До прикладу, — операція розкуркулення, котра стала одним із етапів чи частин Голодомору 1932-33 рр., проводилася згідно із нормативно-правовими актами, зокрема постановою ЦК ВКП(б), зокрема «Про заходи із ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації», що ставила за мету ліквідацію так званих «куркулів» як класу, а на практиці означала вилучення майна селян, зокрема засобів виробництва, худоби, запасів корму та насіння тощо, самі ж селяни підлягали виселенню та розселенню, зокрема і по концентраційних таборах. У деяких районах декларативно добровільний вступ до колгоспів насправді був примусовим, санкції у разі спротиву — погрози розкуркулити чи навіть позбавити виборчого права!
Минуло майже понад півстоліття від тих часів, однак вибіркове використання законодавства аж до створення законодавчих актів під інтереси окремих політично-економічних груп впливу і досі є поширеною практикою.
Саме держава виступає суб’єктом у випадку притягнення злочинця до юридичної відповідальності, однак іменем української держави сьогодні притягають до відповідальності за сфабрикованими справами або ж за політичними мотивами і навпаки — звільняють від такої відповідальності у випадку, коли злочинець є наближеним до кіл, що володіють владою і/або ресурсами.
На початку 2010 року винуватців Голодомору в Україні було названо. За версією СБУ, підтвердженою Апеляційним судом м. Києва, за організацію голодомору відповідальні очільники більшовицького режиму, зокрема генеральний секретар ЦК ВКП(б) Йосип Сталін, секретарі ЦК ВКП(б) Лазар Каганович та Павло Постишев, голова Раднаркому СРСР В’ячеслав Молотов, генеральний секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор, другий секретар ЦК КП(б)У Мендель Хатаєвич, голова Раднаркому УРСР Влас Чубар. Однак що значить на практиці ця відповідальність для давно померлих осіб? Очевидно, що вони не відповідатимуть ні життям, ні навіть власною свободою за фактично убивство від 3 до 8 млн. людей за різними оцінками.
Натомість уже у травні 2010 року, майже через півроку після засудження Сталіна судовою системою, у Запоріжжі з’являється пам’ятник цій одіозній історичній особі. З’являється. Тобто ідеться не про монумент, що стоїть там уже 100 років і залишився як історичний спадок, а саме абсолютно нову споруду «Керівнику Радянської держави, Генералісимусу». Попри те, що пам’ятник кілька разів намагалися фізично знищити, ціла низка чиновників (окрім власне комуністів) намагалися реабілітувати його встановлювачів, аргументуючи це головно тим, що монумент нібито споруджено на приватній території КПУ. Натомість осіб, що назвали себе виконавцями руйнування монументу, було засуджено за хуліганство.
Нечуваний випадок із пам’ятником головному організатору убивчої операції Голодомору, котру 24 країн світу визнали геноцидом за національною ознакою, доводить — засудження злочину навіть у правовому смислі ніяк не впливає на його засудження у суспільній свідомості. І саме у цьому криється головна небезпека майбутнього, бо попри все виходить, що суспільство не засвоїло історичний урок минулого. Адже головними відповідальними за Голодомор є не тільки і не стільки конкретні історичні постаті, як антилюдський режим, котрий зневажає людину в усіх практично сферах її діяльності та проявах, не визнаючи за нею право на самостійну працю та економічну діяльність («розкуркулення»), свободу висловлення думки (найрізноманітніші цензури), пересування та віросповідання тощо. Режим, котрий розглядає людину тільки як гвинтик на коліщатко, рано чи пізно зі своєю еволюцією замахнеться на життя, фізичне існування людини. І тут важливо зрозуміти, що головним вироком Голодомору має стати не засудження Сталіна та його поплічників, а засудження тоталітарного режиму. Не просто заборона комуністичної партії із тієї причини, що раніші члени партії були причетні до фізичного нищення людей, а засудження людиноненависнецької діяльності та ідеології на моральному рівні, аби ненависть за етнічною, мовною та іншими найрізноманітнішими людськими ознаками стала такою ж неприйнятною, як приміром убивство.
Відповідальність за злочини тоталітарного режиму мусить бути не стільки юридичною, скільки моральною та світоглядною. Однак в Україні політики та підконтрольні медіа до краю ідеологізують злочин Голодомору, тому у масовій свідомості прорадянсько та проросійсько налаштованих громадян Голодомор є ні чим іншим, як вигадкою націоналістів. Більш того, у нас прийнято переписувати історію з приходом нової партії до влади аж до зміни шкільних підручників. Як наслідок, суспільство постійно перебуває в умовах несталих моральних координат, оскільки оцінки та уроки історії і є передовсім оцінками моралі.
Отсутствие в учебниках по истории темы Голодомора связано с необходимостью более полно изучать картину событий истории прошлого века, чтобы не зацикливаться на одном периоде
— Валерий Солдатенко, глава Украинского института национальной памяти
Тим не менш, формування громадської думки значною мірою залежить і від публічних осіб. Не тільки чиновників, котрі мають змогу у прайм-майм поширювати свою думку на телевізійних політичних шоу, але і від журналістів. Безперечно, в умовах несформованого медіаринку, коли газети на телеканали належать крупному бізнесу, кожному окремому журналісту важче донести свою думку до читача у конкретному політично заангажованому медіа. Однак журналістика — одна із професій, котрі вимагають не простого виконання завдання, але і моральної відповідальності перед читачем. Ситуація у вітчизняній журналістиці може однак здаватися наслідком пострадянського періоду, насправді ж за часів Голодомору журналісти поставали перед такими ж дилемами.
Знаний британський журналіст Ґарет Джоунз перший з-поміж своїх колег засвідчив існування голоду в Україні, вивчаючи у 1930-33 роках наслідки сталінських п’ятирічок на територіях Радянського Союзу. Його репортажі на цю тему було опубліковано у американських та британських часописах. Ось витяг із його матеріалу: «Я пройшов через безліч сіл і дванадцять колгоспів. Скрізь я чув плач: «У нас немає хліба. Ми помираємо!» Цей плач лунає по усій Росії, на Волзі, в Сибіру, у Білорусі, Центральній Азії та в Україні — «Перекажіть в Англію, що ми пухнемо від голоду.» Більшість офіційних осіб заперечують існування будь-якого голоду, але через кілька хвилин після одного такого заперечення в потязі, я насмілився кинути на підлогу шматок зачерствілого хлібу. Наче куля селянин кинувся на підлогу та поглинув його. Те саме повторилось зі шкіркою апельсина. Навіть чиновники з транспорту та офіцери ОДПУ попередили мене про небезпеку подорожей селом вночі через велику кількість відчайдушних через голод людей. Іноземний експерт з Казахстану сказав мені, що близько 5 мільйонів з 11 мільйонів тамтешніх жителів померли від голоду. Окрім диктатора Йосипа Сталіна, голодувальники ненавидять Джорджа Бернарда Шоу, за його оповідання про вдосталь їжі, яку вони начебто мають, але харчів немає, і селяни надто слабкі для роботи в полі».
Варто зазначити, що здобути інформацію Ґаретові Джоунсу було не так просто, оскільки радянська влада усіляко перешкоджала візитам іноземних журналістів, а значить репортер здобував інформацію на свій страх та ризик.
І навіть у такій, здавалося б, однозначній ситуації, коли йдеться про життя мільйонів людей, у Ґарета Джоунса були опоненти серед колег, котрі стверджували, ніби тексти репортера не відображають реальної ситуації. Серед цих очорнителів — титулований журналіст Волтер Дюранті, володар найпретижнішої у професії Пулітцерівської премії. У провідній американській The New York Times він опублікував статтю «Росіяни голодні, але не помирають із голоду», у якій прояснює нібито дійсну ситуацію: «Насправді немає ні голоду, ні голодних смертей, але вельми поширені випадки смерті від хвороб, викликаних недоїданням… Якщо через кліматичні умови урожай пропаде, як це було в 1921 році, Росії справді загрожуватиме голод. Якщо ні — теперішні труднощі швидко забудуть.» Насправді текст Дюранті — не що інше як ілюстрація пристосувальницької позиції, котру займали окремі «придворні» західні журналісти, котрим радянська влада надавала обмежений доступ до інформації та забезпечувала комфортні умови праці в обмін на лояльність і відповідного змісту публікації. Прикметно, що у приватних розмовах Дюранті визнавав явище Голодомору і навіть називав конкретні страшні цифри — 10 млн. загиблих. Ситуація цілком подібна до сучасної української, чи не так?
Доподлинно известно, что и Дюранти и других журналистов, а позднее писателей Б.Шоу и Фейхтвангера, Барбюса опекал Уманский. Они приезжали в Союз, ходили к Сталину, ему переводил Уманский, фотографировались, а потом писали талантливо, но в духе советской пропаганды
Як не парадоксально, чи не єдина відмінність між Ґаретом Джоунсом та його сучасними колегами з України — можливість змінити хід історії. У 30-ті роки відповідальні перед читачем та й перед тими, хто потерпав від голоду, репортери, можливо, і не мали усіх важелів змінити ситуацію, адже світова спільнота мала доволі обмежені можливості впливати на внутрішню ситуацію у Радянському Союзі (зокрема керівництво СРСР відмовлялося від гуманітарної допомоги голодувальникам від іноземних країн). Може здаватися, що й українські журналісти все ще мало що можуть зробити проти злочинів високопосадовців. Приміром, попри численні журналістські розслідування щодо відмивання коштів, зловживання владою, особисте збагачення за рахунок бюджету та державного майна, фігуранти скандальних текстів і досі комфортно почуваються у чиновницьких кабінетах. Однак все ж є випадки, коли завдяки наполегливості журналістів вдавалося не тільки зупинити зловмисника (розслiдування журналiстiв газети «Експрес» щодо дiяльностi Андрiя Слюсарчука), але і покарати винних, котрі могли б уникнути юридичної відповідальності за скоєні злочини (медійний розголос справи про убивство Оксани Макар).
У справі Голодомору сучасні журналісти можуть навіть змінити хід історії усвідомивши, що їхня відповідальність перед читачем може остаточно засудити тоталітарний режим як явище і відіслати його на звалище історії. У цьому і полягатиме головна і найбільш справедлива відповідальність за скоєні злочини.