Саме той день, 17 травня 1990 рік, міжнародною спільнотою визнано як День проти гомофобії й трансфобії.
Трохи лікнепу. Гомофобією (й трансфобію) називають негативну реакцію на прояви гомосексуальності (відповідно – транссексуальності), а також на пов'язані з нею суспільні явища. Йдеться не стільки про страх («фобію»), скільки про нетерпимість, ненависть.
Інакше як пояснити вчинки людей, які готові бити до безтями людину тільки через те, що вона інакша.
До прикладу нещодавній випадок у Житомирській області, коли побили лесбійку, яка на некоректне запитання, «де твій мужик», не приховуючи відповіла: «тому що лесбійка».
Це була відкрита відповідь людини, яка не просто не хотіла пристосовуватися до соціальних очікувань «якщо жінка, то має бути одружена за чоловіком», а… просто живе і не хоче виправдовуватися за свою сексуальну орієнтацію, за своє життя.
Через що жінку… побив чоловік на підпитку – окраса українського суспільства? Викликати поліцію вдалося з третього разу.
Тож зовсім недивно, що через високий рівень суспільної гомофобії в Україні, більшість ЛГБТІ (лесбійки, геї, бісексуали, трансґендерні та інтерсексуальні особи) ведуть закритий спосіб життя, приховуючи проблеми, пов'язані з їхньою сексуальною орієнтацією або ґендерною ідентичністю – як від суспільства загалом, так і від найрідніших людей.
І в той час, коли в Ізраїлі головний військовий прокурор не боїться розкрити свою сексуальну орієнтацію, в Україні палять кінотеатри через покази фільму на ЛГБТІ-тематику, нападають на мирні акції й що найгірше – ці злочини… виправдовуються судами.
Я гортаю невеличкий збірник правозахисного центру «Наш світ» про злочини на ґрунті гомофобії й трансфобії «Обличчя ненависті», й мені стає моторошно – навіть не від кількості зафіксованих даних, скільки від рівня агресії й жорстокістю деяких злочинів.
Дані, зібрані в 2014-2016 роках за допомогою моніторингової мережі Центру "Наш світ" та інтернет-опитування на популярних сайтах знайомств для геїв, не є статистично точними. Вони лиш ілюструють ситуацію в Україні – досі в нашій державі не існує жодного статистично вірогідного дослідження рівня гомофобного/трансфобного насильства та дискримінації, а закритість українських ЛГБТІ робить такі дослідження надто складними.
Як на мене – кілька цікавих висновків.
Більшість опитуваних (серед 391 осіб) виявились одинаками, друга за чисельністю категорія – ті, хто проживають з батьками або родичами. На третьому місці — ті, хто проживає разом з одностатевим партнером або партнеркою, їх приблизно вдвічі більше за тих, які проживають з різностатевим партнером (партнеркою).
Найбільша кількість опитуваних контактує з іншими ЛГБТ через інтернет. Друге місце посідає очне спілкування – тобто зустрічі в парках, будинках тощо.
На третьому місці знаходяться ті, хто обмежується лиш сексуальними контактами.
Четверте місце за популярністю посіло відвідування гей-клубів/барів.
До слова, спеціалізованих закладів для гомосексуалів в Україні дуже небагато, і більшість з них зосереджені у великих містах і обласних центрах; так, серед опитаних, хто відвідує гей-клуби/бари (109 осіб),
-
79 осіб мешкає в обласних центрах,
-
22 особи – у містах понад 100 тисяч населення,
-
6 осіб — у містах з населенням до 100 тисяч,
-
а в селах і селищах мешкає лише 2 особи.
Зовсім невелика кількість опитуваних бере активну участь у ЛГБТ русі.
Постраждалі від злочинів на ґрунті ненависті дуже рідко зверталися до громадських об'єднань, які захищають права ЛГБТ, причому в приблизно половині випадків вони не отримали від них допомоги. Експерти пояснюють, що це може бути пов'язано як з необізнаністю ЛГБТІ щодо наявності у їхньому регіоні громадських організацій, які можуть надати таку допомогу, так і з певною недовірою до них.
У той ж час звернень до правоохоронних органів було більше, але ефективність таких звернень виявилася ще нижчою, ніж у випадку допомоги з боку громадських організацій:
-
у 2014 році отримали допомогу 10 осіб, не отримали – 18;
-
у 2015 році — відповідно, 7 проти 28;
-
у 2016 році — 6 проти 18.
Ставлення багатьох опитуваних до правоохоронних органів найчастіше характеризується такою відповіддю: «Як можна звертатися за допомогою в поліцію, коли там працюють лише гомофоби та здирники?».
Хто чинить злочин? Відповідно до результатів опитування, найбільшу кількість відповідей отримала категорія «Незнайома особа».
За роками відсоток цієї категорії склав:
-
2014 рік — 31%;
-
2015 рік — 29%;
-
2016 рік — 27%.
Усього за досліджуваний період сталося 152 таких випадки.
Також останнім часом усе частіше «проявляли себе: «малознайомі особи (наприклад, сусіди)» та «група осіб (зокрема, організовані гомофобні групи, ультраправі угруповання тощо)»: 2014 рік — 21 і 20%, відповідно; 2015 рік — 21 і 24%; 2016 рік — 15 і 23%.
Усього за досліджуваний період було відзначено 99 випадків порушень прав ЛГБТ з боку малознайомих осіб і 119 – з боку організованих груп.
Як роблять висновки експерти, організовані гомофобні угруповання стають все помітнішою загрозою для українських ЛГБТІ.
…Ще з років шість тому, я мало цікавилася існуванням геїв, лесбійок чи транссексуалів. Та одне майже випадкове інтерв’ю з транссексуальною жінкою відкрило для мене зовсім інший світ – досить чисельний, але який вимушений жити подвійним життям. Одним життям – прийнятним українським суспільством, іншим – справжнім. Жити подвійним життям через страх за свою безпеку й безпеку своїх близьких.
І тоді, і тепер для мене було важливим – яка людина як особистість, чим займається, які смаки в їжі, де любить подорожувати, аніж яку має сексуальну орієнтацію чи ґендерну ідентичність.
Чи не час про це задуматися тим, хто, не знаючи людину, готовий ображати чи кидати коктейлі Молотова в колону осіб, які виступають за рівність та недискримінацію?
Адже в Україні, яка так щиро тішиться безвізовим режимом й своєю історичною людяністю, зовсім не місце гомофобії.