ГлавнаяБлогиБлог Марини Бурмаки

Чи можлива демократія без жінок?

Присутність жінок у владі розглядається європейськими країнами як інструмент гуманного, сталого і стабільного розвитку суспільства, оскільки це змінює пріоритети державної політики і життя країни в цілому. Змінює на краще.

Фото: Марина Бурмака

Яке місце жінок у владі інших країн?

Цивілізаційний розвиток сучасних країн формує необхідність у відновленні гендерного балансу в управлінні державами і створення раціональнішого механізму керівництва країнами на всіх рівнях.

Статистика свідчить, що держави, у парламентах та урядах яких представлено менше 25-30 % жінок, приділяють мало уваги проблемам прав дітей, соціального захисту, охорони материнства і дитинства. Як наслідок, створюються недостатні умови для дотримання прав людини, згідно демократичних стандартів. Тому не дивно, що однією з ознак справжньої демократії вважається паритет жінок і чоловіків у парламентах, урядах та інших державних інституціях, які покликані забезпечувати соціальну справедливість і стабільність у суспільстві.

У цілому, можна говорити про недостатнє представництво жінок у законодавчих органах інших держав. Хоча, при будь-яких варіантах ліберальної демократії право обирати поєднується з правом бути обраним, однак, статевий склад національних асамблей у багатьох країнах дуже відрізняється від статевого складу населення в цілому.

За показником участі жінок в найвищих органах представницької влади нас залишили далеко позаду не лише європейські країни СНД, але і Білорусь (24 %), Таджикистан (17,5%), Узбекистан (17,5 %), Туркменістан (16 %), Казахстан (15,9 %), Росія (14%).

У Швеції, починаючи з 1994 р., політичні партії, що йдуть на вибори, включають у свої виборчі списки однакову кількість чоловіків і жінок. Результат проведеної роботи сьогодні вражає: Швеція − перша країна у світі, в якій у складі уряду 50 % жінок. У Норвегії закон про квоти поширюється на усі громадські організації і навіть на участь жінок у керівництві компаніями.

Законодавством Франції для політичних партій, що беруть участь у виборах, передбачена норма, згідно якої у списках кандидатів повинно бути не більше 50 % представників однієї статі. Квоти жіночого представництва на виборах в органи державної влади введені у Швеції, Норвегії, Франції, Аргентині та Індії. У Бразилії, Греції, Коста-Ріці, Домініканській Республіці, Перу, Індонезії, Парагваї, Боснії і Герцеговині, Сербії і Чорногорії в парламенті резервуються місця для жінок.

Чим зумовлене посилення ролі жінок у політиці?

Тенденцію посилення ролі жінок в політиці, у тому числі обрання їх на вищі керівні посади у державах, можна назвати символом часу.

Так, населення Аргентини, Бразилії, Ліберії, Коста-Ріки, Малаві і Південної Кореї обрало саме жінок Президентами своїх країн. Напевне, найвідоміша у світі жінка − очільник Уряду – канцлер Німеччини Ангела Меркель. Жінки обіймають посади Прем’єр-Міністра також в Австралії, Норвегії, Данії, Ісландії, Бангладеші, в республіці Тринідад і Тобаго, у Таїланді та Ямайці.

Чим це зумовлено? Переходом усіх сучасних розвинених держав до нового ступеня свого розвитку − інформаційного суспільства, що, у свою чергу, передбачає істотно вищі вимоги до відтворення і розвитку людського капіталу. Це спричинює перерозподіл звичних функцій держави з традиційних, пов’язаних, в основному, з репресивними і упорядковуючими функціями, у бік сучасних − пов’язаних, передусім, з політикою держави в освіті, охороні здоров’я, соціальному забезпеченні, фундаментальній науці.

Українські політологи пояснюють відсутність жінок у вітчизняній інституційній політиці історичною традицією, водночас наголошуючи на тому, що це відображає забобони населення про політику як «чоловічий клуб», привнесені у партійну діяльність. При «мускулинній» політичній культурі бути обраними, не прибігаючи до виборчих технологій на зразок квот або зарезервованих місць, жінкам надзвичайно важко. У більшості випадків кандидати-жінки набирають менше голосів, навіть тоді, коли вони займаються вирішенням не суто жіночих проблем. А ставати на феміністські позиції навіть не ризикують: в очах багатьох виборців жінки, що проголошують рівність прав представників обох статей, є супротивниками сімейних традицій, а то й самих чоловіків. Хоча, звичайно, це зовсім не відповідає дійсності.

На жаль, немає гарантії, що обрані до парламенту жінки відстоюватимуть саме жіночі інтереси. Вони можуть або не бути прихильницями відстоювання прав жінок, або бути залежними від центральної або місцевої партії, що формує списки кандидатів.

Квоти на участь жінок в українській владі: «за» і «проти».

