ГлавнаяБлоги

Люстраційний досвід Заходу: очищення від радянського минулого

Досвід країн, які здійснили люстрацію, сьогодні в чомусь може бути дороговказом для України. Серед них ті країни, які раніше належали до соціалістичного табору (Чехія, Словаччина, Польща), і ті, що входили до «тюрми народів» СРСР (Литва, Естонія й навіть Грузія). У кожної з цих країн своя історія очищення від прислужників тоталітарного режиму.

Фото: Ирэна Скуратовская

Запізніла люстрація в Польщі

У Польщі вона відбувалися поступово і зайняла досить тривалий проміжок часу. За даними заступника директора Люстраційного департаменту Інституту національної пам’яті Радослава Паттермана, люстраційні провадження щодо осіб, які здійснювали управління державою з 1945 – по 1990 роки та співпрацювали із радянським урядом, фактично розглядалися з 1997 року, коли був прийнятий спеціальний закон, по 2007 рік.

Хоча перші спроби очистити лави демократичної Польщі від представників старої влади відбувалися ще на початку 90-х. Проте, у той час намічалася певна протидія з боку суддів, які розглядали справи про злочини представників тоталітарного режиму. Тому був створений спеціальний люстраційний суд, до якого до 2007 року було скеровано 23 тисячі повідомлень. Із них лише у 138 випадках були ухвалені позитивні рішення про визнання співпраці певних осіб із радянськими спецслужбами.

Результатом такої роботи стало утворення Інституту національної пам’яті (ІНП), який отримав усі архівні документи і можливість кримінального провадження щодо скоєних злочинів проти польського народу як нацистами, так і комуністами. Таким чином, було ініційовано 300 тисяч люстраційних подань. З них – 45 тисяч узяли на перевірку.

Остаточно люстраційне законодавство у Польщі сформувалося у 2006 – 2007 роках. Відповідно до нього, людина, яка прагне зайняти посаду в органах державної влади або бути обраною, повинна зазнатися про співпрацю з органами безпеки комуністичної Польщі. Функція перевірки зізнань фактами покладена на працівників Люстраційного бюро ІНП, в якому зберігаються архіви спецслужб.

Порушенням вважався не стільки факт співпраці особи зі спецслужбами, скільки надання неправдивих даних суспільству. У разі, якщо суд це встановлював, то винуватець міг бути позбавлений права обиратися до парламенту або до місцевого самоврядування на строк від 3 до 10 років. Такі випадки в новітній історії Польщі були. Зокрема, депутат Сейму Ришард Смолярек втратив мандат у липні 2001 року після того, як суд визнав його винним у люстраційній брехні.

"Такий крок є ефективним, проте дещо запізнілим, – вважає віце-президент польської асоціації журналістів Агнєшка Ромашевська. – Адже із запровадженням повномасштабної люстрації влада спізнилася на кілька років і втратила відповідний момент. Тому тут не обійшлося без «зачисток» та втрат польських архівів. Через це значна частина представників спецслужб, які співпрацювали з радянською владою, залишилася працювати й надалі. Адже у свій час ми не змогли швидко очистити судову систему від заангажованих суддів, які приймала рішення з люстраційних справ, як це зробила об’єднана Німеччина, направивши до східної частини країни (колишньої НДР) суддів із західної – ФРН. У нас такої можливості, на жаль, не було".

Блискавичне чеське звільнення

У подібній ситуації опинилася Чехословаччина. Проте там люстрація була проведена моментально, так би мовити, «хірургічним» шляхом. Тоді практично одразу в жовтні 1991 року був ухвалений «Великий люстраційний закон». Але його прийняття не схвалювала Словаччина, яка згодом від’єдналася від Чехії та лише через 10 років повернулася до питання люстрації старих кадрів, утворивши Інститут національної пам’яті. Щоправда, його заснування не мало суттєвих практичних наслідків.

У Чехії ж люстраційний закон фактично одразу почав виконуватися і не отримав часових обмежень. У результаті під його дію потрапили 140 тисяч осіб, які співпрацювали з комуністичним режимом. Співробітники партійного апарату і партійні діячі позбавлялися права обіймати відповідальні посади в державних органах на п’ять років. Його метою було недопущення до влади осіб, які вважалися співробітниками спецслужб Чехословаччини, агентів, колабораціоністів тощо.

Щоправда, головній дійовій особі «Празької весни» Олександру Дубчеку, який був першим секретарем Комуністичної партії Чехословаччини, все ж таки вдалося не потрапити під його дію. Тому він після падіння режиму був обраний спікером Національних зборів у Празі. Те саме стосується і першого президента Чехії Вацлава Гавела, якого намагалися позбавити права балотуватися на цю посаду, однак згодом передумали.

Серед помилок, яких, на думку керівника Інституту вивчення тоталітарних режимів в Празі Адама Граділека, припустилися чехи під час люстрації, є обнародування на початку 90-х громадським активістом Петром Цибулкою неперевіреного списку співробітників спецслужб Чехословаччини.

«Відтак, усі наступні дії з люстрації виглядали, як «полювання на відьом, – зазначає він. – Адже більшість людей із цього списку, чиї імена стали відомі суспільству, були під тиском схилені до співпраці, і вони постраждали двічі. Спершу, коли були змушені, попри бажання, співпрацювати зі спецслужбами, а потім, коли факт про це став відомий суспільству».

Попри це, чехам вдалося досить швидко очистити свої органи влади від старих заангажованих кадрів. Таким же шляхом пішла Литва та Естонія, але вже після розвалу СРСР.

Виважений прибалтійський досвід

Так, у Литві лише через десять років після виходу зі складу СРСР почав діяти закон про люстрацію. Його умови такі: люди, які співпрацювали із радянською владою, у тому числі із КДБ, позбавлялися права займати керівні посади в уряді протягом десяти років. Вони також не могли мати приватну юридичну практику, працювати адвокатом чи нотаріусом. Той, хто не був кадровим співробітником спецслужб, міг не підпасти під люстрацію, але лише за умов сповіщення Люстраційного комітету про таку співпрацю. Таких добровольців виявилося півтори тисячі.

У Естонії подібні ініціативи почали діяти ще з 1992 року, коли набрав чинності закон «Про порядок складання клятвеного запевнення» (діяв до 2000 року), відповідно до якого особи, що обиралися на держпосади, запевняли суспільство про відсутність в їхній біографії факту співпраці із органами безпеки, розвідки або контррозвідки збройних сил держав, що окупували Естонію (Німеччина та СРСР).

Збирав такі дані Департамент поліції безпеки (КАПО). У випадку приховування співпраці він залишав за собою право надрукувати цю інформацію в державному віснику. Як це зробив по відношенню до 647 осіб, 60 з яких були пов’язані із КДБ. Серед них – і очільник КАПО Володимир Вейтман, КДБістські звички якого позначилися на подальшій роботі. Нещодавно стало відомо, що він здавав секретну інформацію Росії про співпрацю Естонії з НАТО. За зраду державних інтересів його засудили до 15 років позбавлення волі.

Загалом, дані про таких осіб задля виключення шантажу з боку Російської Федерації, де зберігаються архіви СРСР, в Естонії та Литві вважаються таємними. Відкриваються вони лише в тому випадку, коли ці особи претендують на державну посаду. А в Литві у випадку замовчування таких фактів особою, що займає чи претендує на держпосаду, та їх викриття журналістами, істориками чи звичайними громадянами Люстраційний комітет вправі звернутися до суду.

З 2001 по 2004 рік там було завершено дві такі справи. А вже з 2005-го по 2008-ий – 136 (у 56 випадках особи визнали свою співпрацю із радянськими спецслужбами, у 19 випадках – не погодилися із висновками Люстраційного комітету та оскаржили їх в суді, вигравши 11 справ). З 2009-го – по 2011-ий – 326 (у 14 випадках була визнана співпраця із радянськими спецслужбами). Таким чином, було викрито близько ста агентів, які не визнавали свого заплямованого минулого.

"Їхня кількість була б значно більшою, якби Люстраційний комітет працював на постійній основі, а не на громадських засадах, – вважає професор Університету Вільнюса, представник Люстраційного комітету Петрас Рагаускас. – Адже через зайнятість на основній роботі більшість із його членів не могли повноцінно виконувати свої функції, представляючи інтереси суспільства в суді на люстраційних слуханнях".

Грузинське перезавантаження влади

У Грузії колишній президент Грузії Михайло Саакашвілі за один день змінив усіх співробітників міліції, прокуратури та суддів. Критеріями під час обрання нових людей на ці посади стали: навчання за кордоном (у США та Західній Європі) та досконале володіння англійською мовою.

Погодьтеся, що такий жорсткий, але водночас простий відбір не витримала б більшість українських чиновників, суддів та правоохоронців. Тому у Грузії сьогодні середній вік держпосадовця не перевищує 35 років.

Щоб подібне здійснити в Україні, слід мати сміливість та величезне бажання збудувати нову країну, не побоюючись нападів східних сусідів.

Читайте главные новости LB.ua в социальных сетях Facebook и Twitter