Захист культурної спадщини під час збройних конфліктів в сучасному розумінні знаходиться на порядку денному в міжнародному праві щонайменше 100 років. Захисту культурних цінностей присвячено чимало положень міжнародних договорів, зокрема Гаазьких конвенцій про ведення війни на морі та суходолі 1899 та 1907 років, Додаткових протоколів до Женевських конвенцій 1977 р., та Римського статуту Міжнародного кримінального суду. А в 1954 захисту культурного надбання людства була присвячена окрема Конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту.
Висвітлення та визнання міжнародним співтовариством важливості цієї теми не піддається сумніву, проте відкритим залишається питання ефективності практичного застосування цих правових інструментів. Наприклад, під час Нюрнберзького процесу, головного ідеолога конфіскації культурної спадщини окупованих нацистською Німеччиною держав Альфреда Розенберга було засуджено до смертної кари. Однак мародерство (конфіскація культурних цінностей) не було основою обвинувачення.
Наступною віхою, яка вплинула на практичне втілення норм щодо захисту культурної спадщини став Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії, де ключовою темою захисту історичного надбання стала Облога Дубровника 1991-1992 років. Під час блокади міста сили Югославської народної армії здійснювали систематичний обстріл історичної частини міста. Знищення культурної спадщини є злочином згідно з міжнародним звичаєвим правом та згадується в обвинувальних актах поряд з багатьма іншими злочинами. Наприклад, у вироках Тихомира Блажкіча, Даріо Кордіча, Маріо Серкіча, Міодрага Йокіча, Павле Штругара. Прямі атаки на культурну спадщину, атаки на міста, де зосереджена велика кількість пам’яток, незапобігання таким атакам – все це підстава для обвинувачень у міжнародних злочинах.
Але яким саме міжнародним злочином є знищення культурних цінностей? Насправді однозначної відповіді на це запитання немає. Атаки на культурні об’єкти можуть кваліфікуватися, залежно від обставин як воєнні злочини (наприклад, у разі відсутності військової необхідності та порушення принципу розрізнення), як злочини проти людяності (у разі системності), і як геноцид (коли це частина політики зі знищення ідентичності).
Стаття 8 Римського статуту Міжнародного кримінального суду кваліфікує прямі напади на будівлі, що мають відношення до релігії, освіти, мистецтва, науки чи благодійності, а також на історичні пам’ятки як воєнні злочини. МКС наразі виніс один вирок саме за знищення культурної спадщини. Йдеться про справу ватажка руху «Ансар ад-Дін» Ахмада аль-Махді аль-Факі, яка завершилася у 2016 р. Судді визнали підсудного винним, зокрема, у руйнуванні об’єктів Світової спадщини – історичних пам’яток та споруд релігійного значення, а саме дев’яти гробниць та мечеті на території Томбукту в Малі. Факт злочину було задокументовано на відео. Обвинувачений визнав провину, його засудили до 9 років ув’язнення. Ця справа була ініційована, зокрема, зусиллями ЮНЕСКО. Цей кейс має важливе символічне значення, адже демонструє, що втрати внаслідок війн можуть бути різні. Водночас покарання за знищення культурної спадщини так і не стали системними.
То що ж має робити Україна для того, щоб руйнування наших пам’яток і викрадення цінностей не лишилися безкарними? Найперше, звісно, якісно документувати подібні епізоди. Адже саме задокументовані факти стають доказами в судах. Проблема цього процесу полягає в тому, що чимало об’єктів культурної спадщини знаходяться в зоні відповідальності військових. Наразі вже зроблені певні кроки для того, щоб експерти мали доступ до таких об’єктів. Зокрема, з ініціативи Робочої групи Командування Сил ТрО ЗСУ щодо виконання норм міжнародного гуманітарного права та участі в організації надання правових послуг створено “культурницьке” ДФТГ, а також інструкцію для військових з документування воєнних злочинів, яка релевантна і для культурних об’єктів. Однак ця робота має бути систематизована, а досвід – масштабовано.
Також об’єкти культурної спадщини повинні мати правовий статус і мають бути внесені у відповідні реєстри. Культурним цінностям, що мають виняткове значення, може бути надано вищий правовий статус. Вищий статус передбачає вищий ступінь захисту та встановлює більш суворі правила і зобовʼязання щодо догляду та захисту такої цінності. Міжнародними актами у сфері захисту культурних цінностей встановлюється дві категорії вищого захисту: спеціальний захист і посилений захист. Спеціальний захист передбачається для центрів, що містять пам’ятки, нерухомі культурні цінності дуже важливого значення та притулки для рухомих культурних цінностей у разі збройного конфлікту. ЮНЕСКО приймає рішення про надання такого статусу після запиту держави-учасниці. Посилений захист може бути наданий Комітетом захисту культурних цінностей ООН у разі збройного конфлікту у тому випадку, якщо культурна цінність є культурною спадщиною, що має велике значення для людства, охороняється завдяки прийняттю на національному рівні належних правових та адміністративних заходів, що визначає її виняткову культурну й історичну цінність і забезпечує захист на найвищому рівні та не використовуються для військових цілей або прикриття військових об’єктів. Процедура надання посиленого захисту здійснюється шляхом подання Комітету державою-підписантом Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 року переліку культурних цінностей, стосовно яких вона має намір просити про надання посиленого захисту із проханням їх включення до відповідного переліку. І робота з наданням посиленого статусу вже почалася. Наприклад, нещодавно, в грудні, було вирішено надати посилений захист ще п’ятьом об’єктам культурної спадщини України, серед них – Одеський національний академічний театр опери та балету, Спасо-Преображенський собор міста Чернігів і т.д.
Крім того, має бути вироблена чітка державна позиція у ставленні до злочинів проти культурної спадщини і на цій підставі посилена співпраця з міжнародними організаціями, зокрема – з ЮНЕСКО. Адже коли ми говоримо про знищення культурних об’єктів ми маємо справу і з конкретним злочином, і зі злочинним наміром, який може полягати, наприклад, у знищенні ідентичності етнічної чи релігійної групи.
Так, навіть у війні в Україні ми вже маємо справу з понад 100 тисячами ймовірних воєнних злочинів і їх розслідування потребує величезної кількості ресурсів й пріоритезації. Але це не привід для того, щоб в цьому масиві “загубилися” й лишилися непокараними злочини проти культурної спадщини. Адже знищення кожної пам’ятки, втрата кожної цінності – це втрата всього людства.
Автор: Гюндуз Мамедов, експерт Коаліції "Україна. П'ята ранку", кандидат юридичних наук, заступник генпрокурора України у 2019-2021 роках, прокурор АР Крим (2016-2019).