Журналіст справедливо нагадує: пропаганда шкодить, а життя – не чорно-біле. Не всі, хто за ДНР чи проти України – терористи чи диверсанти. Не усі, хто з нашого боку – воїни світла.
Потім читає чергову статистику убитих за день – і напівтони зникають.
Легко бути об’єктивним, міркуючи про журналістські стандарти, про шкоду пропаганди у якійсь абстрактній для нас ситуації. Наприклад, наскільки об’єктивними у висвітленні ситуації у Секторі Газа є, наприклад, британські ЗМІ. Чи французькі. Звісно, насильство і смерть однаково страшні. Але коли це не стосується нас особисто, залишитися «нейтральним» та «об’єктивним» значно простіше. Це цинічно, однак правда.
Я не випадково написав ці поняття – «нейтральність» та «об’єктивність» – у лапках. На моє скромне переконання, у абсолютно чистому вигляді в журналістиці вони неможливі в принципі. Так чи інак, ми демонструємо своє ставлення до події/ситуації, свідомо чи несвідомо даємо той їх ракурс, який вважаємо правильним. І навіть рафінована стерильність інформаційної журналістики – із поданням протилежних точок зору на конфлікт – це теж сумнівна «об’єктивність».
Все ж, повертаючись до нашої теми. Де та межа між позицією «за своїх» і журналістикою?
Скажу щиро, не знаю.
Точно не треба брехати, нагромаджуючи сотні і тисячі трупів ворожих бойовиків, розповідаючи про успіхи наших силовиків в АТО. Переможні, проте неправдиві реляції нікому і нічому не допоможуть.
Точно не треба закривати очі на проблеми. Наприклад, на погане матеріально-технічне забезпечення бійців. На те, що пораненим в ході АТО пишуть фіктивні діагнози – щоб не платити компенсацій. Що бійцям, мобілізованих для участі в АТО, чимало з яких є єдиними годувальниками своїх родин, платять копійки. І що при цьому негідники з Міноборони намагаються заробити навіть на купівлі бронежилетів.
Але є ситуації, коли варто промовчати. Не брехати, не замовчати. А саме промовчати.
Щоб не «кошмарити» країну. Щоб не демотивувати. Щоб не поглиблювати розкол.
Здавалося б куди далі. Але є куди. В цьому сенсі для мене показовим є дуже огидна спроба зобразити усіх біженців з Донбасу як україноненависників – тексти і сюжети про це зараз множаться з величезною швидкістю. Дуже цинічна, проте дуже ефективна технологія Москви, яку активно підхопили наші медіа-дурники. «Ми не будемо приймати таких людей!» – не приймайте. Ви й так, зрештою, цього не робите. Але, заради Бога, помовчіть іноді.
І таких ситуацій предостатньо.
Як редактор та керівник видання я практично щодня відмовляю у публікації текстів дуже розумних, навіть видатних людей на тему «чому ми маємо відпустити Донбас». Страшних, до речі, текстів. З високоінтелектуальним мірянням черепів мешканців Донбасу на предмет того, які вони «не такі, як ми».
Цензура? Безумовно. Але такою цензурою я займатимусь, поки у Донбасі не настане мир. Можливо – трохи довше.
Сумуючи. Ідеальних рішень немає. Одного рецепту для усіх можливих у даний час ситуацій не існує.
Кожне рішення на сумлінні того, хто його ухвалив.