Вже рік Німеччина живе в нових, не звичних для себе умовах. Українське питання на цьому тлі давно відійшло в сторону: зараз під сумнів ставляться базові європейські цінності, випрацювані в останні десятиліття. Рефлексія проблеми біженців визначає не лише політичне, але й культурне тло сьогоднішньої Німеччини. Китайський сучасний художник Ай Вейвей розмістив на колонах класицистичного портику берлінського Концертхаусу інсталяцію «Безпечний вихід». Колони огорнуто сотнями ядучо помаранчевих рятувальних жилетів, з-поміж яких висить надувний рятувальний човен з написом Safety passage.
Ми потрапили на Жандарменмаркт випадково, нічого не знаючи про інсталяцію. Розгадуючи меседж Айвейвея, ми вголос міркували, чи інсталяція пов’язана з постановкою на сцені Концертхаусу, присвяченою проблемі біженців, чи використовує портал будівлі лише за тло. В якийсь момент до нас підійшли дві жінки-близнючки, й запропонували російською свою допомогу. Російськомовних в Берліні велика кількість й, знаючи їх схильність підпадати гіпнотичному впливові російської пропаганди (чому свідченням були нещодавні чисельні демонстрації в великих німецьких містах на підтримку «зґвалтованої» «русской девочки Лизы», історію про яку сфабрикували російські ЗМІ), члени української кіноделегації стараються розмовляти між собою українською. Наша українська, однак, не зупинила близнючок. Повідавши, що інсталяція – справа рук Айвейвея, вони розпачливо виснували: «Это конец Германии». «Ви перебільшуєте, - відповіли ми. – Німеччина пережила вже не один кінець: в 1933, 1945, 1961, 1989, і цей не найстрашніший». Емігрантки, однак, з нами не погодились: «Нет, такого еще не было: этот конец – совсем другого цвета». Нас ця відповідь, чесно кажучи, потрясла. Самі колишні емігрантки, яких Німеччина прийняла, забезпечивши всім необхідним, осуджували біженців з расових позицій, фактично вважаючи Голокост меншим злом порівняно з теперішньою кризою.
Мені ця розмова не йшла з голови всю дорогу до Фрідріхштадт Палацу, де мав відбутись показ фільму італійського режисера Джанфранко Росі «Море в огні», на сьогодні – одного з найвірогідніших претендентів на перемогу в основному конкурсі Берлінале (Росі вже продемонстрував силу документального кінематографічного вислову в своїй попередній стрічці «Священна римська кільцева», яка сенсаційно виборола Золотого Лева Венеційського МКФ в 2013 році).
Стрічка починається пасторальними сценами з життя острова Лампедуза, на якому живе головний герой фільму – 10-річний хлопець, якому сімейною традицією роковано стати рибалкою. Неймовірно характерний, емоційний, парадоксальний, хлопець має дві проблеми, що стоять на заваді реалізації родинного покликання: морську хворобу та іпохондрію (на цьому фоні «ліниве око», яке йому доводиться примушувати працювати, закриваючи спеціальною насадкою на окуляри одне з їх скелець – просто комічна деталь).
Малий живе з бабусею-домогосподаркою, яка щодня замовляє сицилійські пісні на місцевому радіо з вітаннями для своїх рідних, та дідом-рибалкою, який чекає гарної погоди, аби вийти в море. Неквапний плин фільму передає побут найбільш віддаленої дрібки європейської землі, що розташована ближче до Магрибу, ніж до Сицилії: шкільні будні, сицилійська кухня та пісні, буйна природа та… стіни тимчасових таборів для біженців. Камери довгий час показує табір іззовні, як межу Європи в самій Європі. Місцевих, загалом, наявність табору ніяк не турбує: він не змінив їхній звичний побут і традиції. Однак події розвиваються дедалі динамічніше.
Ось на екрані з’являється лікар, задіяний в порятунку біженців, човни яких зазнають катастрофи біля берегів острова. Він в розпачі розповідає про трупи дітей і вагітних жінок, про необхідність помагати біженцям, що переживають велику трагедію, про своє щасливе покликання таку допомогу надавати. Про те, що на човні-трісці, розрахованому не більш як на 15 людей, море пробують перетнути сотні нещасних. Про те, що, аби розмістися в «першому» класі (по периметру палуби), вони платять контрабандистам 1200 євро, в «другому» (в серці палуби) – 1000, в «третьому» (в машинному відділенні) – 800.
І от шторм ущух, дід-рибалка нарешті може вийти в море, яке, однак, приносить інший улов. Синє суденце з сотнями людей коливається на хвилях. Карабінери-прикордонники підпливають до нього впритул. Люди на човні майже не реагують на них. Їм роздають рятувальні жилети (такі самі, як у Ай Вейвея), над синім бортом суденця нависає помаранчеве гроно з людей. І от з палуби починають передавати найвиснаженіших, безсилих, нерухомих. Карабінери складають їх на дно надувного рятувального човна як рибу, один на одного, дехто безсило рухає кінцівками. Човен потроху порожніє. Тих, хто в змозі сидіти, розміщують під тентом на причалі: це сотні здебільшого чорних чоловіків, жінок і дітей. Старі і молоді, вони мають спокійні, суворі обличчя. Чоловіки починають співати госпел, подібний до пісень своїх предків-рабів. Про те, як тікали від війни й геноциду з Чаду та Нігеру, через Сахару, де через спеку мали пити власну сечу, до Лівії, де, здавалося, знайдуть нову батьківщину, але де їх спіткала війна, до берега, звідки перед ними проліг останній шлях до землі обітованої – морем до Лампедузи. В цій утечі померли десятки їх близьких, але Бог поміг їм дістатись берега.
Карабінери потрапляють у черево суденця: тут десятки трупів людей впереміш з порожніми пластиковими пляшками. Їх загортають в спеціальні мішки й як рибу складають на пристані. Приголомшені жінки, які, нарешті, потроху приходять до тями, усвідомлюють, що втратили своїх дітей і чоловіків: в погоні за життям вони знайшли смерть. Плач перемішується зі співом. Море затихло, його гладь не ворухне жодна хвиля.
Фільму зал влаштував овацію, що тривала весь час, поки по гладі екрану пропливали титри. І вражаюча доля людей, єдиним бажанням яких було врятувати свої життя, стала особистим переживанням. Вона перейшла з поля політичної абстракції в царину особистої трагедії, зрозумілої, незалежно від кольору шкіри. Так стає зрозумілою «терпеливість» німців.
І цей «кінець», хай там хоч якого «кольору», Німеччина переживе.