Зустрічі в Мінську передувала активізація російсько-терористичних військ, зокрема, в районі Дебальцевого. На цьому напрямі путінці зосередили, як потім стало відомо, майже чотирикратну кількість військ і бойової техніки та намагалися за будь-яку ціну оволодіти містечком до або в ході зустрічі нормандської четвірки в Мінську-2.Фактично терористичні угруповання, основну частину яких складали підрозділи та мобільні групи різного функціонального призначення регулярної російської армії, оточили українських військовиків, які захищали Дебальцеве та прилеглі населені пункти. Українці вистояли і врятували реноме Майданної України на зрадливому паркеті путінського Мінську. І лише ближче до двадцятих чисел лютого наші військові підрозділи змушені були покинути Дебальцеве. За інформацією Генерального штабу, з оточення вийшло 2400 осіб. Загинуло за цей час близько 200 осіб, понад 100 було поранено і чимало пропало безвісти. Наші вояки покинули на полі бою понад 100 одиниць техніки.
Генеральний штаб трактує бої в районі Дебальцевого як успіх армії. У свідомості суспільства ці події зафіксувались як Дебальцевський котел.
За півроку до цього, наприкінці серпня 2014 року, ми отримали Іловайський котел. По нашим військах, які проводили операцію по звільненню Іловайська від терористичних угруповань, вдарили кадрові підрозділи російської армії, які разом з технікою незаконо перетнули кордон української держави. Саме від цього моменту варто віраховувати повномасштабність дій «стратегічного» агресора – путінської федерації поневолених народів (пРФ). Розрізнені підрозділи української армії та нечисленні лави добровольчих батальйонів не змогли протистояти стратегічно спланованому потужному удару російських військ та опинилися в оточені.
Це була перша очевидна серйозна поразка української армії (якщо не враховувати колапс військового управління під час прямих артилерійських обстрілів українських підрозділів по лінії кордону із території пРФ), яка викликала в суспільстві цунамі обурення та нищівної критики влади. І це було, поза сумнівом, остаточне усвідомлення першими особами держави (з їхнім дипломатично-паркетним рівнем, який вони сповідували до цього) кривавої загрози фронтальних масштабів путінсько-терористичної агресії в Україну. І вперше суспільство разом з різномастими політиками (в залишках ейфорії від військового параду 24 серпня 2014 р.) усвідомило — через розстріл українських колон, які за домовленістю з вищим кервництвом Росії виходили з оточення – рівень офіцерської ницості підлеглих терориста Путіна і його прихвостнів в ГШ МО РФ.
Пізніше Генеральна прокуратура України оприлюднила кількість загиблих під Іловайськом — 366 осіб. Понад 400 бійців було поранено, 128 попало в полон, майже 160 вважаються зниклими безвісти. Насправді ці цифри, за свідченнями очевидців, можуть бути набагато більшими.
А ще за півроку до Іловайського ми отримали Кримський котел. Саме так — не анексію, про яку звично і дружно говорять політики і чиновники. А саме — котел, в якому опинились майже 20 тисяч українських військовослужбовців та понад два мільйони цивільного населення.
На відміну від Іловайського і Дебальцевського, Кримський котел готувався всі попередні двадцять з лишнім років. І це була масштабна комбінована інноваційна багатоешелована спецоперація по публічно-дипломатичному дезавуюванню (в процесі прямих дискредитаційних сценаріїв) української державності через постійне заповнення дипломатичного та інформаційного простору, соціально-економічного та громадського життя всіма можливими форматами та технологічно-креативними рішеннями «руского міру». Він, «рускій мір», за прикормлено-мовчазної згоди київської влади практично заполонив півострів, проникаючи в свідомість місцевих громад та громадян, заповнюючи душі молодих кримчан ядучим туманом радянсько-російських ефемерних видінь минулого. Фізичне захоплення території півострова путінськими терористичними військами лише завершило цей процес.
Кримський котел — це найбільша поразка еліт українського державотворення за майже чверть століття, які знехтували правом і честю в цей визначний час. Це підсумок перманентної недолугості та короткозорості ментальнорадянських українських президентів та політикуму загалом. Бо постійні поступки Російській Федерації щодо Чорноморського флоту (від поділу до Харківських домовленостей) та системні імітаційні (популістські) процеси в урядах та діях Верховних Головнокомандувачів за увесь час Незалежності щодо розвитку безпекового сектору держави довели небажання очільників країни займатися своїми безпосередніми функціями державних геостратегічних управлінців. На жаль, ні Тузла, ні газові і сирні війни не спонукали їх системно і рішуче, без компромісів і виправдань реагувати на загрози національній безпеці і обороні.
Це результат апатії та переважання патерналістично-радянських настроїв в українському суспільстві, яке лише через два Майдани дійшло до стану громадянсько-партнерської відповідальності за долю держави і громад.
На відміну від Кримського, Іловайський та Дебальцевський котли є не такими провальними. Тут ми все ж отримали обнадійливий результат прямої публічної військової звитяги і відповідальності громад суспільства (волонтери, добровольці, більшість армійських підрозділів та командирів) за свою державу. Навіть попри те, що їм наразі протистоїть стара система безпекового сектору, яка і допустила Кримський котел.
Але найбільш значущим і вражаючим своїми геостратегічними масштабами планетарного рівня котлом, в який потрапили не лише збройні сили з нацгвардією і СБУ, але й вся Україна разом з ООН та ЄС — це Мінський котел.
Його вже можна розглядати як стандарт технологічно-креативного поступу глобального гібридного тероризму (авторства Путіна) на засади мирного способу життя на планеті Земля.
Світова еліта уповає на рішення (та, відповідно, виконання) сторонами процесу Мінських домовленостей. Однак очільники провідних країн світу не враховують один нюанс - процес не визначений остаточно і не підпадає реально під жодну міжнародно-правову норму, конвенцію, договір, бо не є війною, не є локальним традиційним тероризмом навіть за лекалами ІД, не є громадянським протистоянням за будь-якими - конфесійними, етнічними мовними ознаками тощо.
Все, що відбувається на Донбасі з подачі Кремля - це розрив шаблонів, правил, стандартів, форматів тощо. Це найбільший глобальний прецедент брутального домінування гібридизовано-комбінованого агресора (залучення до агресій не тільки військових чи ветеранів, але й дітей, мистецьких кіл, виробничих колективів, обивателів і навіть конфесійних авторитетів) над всіма можливими способами справедливого миру. Навіть у мріях путінський агресор не допускає мирного способу взаємин з Україною.
Путінсько-терористична агресія в Криму, а згодом на Донбасі, паралізувала на досить тривалий час український політикум та вище чиновництво, їхню волю та здатність реагувати і приймати адекватні ситуації рішення. Тому рішення, маю на увазі Мінські угоди, розроблялись в терміновому порядку, але не в Україні. Ми долучились до цього процесу замість того, щоб запропонувати свій, власний варіант відстоювання українських інтересів на міжнародному рівні, повернення кордонів до стану мирного часу та приборкання агресора.
Тому ми і отримали окремі пункти Мінських угод, які прописувалися у Кремлі і на тлі загальної (європейської, зокрема) розгубленості ввійшли в документ. Більше того, саме ці пункти — проведення Україною конституційної реформи, прийняття закону про особливий статус окремих районів Донбасу, відновлення повного контролю над кордонами після виборів тощо — є зараз каменем спотикання в діяльності перших осіб держави.
Як вийти з цього геостратегічного оточення?
Перш за все, виробити чітку і послідовну позицію, виходячи не із інтересів сучасних парламентсько-владних еліт, а з цінностей, за які вмирала Небесна Сотня і вмерли вже тисячі небесних героїв АТО. Її бажано узгодити та ратифікувати на Верховній Раді через прийняття відповідного документу, що має набути імперативного мандату для виконання як дипломатичним корпусом, так і Президентом. Суть його полягатиме в тому, щоб зафіксувати однозначне розуміння серед геостратегічних партнерів України сучасних понять, визначень, трактування подій в зоні АТО і АРК тощо.
Перестати відступати і заявити однозначне право на ініціативу відпору терористичному агресору (щоб не було так, що мовчання української зброї стане в суспільній свідомості гірким мемом уярмлення військової звитяги), тобто добитися на міжнародному рівні усвідомлення і узгодженого колективного одностайного відстоювання виконання мінських угод не лише Україною, а й Росією (відкритий кордон із пРФ доводить, що стороною протидії не є ерзацутворення, а є реальний глобальний ядерно-державний режим Кремля). Причому, за кожним пунктом з часовою деталізацією мають стояти країни-гаранти, бажано попарно із Будапештського меморандуму та членів РБ ООН.
Розробити та добитися прийняття на міжнародному рівні — формат нормандської четвірки плюс США та Великобританія — нового плану по врегулюванню ситуації в Європі, де окрема чільне місце зайняла б економічно-фінансова та технологічна стабілізаційна програма в Україні. Наріжним каменем цього документу мають бути колективні зусилля щодо зміцнення європейської безпеки перед загрозою планетарного терористичного апокаліпсису. Принциповим тут має бути пряма постановка щодо ролі путінської Росії в процесі дестабілізації світового мирного порядку і європейського, зокрема.
Найважливішим в даному випадку є усвідомленне формування планетарного безпекового виклику через поєднання терористичних загроз, які виходять з боку ІД і терактів в Європі, міграційної дестабілізації європейського континенту та бойових дій російських терористів на Донбасі.
Часу для активних «бойових дій» у нас не так вже й багато. Але ми маємо встигнути раніше, ніж фланги зімкнуться остаточно і тоді доведеться прориватися з котла (нав’язаної путінцями геостратегічної моделі глобального гібридного тероризму) з надзвичайно великими жертвами. Те, що жертви будуть планетарного масштабу, засвідчила остання редакція стратегії національної безпеки РФ. На жаль, цей документ занадто повільно вивчають наші колеги з НАТО.
…Дванадцятого лютого в Мюнхені розпочне роботу щорічна конференція з безпеки. Цьогоріч участь в ній візьмуть понад 30 глав держав та урядів, близько 60 міністрів закордонних справ і оборони. Це міг би бути початок діалогу щодо подолання геостратегії РФ, яка все більше руйнує мирний світопорядок. Але з такою ініціативою може виступити лише одна країна – Україна. Якщо на це є воля і рішучість, бажання звільнити Батьківщину від московського ярма і жити в дійсно незалежній самодостатній країні.