ГоловнаБлогиБлог Олени Задорожної

Постапокаліпсис і антиутопія: тренажер на випадок плану Б

Під час чергового виходу до магазину в екіпіровці – маска, боти, капюшон на голові, зазирнула в скло зовнішньої вітрини і побачила там постать сталкера. Ну приблизно так я собі уявляла середньостатистичного героя стрічок про світову катастрофу. А ще глобальні пожежі, проблеми з водоймами, які зміліли через безсніжну зиму. Відтак пригадалися чи не усі прочитані книги і переглянуті фільми відповідної тематики, а разом з тим ці сценарії стали ніби як трохи більш дотичними до реальності.

Фото: sogpi.org

Жанр постапокаліптики описує реальність, в яку занурився світ внаслідок якоїсь техногенної катастрофи чи природних явищ. Зазвичай, герої таких творів – ті, що вижили, а вся оповідь спрямована на пошук якоїсь локації, реалізацію місію чи віднайдення антидота. Є ще жанр антиутопії. Це про світ, який регулюється якимось центром прийняття рішень і позірно цей світ націлений на те, щоб дбати про потреби людини, або хоча б декларує це. По факту в упаковку турботи загорнене жорстке регулювання всіх суспільних процесів і деіндивідуалізація. Тутешній світ вже не спорожнілий, а навпаки, наповнений однаковими людьми, на тлі яких відбувається пробудження кількох героїв і їхнє подальше бунтарство.

За моїми спостереженнями, нинішній кінематограф тяжіє здебільшого до антиутопічних саг, моделюючи реальність, де править цифра, рейтинги користувачів, гегемонія корпорацій, владарювання систем і синтетичні тюрми-ігри-квести. Тим не менш, якщо послухати екологів та спостерігати за процесами на планеті, більш імовірним може видатися сценарій постапокаліптичний. Зрештою, багато на цю тему було сказано авторами-фантастами, які багато років тому конструювали сюжети, що до болю нагадують сьогодення. Для тих, хто не любить спойлери – далі якраз вони є.

Айра Левін «Цей ідеальний день»

Життя усього людства визначене наперед. На руці кожного з дитинства зафіксований браслет. Через нього люди отримують лікування, транквілізатори, а разом з тим - гормони, які зумовлюють час статевої зрілості, контрацепції і зрештою, смерті. Люди тут живуть до 62 років, максимально можливого продуктивного віку і з його досягненням отримують смертельну ін’єкцію. На тлі цієї уніфікації головний герой – творча людина, на яку «стукають» за інакшість. Зрештою, він знаходить однодумців, які так само втомилися від ідеального світу, де все однаково, а керує процесами Унікомп. За переказами десь існує острівець справжнього життя, який виявляється справжньою клоакою і по факту, придуманий Унікомпом як концентраційний табір для тих, хто прагне свободи: потрапити на нього складно, а вибратися – нереально. Але головний герой на те і герой щоб всіх перемогти, включно з Унікомпом. Фінальна сцена – розгублене людство без своїх звичних розваг та ін’єкцій зустрічає ранок нового дня з повним нерозумінням, а що ж робити далі? Рік виходу книги – 1970.

Олдос Хакслі «О дивний новий світ»

Хрестоматійна антиутопія про світ без турбот і зобов’язань, написана в час, коли маховик комунізму набирав обертів, але правильно бачив автор, яким воно може бути «світле майбутнє». Тут є поділ на касти, чіткі функціональні обов’язки і роль держави в тому, ким людина буде – генієм чи дебілом, оскільки виробництво людей поставлене на конвеєр і проектуванням здібностей займається виробництво. Подібно до світу Айри Левіна, де всі люди мають одне з чотирьох імені і цифрову приписку для ідентифікації, тут також обмежена кількість імен. Є тут і той Вищий Розум, якому належить цілком комуністична ідея «суспільства загального щастя». Головний герой так само усвідомлює свою індивідуальність і подальше його життя за межами облаштованого простору перетворюється на схиму і муку. Хепіенду немає, індивідуальність, як це і буває, не змогла перебити прагнення натовпу. А вони у книзі мало відрізняються від тих, які демонструє фейсбук спільнота як реакцію на чергове «Ви подівіться на цю людину! Як вона сміє так робити?».

Дін Кунц «Опівніч»

Роман, як на мене, прикордонний між антиутопією і постапокаліптикою за тією ознакою, що вигляд свого персонального світу тут кожен моделює відповідно до свого внутрішнього наповнення. Але однаково втрачає себе, свою людяність/людськість. А все через те, що диво-вакцина допомагає особистості розкрити свій потенціал і безкінечно примножити його. В результаті одні (імовірно розумні) інтегруються з комп’ютерами, інші (імовірно, примітивні) деградують до стану тварин, а потім і первісного слизу. При чому деградація відбувається «весело і з піснею» - автор описує відчуття радості, з яким істота стає цим слизом. Але обидва процеси є «розлюдненням», тобто втратою тієї складової, що робить нас тим, ким ми є. Власне, антиутопію чи постапокаліпсис тут можна побачити як категорії внутрішні, а божевільного винахідника препарату як того, хто спокушає пристати на ці умови із незрозумілим у фіналі результатом. Приблизно так, як герой фільму «Хелрейзер» шукав насолод в шкатулці Лемаршана і потрапив у світ сенобітів і їхніх вічних насолод, якими виявився біль. Просто на березі не домовилися про термінологію.

Джон Уіндем «День трифідів»

У 1966 році, задовго до того, як на упаковках товарів почали писати «без ГМО», та і до появи самих ГМО в продуктах, Уіндем написав свій роман про триногих рослин, які загалом були цінною олійною культурою. І все б нічого, якби вони не були отруйними і не мали звички харчуватися м’ясом. На фермах тріфідів припинали ланцюгами і цілком контролювали. Але сталося непередбачуване, з неба падали яскраві метеорити, а всі, хто дивився на це красиве космічне явище, на ранок осліпли. Ну і як це часто буває, до однієї події додалась інша – випадково насіння хижих рослин розсипалося на великі території і все разом зробило з людини, володаря природи, легку здобич для кровожерливих рослин. Дехто з поважних причин пропустив всесвітню забавку і зберіг зір. І самі такі люди протягом усієї книги намагаються собі дати раду, дійти до безпечного місця, в якому базуються зрячі, а найголовніше – вижити і по змозі допомогти іншим. Для мене особисто в цій книзі цікавий момент, що втратити в одному може означати збільшення шансів на виграш в цілому. Або ні.

Кормак Маккарті «Дорога»

Володар Пулітцеріської премії Маккарті теж певною мірою звертається до месіджу про «розлюднення». Герої його твору – батько і син, ідуть на Південь після того, як у світі сталась катастрофа, причини якої автор не пояснює, та вони тут і не важливі. Тонка грань – як лишитися «хорошими хлопцями» у світі, який тотально недружній і де владарюють канібали. Ділитися скупими запасами, навіть знаючи, що вони не порятують людину в цілому, але продовжать її страждання на нетривалий час. Флешбеки з життя, якого більше не буде, це як той ілюзорний куточок тепла і затишку, куди вертається зболена виснажливою дорогою людина. Хороша опора для проживання складних ситуацій по типу нинішнього карантину.

Кіт Педлер і Джері Девіс «Мутант-59: Пожирач пластику»

Хороша книга для прихильників тези про втік всілякої зарази з таємних лабораторій. Інколи те, що здавалося результатом невдалого експерименту може виявитися несподіваною і непрогнозованою загрозою. І знову низка фатальних випадковостей, яка призвела до жахливих наслідків. Вчений, який працював над тим, куди подіти накопичення пластикового сміття, нарешті досягнув результату. Штам бактерій №59 нарешті показав свою здатність поглинати пластик, аж раптом вчений помирає і вміст пробірки потрапляє в середовище. Несподівано падають літаки, йдуть котові під хвіст космічні проекти, і зрештою, в Лондоні, де відбувається дія роману, стається колапс через пошкоджені комунікації. Бактерія радісно множилась, об’їдала ізоляції і все, що траплялося на шляху. Книга написана в 1971 році і це така собі спроектована історія-попередження про ризики, що наукові відкриття, які приносять користь, можуть так само становити і велику загрозу для людства.

Зрештою, вищеописані сюжети в той чи інший спосіб переосмислював кінематограф – деякі твори мають дві і більше екранізацій, що вже говорити про вплив на сучасні стрічки та серіали (та ж «Зона сутінків» або «Чорне дзеркало», чи короткий метр на YouTube каналі DUST). Список цей звісно ж не є вичерпним, і щодня він поповнюється новими варіантами осмислення реальності в ключі загроз біологічного чи техногенного характеру. Ба більше, життя провадить ці сюжети у реальність, нехай поки що і в лайт-версїї. Але хтозна, що там за рогом, а логіка і скрупульозність окремих художніх творів цілком собі згодиться на базову методичку з виживання. Або хоча б окреслить небезпеки дикого світу. І у випадку, коли може хтось жартома запитає, що би ти хотів узяти з собою на безлюдний острів, думка хитнеться в бік ножа чи бодай мотузки. Улюблена книжка, звісно, додає романтичного фльору, але ніж – упевненості і шансів.

Олена Задорожна Олена Задорожна , Журналіст, волонтер
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram