Руки, ноги, голови: чого бракує Україні?

Держава – як подружня пара: рідко буває так, що коли чоловік «гуляє», це виключно його провина. В будь-якій державній проблемі так само переважно винні двоє: система та соціум. І навіть коли ми говоримо про низькі пенсії – це також проблема обох сторін, бо суспільству не слід було приводити до влади тих, хто не вміє забезпечити населенню гідні соцстандарти. І коли ми говоримо про гнилі труби, це також спільна відповідальність, бо достатньо запитати себе, чи всі ми опублічуємо свої доходи, чи платимо чесно податки й чи не намагаємося «нагріти» державу – у відповідь на те, як вона «нагріває» нас?

Фото: oreninform.ru

Мені не раз доводилося писати, приміром, про те, скільки врожаю гине на полях України через низьку рентабельність його збирання та через відсутність переробної промисловості. Але було б однобічним підходом не звернути увагу й на дефіцит кваліфікованих кадрів, й не лише у сільськогосподарському секторі. Відсутність профі у будь-якій царині стала бідою для України. Як би це не було прикро, але доводиться констатувати: вочевидь, ті, хто вміє та може працювати, вже працює на чужоземних теренах. А в Україні росте відсоток тих, хто ні на що не здатний.

І це не суб’єктивне враження. Ось трохи статистики за 2017 рік. Державна служба зайнятості України зафіксувала минулоріч 104 000 вільних вакансій. При цьому, в порівнянні з аналогічним періодом 2016 року, було відзначено позитивну динаміку: зростання кількості нових вакансій склало 11%. При всій удаваній позитивності даної статистики – а збільшення числа робочих місць у країні, яка переживає тотальну економічну кризу, не може не тішити – дедалі більше актуалізується проблема відсутності на вітчизняному ринку праці кваліфікованих кадрів. Так, якщо проаналізувати структуру вакансій за професійними групами, то найбільший попит – 22% – зафіксовано на кваліфікованих робітників з інструментом, 21% – на робочих з обслуговування та експлуатації обладнання та машин.

Чому так відбувається? Причин тому є декілька. По-перше, інтерес до суто «робочих» професій було знищено ще за СРСР, як і мотивацію навчатися цим професіям. Радянське «ПТУ» стало синонімом життєвого фіаско, соціальним ліфтом в нікуди. Натомість вища освіта в уяві багатьох сяяла перепусткою у краще, сите та більш престижне життя. Цей стереотип живий і по цей день, бо, за даними все тієї ж служби зайнятості, 80% випускників шкіл йдуть навчатися до вишів і лише 20% – опановують робочі спеціальності (на Заході співвідношення протилежне). При цьому серед безробітних України – 45% людей з вищою освітою, а кількість тих, хто, маючи диплом, працює не за фахом, взагалі зашкалює.

Проте жодні обставини та жодна статистика не може захитати українській пієтет до вищої освіти. Щоправда, любов до дипломів зазнає останнім часом деякої корекції: більш заможні батьки відсилають своїх чад до іноземних вишів, та й просто метикувата (хай навіть і бідна) молодь намагається віднайти програми обміну чи стажування та відбути до європейських університетів. Ті ж випускники, котрі лишаються в Україні, демонструють часто винятковий рівень необізнаності зі своєю сферою профінтересів та елементарну безграмотність. Саме тому соціум й лихоманить час від часу від скандалів з плагіатом, де замішані високоповажні урядовці або їхні дорогоцінні «половинки».

Питання про те, чи потрібна усім українцям вища освіта – при всій його удаваній цинічності – не позбавлене певного практицизму. Але, на жаль, не можна сказати, що заміна вищої освіти середньою спеціальною забезпечить його носію різнобічно забезпечене життя. Власне, при всіх вадах радянської системи який-не-який соцзахист у робочих мав місце: в СРСР одним з інструментів по утриманню робітників на підприємствах була власна соціальна інфраструктура, яка задовольняла основні потреби у підвищенні кваліфікації, відпочинку, житлі тощо. На даний момент приватний бізнес навіть при всьому бажанні не може в таких обсягах дотувати соціальну сферу: за фактом практично весь прибуток акціонери реінвестують у модернізацію виробництва і поліпшення матеріально-технічної бази підприємств.

За ідеєю, розбудова соціальної сфери мала б стати одним з державних пріоритетів. Але держава самоусунулася настільки, що бізнес був змушений самостійно інвестувати в підготовку кадрів «для себе» на базі ПТУ. Однак успішним такий експеримент назвати тяжко. Негнучкі і «застряглі в минулому» викладачі ПТУ, слабка матеріально-технічна база і застарілі підходи до навчання призвели до того, що рівень підготовки кадрів почасти не відповідав сучасним вимогам промислових підприємств.

В 2017 році в Україні було почато впровадження двоканального фінансування ПТУ: частково з державного і частково – з місцевих бюджетів. Таким чином, уряд планував через субвенцію з державного бюджету повернути держзамовлення на підготовку робітничих кадрів у цілому, при цьому зробивши основний акцент саме на дефіцитних спеціальностях. У цьому процесі дуже важливою була й лишається участь місцевих рад, але подібний момент напряму пов'язаний з децентралізацією, котра в Україні носить, на превеликий жаль, здебільшого декоративний характер.

Однак розбудова місцевого самоврядування – окрема тема для розмови. Якщо ж повернутися до спільної відповідальності соціуму та держави, то слід зазначити й те, що подекуди працевлаштування кваліфікованих кадрів натрапляє на перешкоду у вигляді неадекватних вимог працедавця. А останній, як багато хто знає з власного досвіду, хоче все й відразу: і працівника не старшого за 30 років, і такого, хто має не менше 20-річного досвіду роботи за фахом. Ейджізм в Україні є дуже поширеним явищем, і це – одна з причин соціальної депресії, коли людина у віці 40+ почувається «за бортом».

Зламати статус кво можна, але тяжко. Піднімати власний освітній рівень та не демпінгувати на ринку праці може кожен. Але без зустрічного руху з боку держави індивідуальні зусилля нічого не дадуть. Робота в синергії, до якої підключиться і суспільство, і система, може принести плоди. Але чекати на їхнє визрівання доведеться ще доволі значний відтинок часу.

Михайло Поживанов Михайло Поживанов , Політик, громадський діяч, депутат Верховної Ради чотирьох скликань
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram