ГоловнаБлогиБлог Ольги Балашової

Відкритий лист до голови Наглядової Ради УКФ Лариси Мудрак

Шановна пані Мудрак!

Вчора прочитала пост про вашу громадську діяльність в якості голови Наглядової ради УКФ. З нього складається прикре враження, що ви та інші члени Наглядової ради вкрай мало знаєте про роботу довіреної вам у нагляд інституції та перебуваєте поза контекстом дискусій та обговорень, в яких культурна спільнота перебувала останні три роки, домовляючись про правила гри.

В своєму пості ви ставите питання, на які команда УКФ шукала та, повірте, знаходила відповіді всі ці три роки. Спираючись на найкращі світові практики, (які, до речі, погано корелюють з українським законодавством). Та, звичайно, запрошуючи до обговорення професійну спільноту. Після кожного проведеного конкурсу УКФ робив колосальну роботу над помилками, разом з експертами та заявниками. Кожен наступний конкурс не був досконалим, але точно був краще організованим, справедливішим та прозорішим за попередні. Це було очевидно кожному, хто був залучений до процесу: заявникам, які отримали гранти і заявникам, яким відмовили, і експертам, а отже - тисячам людей по всій країні. Цьогорічна кількість заявок, що так ускладнює вам життя – результат побудованої за ці роки довіри. Я вірю, що ви та деякі ваші колеги руйнують цю довіру не навмисно і, можливо, навіть з кращих міркувань, але від цього ваші дії не перестають бути злочинними. 

Чому я вважаю вбивство довіри злочином? В 2017 році я прийшла працювати в Національний художній музей України на посаду заступника директора з питань розвитку. Як і в багатьох інших державних інституціях, посада була, а ресурсів для розвитку не було. За роки існування в таких умовах мої колеги призвичаїлися робити виставкові проекти з бюджетом, що обмежувався десятками тисяч гривень. Бідно, скромно, розраховуючи виключно на власні сили, але гідно. Музейні працівники звикли пишатися, що за власні кошти купують, або приносять з дому найнеобхідніше - кулькові ручки, мило, туалетний папір. В цій філософії бідності є якась щемка ніжність, але коли вона практикується у головному державному музеї, де зберігаються твори, що мають не лише національне, але й світове значення, нічого крім сорому за країну вона не генерує. 

Змінити цей підхід було моїм особистим та професійним викликом. Коли з’явився УКФ, стало простіше доводити колегам, що ми маємо дозволити собі зухвальство планувати амбітні та дорогі проекти. На кінець 2018 ми запланували гучний ребрендинг з banda, оновлення зони гостинності та виставку “Явлення. Пам’ятки братського монастиря. Відповідально заявляю, що цей проект ніколи не стався би, якби не з’явився УКФ. Одразу скажу, що хоча кошти на “Явлення” від УКФ ми так і не отримали, але саме завдяки існуванню Фонду ми змогли реалізувати проект вартістю у 2 млн. грн. 

Планування виставки “Пам’яток Братського монастиря” стартувало зі скромної маленької експозиції у боковій виставковій залі музею на першому поверсі. Саме там кураторка Галина Бєлікова хотіла представити результати своєї багаторічної наукової роботи та праці реставраторів. Ми з Валентиною Клименко та Юлею Гнат - новачки музейної команди - вважали неприпустимим демонструвати щойно віднайдені та відреставровані скарби доби українського бароко в такому скромному форматі. Але й дозволити команді кілька місяців розробляти вартісний інноваційний мультимедійний проект без жодних гарантій його фінансування було неможливо. УКФ з його прозорою системою розподілення коштів став достатньою підставою для амбітних мрій. 

Взимку ми розпочали роботу над проектом, а в серпні, за кілька місяців до відкриття, нас зняли з конкурсу за технічними причинами. Тоді прозорість спрацювала проти нас. Директорка музею Юлія Литвинець увійшла до складу першої Наглядової ради і участь в конкурсі проекту Національного художнього музею було кваліфіковано як конфлікт інтересів. Сказати, що ми з командою проекту були в розпачі - не сказати нічого. Чи хотілось мені тоді, щоб УКФ порушив правила і підтримав проект над яким ми так довго працювали? О так, тоді я вважала, що це єдине правильне рішення. Адже навіщо створювати фонд підтримки культури, якщо не для того, щоб давати кошти спроможній команді головного музею. Лише пізніше я зрозуміла, наскільки більш далекоглядним було рішення керівництва УКФ. 

Не можна підважувати демократичність процедур та порушувати щойно встановлені правила через те, що якийсь проект здається тобі більше або менше значущим. Ручне управління проектами може здаватися розумним рішенням лише тим, хто мислить короткостроковою перспективою і розраховує на миттєвий ефект. Для тих, хто не думає про завтра, кого не цікавить спроможність мати амбіції та мрії сотен і навіть тисяч людей культури. 

 Уявіть ситуацію, ви - команда інституції, яка планує свою діяльність так, аби мати хоча б один гучний і яскравий проект на рік. Ви вперше за 30 років, дозволи собі мріяти амбітно, бо повірили, що ця мрія може бути втілена. Для цього не потрібно нічого обіцяти спонсорам, оббивати пороги кабінетів можновладців з простягнутою рукою, заручатися підтримкою політиків, достатньо лише добре виконати свою роботу. От ви вже працюєте над ідеєю, пишете заявку, ретельно продумуючи кожний пункт, чітко артикулюєте цілі, уявляєте аудиторії, виставляєте kpi, ретельно виписуєте статті бюджету, подаєтеся на конкурс, проходите технічний відбір, експертизу п’яти незалежних фахових експертів і зрештою очолюєте рейтинг цьогорічних проектів. Вас запрошують на переговорну процедуру після погодження дирекції… а тоді ваш проект потрапляє на розгляд Наглядової ради Фонду, яка, керуючись тільки їй відомими критеріями (можливо навіть по-своєму справедливими), відправляє ваш проект у смітник без права апеляції.

Як ви після цього почуваєтесь? Ким відчувають себе експерти, які чесно виконували свою роботу? Як всім цим людям переконати себе повірити ще раз у справедливість та доречність конкурсних процедур? Як зібрати після цього себе до купи і не боятись знову мріяти? Моя відповідь: ніяк. Переконати людей, які звикли не довіряти, які знають, що все і завжди у нас заздалегідь куплене, повірити в справедливий конкурс, демократичні правила та процедури ще раз буде неможливо. 

Змінюючи правила просто посеред гри, ви робите інвестицію в зневіру, неспроможність та безпорадність людей культури. Останні роки УКФ справедливо визначає себе як державного інвестора в сфері культури. Як відомо, інвестиції в культуру – це не про фінансові дивіденди чи великі прибутки. Це завжди інвестиції у спроможність та самозарадність людей. Наскільки хибною не здавалась би вам робота, пророблена інституцією за останні з роки, найгірше, що ви можете зробити, це включити ручне управління. Це все одно, що переламати хребет дитині, яка лише вчиться ходити, щоб до скону возити її на візку. 

Пані Мудрак, сьогодні ви є фактичною очільницею УКФ. Погодившись очолити Наглядову раду, відставки якої вимагала культурна спільнота, ви взяли на себе особисту відповідальність за кризу, в якій опинилась сфера культури. Отже, ми в праві очікувати від вас виконання громадської роботи в інтересах громади. Для цього, перш ніж діяти, варто комунікувати свої наміри та узгоджувати їх зі спільнотою. Варто публікувати стратегію та вносити зміни до процедур - і тільки тоді робити новий конкурс за новими правилами. Не варто заради масових проектів до Дня Незалежності підважувати суб’єктність тих, хто творить незалежну культуру.

Ольга Балашова Ольга Балашова , мистецтвознавиця, голова правління ГО "Музей сучасного мистецтва"
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram