Важкий діагноз
За ці 22 роки і держава, і громадянське суспільство пройшли довгий шлях трансформації. Проте рухалися вони за різними векторами: суспільство розвивалося і дорослішало. Його силу, спроможність до самоорганізації та самозахисту ми побачили під час Революції Гідності та війни з Росією. Держава ж зазнавала дедалі більших мутацій, перетворюючись на конгломерат пострадянського бюрократичного болота та організованої злочинності.
І сьогодні очевидно, що ми більше не маємо Конституції. Вона перестала бути тією рамкою, яка тримає нас в єдності. Як живий організм Конституцію не варто було утримувати в штучних умовах закостенілої держави. Вона мусила б розвиватися разом із суспільством. Більше того, навіть йти трохи попереду, вказуючи орієнтири. Натомість українське суспільство переросло і державу, і Конституцію. А керманичі держави просто ігнорували Основний закон, якщо він суперечив їхнім інтересам. І врешті-решт той шпагат, на який вони посадили Конституцію, доконав її остаточно.
Сьогодні відсутність інституційного фундаменту та правовий нігілізм політичного класу призвели до того, що окремі успішні реформи, які ми маємо, фактично діють поза конституційним полем. Наприклад, у Конституції цілий розділ присвячений Генеральній прокуратурі, яка докорінно реформується і позбувається пострадянських функцій, але водночас не прописана робота нових антикорупційних органів. Реформа децентралізації відбувається без переосмислення та відповідного закріплення у Конституції нового адміністративно-територіального поділу.
Питання необхідності установчих дій назріло. Конституція України потребує якнайшвидшого оновлення, щоб відповідати потребам людини. Але для нинішнього парламенту, при де-факто відсутності коаліції, здійснити це неможливо. Тим більше, що політична воля, необхідна для цих системних змін, у чинних можновладців відсутня. На щастя, вже традиційно громадянське суспільство вчергове підштовхує владу до необхідних кроків.
Недолугі ініціативи
Президентська кампанія набирає обертів і, напевне, тема Конституції буде однією з ключових. Окремі кандидати вже встигли оголосити плани щодо змін Основного Закону у своїх програмних виступах. Щоправда, все це дещо нагадує захисти курсових робіт моїх студентів – компіляція непоганих ідей, запозичених з популярної літератури, й трохи власного креативу. Загалом – непогано. Проте одному з таких ораторів, особливо в частині конституційних питань, все ж маю поставити «незалік».
Поясню чому. У двогодинному захисті дослідницької роботи пролунала пропозиція створення двопалатного парламенту, в якому верхня палата мала б частково складатися з моральних авторитетів, а частково з представників громадянського суспільства. І ці моральні авторитети мали би бути обрані (увага!) шляхом референдуму. Даруйте, але хтось може собі уявити, як статус морального авторитета, скажімо, Ліні Костенко, ми затверджуватимемо на референдумі? Хіба можливо на інституційний основі сформулювати відповідь на питання, чому віряни всіх конфесій і атеїсти однаково поважали і прислухалися до думок Блаженнішого Любомира Гузара?
Гаразд, заради сміху можемо хіба що запропонувати дещо вдосконалити цю ініціативу, а саме: скласти посадову інструкцію, відкрити вакансію морального авторитета і т. д. А якщо серйозно, то слід зрозуміти, що насправді є питання, до яких застосування формальних процедур не є можливим. Надто вони складні. Авторитети можуть стояти (і неодноразово стояли в історії) біля витоків успішних інституційних систем, але інституції не створюють авторитетів.
Якщо ж подивитися на цю ініціативу не з її комічного, а більш прикладного боку, то й тут знаходимо цілковиту неадекватність. Адже запропонована модель повністю ігнорує найважливішу функцію, притаманну верхнім палатам, – представництво регіонів. А це одна з найболючіших проблем сучасного українського парламентаризму. Створення механізму донесення проблем регіонів на центральний рівень та задоволення їх потреб є першочерговим кроком на шляху побудови життєздатної системи державного управління. Переконаний, що двопалатний парламент нам потрібен, але роль верхньої палати має полягати саме у регіональному представництві.
Друга проголошена інновація – утворення галузевих асоціацій з громадських організацій, представники яких теж мали б увійти до верхньої палати цього уявного парламенту. Цікаво, як авторам могло спасти на думку у країні, де громадянське суспільство давно переросло державу (історично сформувалося і проявило себе значно раніше за державу), запропонувати поліпшити роботу «третього сектору» за допомогою нової надбудови, нав’язаної державою. В історії незалежної України, здається, ще не було прикладу, коли державне втручання у приватну ініціативу, яка вже певний час існує та успішно функціонує, підвищило б її ефективність. Подібні неприродні утворення жодним чином не допоможуть державі. Більше того, з більшою імовірністю зашкодять розвитку громадянського суспільства.
Взагалі, деяким нашим кандидатам при написанні своїх політичних «курсових» варто пам’ятати базові принципи логіки. Приміром бритву Оккама – не примножувати сутності без потреби. Ми можемо створювати безліч нових органів, інститутів, «палат», проте система не запрацює. І без того кволий механізм ми лише обтяжимо зайвими деталями.
Формула українського успіху
Знову і знову наголошую: реформувати тут нічого. Треба все створювати з нуля. Необхідно повернутися до самого фундаменту цінностей. Нарешті правильно розставити пріоритети. Наше завдання – не змінювати, реформувати чи лагодити, а створювати нову інституційну систему, пусковим механізмом якої стануть права людини. Мінімальну ефективну державу, яка буде присутня у тих сферах, де вона необхідна і не буде втручатися туди, де має панувати приватна ініціатива.
Цей процес повинен розпочатися з відповідей кожного на ключові запитання «Якої України ми хочемо?» та «Що особисто я готовий зробити для того, аби збудувати її саме такою?».
Особисто я хочу бачити таку Україну, в якій кожен матиме можливості реалізувати себе. Нам вкрай необхідний інший суспільний договір. Інша сутність та інший зміст Конституції – неминучість, якщо ми хочемо вижити як суспільство та держава. Але ми також повинні пам’ятати, що колосальної ваги за нинішнього правового хаосу набирає не тільки потенційний зміст, а й потенційний механізм його впровадження. Бо, як кажуть, «неправдою світ пройдеш, а назад не вернешся».
Час гуртуватися навколо ідей та цінностей, брати на себе відповідальність і діяти. Правду поставити замість брехні. Будувати Україну, якої ми хочемо. Адже, можливо, це наш останній шанс відповісти на питання існування Незалежної України твердим «так».