Наприкінці жовтня український Уряд затвердив законопроект щодо забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків, розроблений Міністерством соціальної політики. Окрім іншого, документ пропонує встановити квоти на представництво жінок у владі. Щоправда, експерти з гендерних питань часто висловлюються проти жорсткого квотування, мотивуючи це тим, що гідних претенденток знайдеться більше, ніж квотованих 30%.

У відомих висловлюваннях чинного прем’єра України: «не жіноча справа – проводити реформи» та «у нас в Уряді одні нудні обличчя – нема на кого глянути під час засідання Кабміну» є лише невелика доля жарту: у першому складі уряду 2010 року не було жодної жінки, у нинішньому − лише 3. Що стосується Голів обласних державних адміністрацій, то за часи незалежності України цю посаду не займала жодна жінка.

Чому ж, затверджений Конституцією України принцип рівних прав для жінок, на практиці реалізований у таких реаліях?

Підтримуючи дискусію про кризу сім’ї чи демографічну кризу, експерти говорять про необхідність повноцінного і гарантованого дотримання прав жінок і чоловіків. Адже численні моніторингові дослідження вчених із завидною постійністю показують, що гендерний дисбаланс влади негативно позначається на повсякденному житті українських жінок − на їх зарплатах, пенсіях, соціальних виплатах для дітей.

Але головне полягає в іншому − якщо участь жінок у політиці не активізується, то демократичне суспільство, яке сьогодні формується в Україні, буде демократією без жінок і не для жінок. Це буде демократія з певним патріархальним ухилом.

Адже наслідком слабкого представництва жінок у політиці є відтворення традиціоналістської − не цивільної і демократичної − а «підданської» політичної культури. І політичне життя для більшості жінок так і залишиться другорядною, а то й чужою для них справою. Але, будучи носіями «підданської» культури, вони неодмінно відтворюватимуть її у процесі виховання підростаючого покоління, передаючи йому відповідні норми. Опираючись на цей далекосяжний наслідок, фахівці стверджують, що гендерна нерівність у сфері політики є однією з найістотніших перешкод на шляху демократичних перетворень України.

Жінки у владних реаліях столиці.

Як жінкам вдається «пробити мури» київської влади?

Згідно статистичних даних, в Україні проживає 24,4 мільйони жінок (54 %) і 20,9 мільйонів чоловіків (46 %). При цьому, жінкам належать лише 9 % мандатів у Верховній Раді (14 осіб – Партія Регіонів, 12 – ВО «Батьківщина», 7- «УДАР», 7 – Комуністична партія України, 2- ВО «Свобода», 1 – позафракційна).

Із 120-ти депутатів Київської міської ради інтереси киян представляють 20 жінок (17 %). До того ж, Секретарем Київради є Галина Герега, яка не тільки веде засідання, але у даній політичній ситуації, як заступник міського голови, підписує усі документи цього представницького органу.

За правління «молодої команди» Л. Черновецького у різні часи заступниками голови Київської міської державної адміністрації були Ірена Кильчицька, Алла Шлапак і Людмила Денисюк. Нині на цій посаді із 6-ти заступників − жодної жінки.

Жінок також немає серед Голів районних адміністрацій Києва.

Дещо інша ситуація у керівництві структурними підрозділами. Жінки очолюють 5 із 15-ти Департаментів міської адміністрації − а це цілих 30%! Прекрасній статі відвели традиційно «жіночі» галузі: культура, освіта, соціальна сфера і зв’язки з громадськістю. Виключенням з цього «гуманітарного» правила є Людмила Денисюк – директор Департаменту промисловості та розвитку підприємництва. Однак, якби на офіційному веб-сайті міської адміністрації були оприлюднені біографічні довідки посадовців такого рангу (що, законодавство, до речі, і вимагає робити), то очевидний великий досвід роботи і в сфері підприємництва, і на державній службі підтвердили б логічність такого кадрового рішення.

Говорячи про жінок у київському політикумі, не можна не згадати про довибори у легендарному 223-му окрузі. Шквал емоційних обговорень, що викликала реєстрація кандидатами у народні депутати світської левиці Наталії Окунської, громадського діяча Олени Єськіної, адвоката Тетяни Монтян, за емоційністю перевищив прогнозоване раніше протистояння двох кандидатів-чоловіків, що наполегливо відстоювали свої результати на окрузі минулого року.

Але, якщо проаналізувати думку киян, то гендерна рівність у владі не стоїть сьогодні на порядку денному ні першим питанням, ні другим, ні навіть третім. Для жителів столиці головним лишаються цільове і прозоре використання бюджетних коштів, відкритість влади і якісні послуги населенню. А за цими критеріями представники влади обох статей − однаково рівні.

Марина Бурмака Марина Бурмака , Політолог, громадський діяч, президент Українського Центру суспільного розвитку
Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter