні на мить не повинні забувати. Реальні ж соціально-економічні зміни в Україні наступлять після делегітимізації паразитарної олігархічної касти, позбавлення її політичного впливу на український соціум. Це одне із найскладніших завдань, що стоїть перед українським суспільством. Розпочинати зміни необхідно з самого простого: з націоналізації російського капіталу в Україні. З погляду міжнародного права, це буде законна компенсація за розв’язану РФ гібридну війну, за анексований Крим і загарбаний Донбас.
Другим фактором, що гіпотетично дарує нам історичну можливість вийти переможцем у війні з Росією, є зміна напрямків розгортання глобальних процесів на Євразійському континенті. Саме про них ми і хочемо поговорити в цій статті. Щодо наукової теорії, яка б раціонально пояснювала зміни в територіальній владі держав, то, окрім здобутків класичної і сучасної геополітики, можна скористатися досягненнями новітньої американської макроісторичної соціології, передусім творчим доробком її засновника Рендалла Коллінза.
Нагадаємо, що лише Р.Коллінз в розпал холодної війни зумів науково довести швидкий розпад СРСР. Доразу зазначимо, що усі базові умови, які привели Радянську імперію до безславного кінця, автоматично перекочували до її історичного спадкоємця Російської Федерації. І сьогодні вони знову перебувають в активованому стані. Особливо варто звернути увагу на четвертий і п’ятий геополітичні принципи, сформовані Р.Коллінзом, що спонукають Російську імперію рухатись до катастрофічного фіналу. «Надмірне розширення імперій – каже він – завжди завершується ресурсною перенапругою і державною дезінтеграцією», а розміри РФ, що простяглися від від Балтики і Чорного моря до Тихого океану, «створюють несприятливе геопозиційне положення з надмірним розширенням і перевагою противників у місцевих ресурсах, регіональні конфлікти раніше чи пізніше накладуться один на одного – наголошує науковець – і детермінують невдачі у значних регіонах, зрештою вони сягнуть «переломного моменту», що спричинить внутрішню кризу і розвал імперії» (Рэндалл Коллинз. Предсказаиние в макросоциологии: случай советского коллапса. – Альманах «Время мира», вып. 1, 2000, с. 234-278).
Провальні спроби Росії вести подвійну гру на Далекому Сході
Анексія Криму і вторгнення Росії у Донбас стали грубим порушенням міжнародної системи безпеки і протиставили Російську Федерацію усьому цивілізованому світові. Намагаючись уникнути ізоляції, Путін запропонував колективному Заходові об’єднатись у спільному поборенні ісламського тероризму. Звісно, що ніхто серйозно не поставився до цього дипломатичного виверту. Поступово наростав процес стримування агресії РФ дипломатичними і економічними засобами. Щоб не опинитися в повній ізоляції, Кремль інтенсифікував двосторонні стосунки із КНР, незважаючи на те, що ситуація на Далекому Сході та у Східному Сибіру для росіян складалася доволі катастрофічно. Китайці після розвалу СРСР розгорнули масовий «мирний наступ» на колись відібрані в них далекосхідні території, десятками тисяч переселяючись у порожніючі села і містечка. Разом із міграцією сюди рушив і китайський бізнес. Демографічна і економічна динаміка вказувала, що ще декілька десятиліть такої мирної експансії і губернатором на Далекому Сході буде обраний китаєць, з усіма наступними негативними наслідками для російської державності. Але в очманілого від реваншизму уряду Росії не було іншого виходу, як шукати політичні і економічні альтернативи Заходу, тому під тиском обставин Росія проголосила Китай своїм стратегічним союзником.
Звісно, це давало тимчасові політичні і економічні вигоди, але, одночасно, ще більше інтенсифікувало китайську участь у розвитку регіону. Тобто, з погляду російської перспективи, загострювало і без того негативні кризові явища. Щоб протиставити щось реальне за значимістю китайській економічній і демографічній експансії та, одночасно, не втратити КНР як політичного союзника у протистоянні зі США, Кремль розробив доволі вишукану політику «подвійної гри» із залученням до економічного життя на Далекому Сході держав, що ніколи раніше не відрізнялися якоюсь особливою симпатією до Китаю. Єдиним рівновеликим, щодо КНР, актором у цьому регіоні є лише Японія. Але на шляху розвитку двосторонніх стосунків між Росією і Японією лежить «камінь спотикання» – Курильські острови, анексовані Росією в Японії в часи 2-ої світової війни. Минулого року Кремль запропонував японському урядові повернутись до компромісного проекту Договору 1956 року, за яким СРСР погоджувався повернути острови Хабомай й Шикотан із Малого Курильського пасма Японії. Решту островів уряд РФ запропонував віддати під спільну економічну діяльність. З прозорим натяком, а можливо, і обіцянкою на майбутню їхню передачу Японії. Зрозуміло, що повернення Курильських островів це непомітна «крапля в морі» із наростаючою загрозою втрати усього Далекого Сходу.
Про це достатньо влучно написав відомий російський анонімний політичний інсайдер «Нєзигарь»: «У переговорів з Японією є чи не головна прихована сторона. Це стримування Китаю. Нам би дуже вигідно було пустити на Далекий Схід Японію, а з нею і, нехай опосередковано, Сполучені Штати Америки. Як щит проти Китаю. Це дало б можливість при вмілому сценарії маневрувати десятиліттями. Може, це і розумно – наголошує «Нєзигарь» – здатися японцям для захисту від китайців за умови спільного безкитайського розвитку регіону. Мені важко судити, я просто не знаю, наскільки ми на Далекому сході близькі до краху» (Незыгарь. – 16 января, 2019).
На сьогодні переговори з Японією щодо долі Курильських островів тимчасово пригальмовані, бо склалася несприятлива внутрішньополітична ситуація, – частина опозиційних крайньо шовіністичних політичних сил розпочали масову агітацію «проти торгівлі російською землею» і отримали підтримку більшості суспільства. На відміну від тактичного характеру мислення російської влади, опозиція оперує стратегічними категоріями: сьогодні віддаємо Курили, а завтра Калінінград, післязавтра Карелію і Крим, і так далі, і тому подібне.
Фактично праві обидві сторони, і в цьому прихована трагічність ситуації: з одного боку, уряду необхідно найти реальний зовнішньоекономічний важіль протистояння китайській експансії, а з іншого боку, «прецедентне право» легітимізує можливість розвитку деструктивних внутрішньополітичних процесів в нових історичних обставинах і на корні блокує усі раціональні ініціативи.
Сьогодні можна доказово стверджувати, що надмірне розширення Російської імперії увійшло в пряму суперечність із внутрішніми можливостями забезпечити рівномірний розвиток усім регіонам держави. Відповідно, зростає її реальна неспроможність забезпечити надійну охорону власних кордонів. У поєднанні з перевагою регіональних противників у місцевих ресурсах і прагненні повернути окуповані території, усе це обов’язково, раніше чи пізніше, завершиться для Росії повномасштабною поразкою, із відступом назад до Уралу.
"Один пояс, один шлях", моджахеди і підчерев'я Росії
Після успішної реалізації плану Ден Сяопіна «Чотирьох модернізацій», Китай став другою за економічною потугою країною світу. Швидко освоївшись із новою роллю, він перейшов до «повзучої експансії» у всіх можливих напрямках. Сьогодні уряд Китаю мислить глобально, прагнучи реалізувати свої далекоглядні цілі про світову гегемонію у формі м’якої зовнішньої політики співпраці, а найпретензійнішим проектом у цьому напрямку є розбудова нового «шовкового шляху» від Китаю до Європи. Необхідно розуміти, що китайський уряд реалізовує цей проект не тільки як великий надсучасний комунікаційний коридор, а як засіб вибудувати навколо нього в самому центрі Євразії системи союзних держав – «Один пояс, один шлях». Щось на зразок євроатлантичної співдружності країн Західної Європи і Північної Америки. Таку собі своєрідну прокитайську геополітичну вісь Євразії. 24 січня 2019 року офіційне китайське видання «Сіньхуа» повідомило, що «обсяг торгівлі Китаю з державами – учасниками ініціативи «Пояс і шлях» за минулий рік сягнув відзначки в 1,3 трильйона долларів США».
