Аналогічні зауваження з приводу тих же норм висловлювали й представники нашої фракції «Європейська Солідарність», «Батьківщини» та «Голосу» як на засіданні Комітету з питань правової політики, так і в сесійній залі протягом двох днів, коли розглядався цей законопроект. Прикро, що нас не почули і тепер питання, які треба було узгодити на національному рівні, вийшли вже в міжнародну площину.
Наразі в ухваленому законі є три основні загрози, хоча дрібніших, проте не менш дискусійних норм значно більше. Перше, що турбує експертів та професійну спільноту, - це зменшення максимальної кількості суддів Верховного Суду з 200 до 100 осіб. Враховуючи завантаженість, обсяг роботи суддів і тисячі невирішених справ, такий крок жодним чином не сприятиме підвищенню ефективності судової влади. Більше того, це призведе до порушення ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, за якою кожному гарантується право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку.
Для розуміння ситуації трохи цифр. Зараз на розгляді у ВС близько 70 тис справ. Щодня реєструється ще до 400 справ. Це означає, що на кожного суддю в середньому 350 справ. Коли суддів скоротять, то все це навантаження розподілиться вже між 100 суддями і кожен розглядатиме вже 700 справ. Не важко спрогнозувати, що про визначений законодавством строк у 2 місяці можна буде і не мріяти, бо чинному складу ВС знадобилось майже півтора роки, щоб розібратись з навалою старих справ, що перейшли їм у спадок, і хоча б наблизитись до встановлених строків.
З цього приводу, до речі, хочеться згадати ухвалене наприкінці вересня абсолютно протилежне рішення парламентом щодо розвантаження Вищого антикорупційного суду від малозначимих, на думку авторів ініціативи, справ, аби судді могли зосередитись на резонансних, які вели в НАБУ. Аргументація - 3500 справ забагато для ефективної роботи 38 суддів, тому перелік скоротили до 200. Тобто зменшили навантаження з 92 справ на одного суддю до 5. Зрозуміло, що розгляд антикорупційних справ дуже важливий, однак і від роботи Верховного Суду залежить, фактично, вся судова вертикаль, бо саме ВС формує судову практику, що є обов’язковою для решти судів. І це вже не кажучи про права громадян на доступ до правосуддя.
Йдемо далі. Ще одне надзвичайно дискусійне положення ухваленого документу - передача Вищій раді правосуддя повноважень формувати склад Вищої кваліфікаційної комісії суддів. Це створює високий ризик консолідації повноважень в одному органі. Більше того, такі положення не відповідають принципу ефективного функціонування судової системи та порушують баланс органів судової влади, бо такі функції непритаманні ВРП та неконституційні. Згідно ж з Рекомендаціями Ради Європи, не менше половини незалежних органів судової влади мають бути суддями, яких обирають самі ж судді із судів усіх рівнів. Окремо про близьке до мене як практикуючого адвоката в минулому - ухвалені зміни також призведуть до втрати права адвокатури обирати двох представників до складу ВККС. Виключення адвокатури з кола суб’єктів формування ВККС означає нівелювання її ролі у системі правосуддя.
Ну і третє дискусійне питання, що несе в собі велику загрозу - це зменшення базового розміру посадового окладу суддів ВС та ще й на тлі скорочення їхньої кількості. Це, без сумніву, порушує гарантії фінансової незалежності суддів. Європейська хартія щодо статусу суддів зазначає, що суддям надається винагорода, рівень якої встановлюється з тим, аби захистити їх від тиску, спрямованого на здійснення впливу на рішення. Ця норма також не відповідає Рекомендаціям Комітету Міністрів Ради Європи, де зазначено, що оплата праці суддів повинна відповідати їх професії та виконуваним обов’язкам, а також бути достатньою, щоб захистити від дії стимулів, через які можна впливати на їхні рішення.
І це лише найбільш резонансні норми, які викликають занепокоєння не тільки в Україні, а й за її межами. Окрім того, документ містить багато формулювань, що не відповідають принципу правової визначеності, як то: «найвищі стандарти етичної поведінки», «грубе чи систематичне нехтування обов'язками», «допущення іншої поведінки, що підриває авторитет та суспільну довіру до правосуддя» тощо. Ці формулювання є занадто загальними та оціночними і можуть по-різному тлумачитися на практиці.
Якщо вже було бажання реформувати судову систему, це треба було робити не в славнозвісному «турборежимі», а після обговорень та консультацій з міжнародними експертами, Венеціанською комісією, експертним середовищем, з суддівським середовищем та суспільством, врешті решт.
Наразі ж ухвалений закон 1008 «Про внесення змін до деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування» не відповідає праву Європейського Союзу та рекомендаціям Ради Європи, не враховує основні принципи незалежності судових органів та державного управління, таких як демократія, верховенство права, повага до прав людини і основоположних свобод. І наслідки такого поспіху не змусять довго на себе чекати.