Це більше, ніж серйозно. Хочеш, чи не хочеш, а одразу пригадується безсмертна сентенція Гелфорда Джона Маккіндера: «Хто володіє Євразією, той володіє світом!»
Упевнений, що так само надсерйозно сприймає цей проект і головний опонент китайської експансії – уряд США. Наростання усіх можливих торгівельних війн лише початок глобального протистояння між ними. Не допустити реалізації проекту «Один пояс, один шлях» рівнозначне для США якщо не перемозі у війні, то, принаймні, у великій стратегічній битві. Зрозуміло, що уряди двох потужних ядерних держав не збираються розпочинати третю світову війну, вони не самогубці, а граничні практики. Швидше всього, це буде війна чужими руками. Приблизно так, як вели війни США і СРСР в часи холодної війни. Із різноманітних даних спеціалізованих джерел можна зробити висновок, що США знайшли засіб як максимально ускладнити життя китайцям. Вони збираються використати добре ними напрацьований інструментарій боротьби проти СРСР в Афганістані. Коли організовані американськими інструкторами моджахеди на верблюдах із стінгерами і протитанковими гранатометами зламали непереможну до цього Радянську імперію.
Полем масштабного бою має стати найуразливіша ділянка проходження «Поясу і шляху» – Середня Азія. Різні джерела вже більше року повідомляють, що у Північному Афганістані інтенсивно формуються дві ісламські армії (із шиїтів і сунітів). А так як два великих етноси – таджики і узбеки фактично поділені державними кордонами навпіл (одна частина існує як самостійні держави, а друга як великі провінції Афганістану), то порозуміння і підтримку в Середній Азії вони отримають. Скептикам нагадаємо, що найуспішнішим міністром оборони Ісламської держави був Гулмурод Халімов, – виходець із Таджикистану. Американцям залишилось лише створити воєнно-політичні передумови цьому походу. Передусім, вивести власні війська з Афганістану, – тобто прибрати основний інтегруючий об’єкт ненависті місцевого населення; далі, домовитись із талібами про відносний нейтралітет із проамериканським урядом в Кабулі, – тобто нейтралізувати пуштунську опозицію у новостворюваній північноафганській конфедерації ісламістів; а на завершення, націлити озброєні ісламські маси на визвольний похід у Середню Азію. Відродження ІГІЛ в Середній Азії відбудеться так само блискавично, як в Іраку або Сирії, але це вже буде проблемою не США, Ізраїлю чи Саудівської Аравії, а Китаю і Росії. Філігранна політика, можна лише поаплодувати.
Нагадаємо, що реальних кордонів між Росією і середньоазійськими державами сьогодні практично не існує. Від Туркменії, скажімо, до Кавказу, або мусульманського Поволжя рукою подати. Це буде більш, ніж серйозна проблема для РФ. Тому вже на початковому етапі конфлікту РФ змушена буде втягнутися у війну із ісламістами. Війну, набагато більш затратну і масштабну, ніж, скажімо, нинішня сирійська експедиція.
Проблеми одних суб’єктів, перспективи інших
Якщо спробувати змоделювати подальший розвиток подій після середньоазійського конфлікту, і остаточного «поховання» проекту «Одного поясу, одного шляху», то він одразу мобілізує Китай прискорено рухатись на Північ, аж до Арктики, до її газових і нафтових ресурсів. Його до цього штовхатиме не антиросійська політика, а логіка глобального виживання. І першим остаточно впаде російський Далекий Схід. Це буде крахом Росії, вона безальтернативно зануриться в ще не знане їй «лихоліття» («безвременье»). Для обкрадених Росією народів буде справедливо перетворити її лихоліття у повернення власного добра.
Зазначимо, що ці події почнуть розгортатися не через десятиліття, а у набагато ближчій перспективі. Нам потрібно лише правильно розрахувати свої сили, не здаватися, не погоджуватися на ганебні мирні угоди, а прагматично працювати з вдосконалення суспільства, армії, економіки. Свідомо перетворюватись у сильніших. І наш час прийде!