У мене немає для вас пігулки, яка вирішить всі ваші ментальні проблеми, але в мене є розповідь про ПТСР. Мій особистий.
В далекому 2017 році, коли я пішла з Міністерства оборони, покинула волонтерство, лишила лише опіку над дітьми загиблих, вперше в житті я зловила свій рідний ПТСР.
А сталось це абсолютно неочікувано. Рівнесенько 14 жовтня у День захисника і захисниці (ага, тригером може бути що завгодно) я сиділа і працювала. В якийсь момент я зрозуміла, що я зараз втрачу свідомість. В моєму кабінеті сиділа старша дитина, йому тоді було 8 років. Я попросила його покликати людей з сусіднього кабінету (менеджерів, бухгалтера), син був захоплений грою на компʼютері, тому не зрозумів мого стану.
Я відкрила двері свого кабінету дійшла до сусіднього, відкрила двері і сказала лише одну фразу, яка не властива мені «викликайте швидку» і впала без свідомості, як в дешевому трилері.
Швидка приїхала. Виміряла тиск, він був 60 на 30. Ні, я не переплутала, саме такі цифри зафіксувала швидка. Вони почали реанімаційні заходи, намагались забрати мене в лікарню, довго сиділи коло мене, але коли я відчула себе трохи легше, я написала відмову від госпіталізації.
Коли мене привезли додому, мої друзі лікарі, яких у мене багато, почали бити на сполох. Єдине, на що вони мене вмовили, це звернутись в приватну клініку та здати аналізи. Бо був вихідний і вже близько до ночі. У всіх медичних документах в графі діагноз стояли 4 букви і знак питання. ТЕЛА.
Я не знала розшифровку цієї абревіатури, і мені було дуже зле, тому я тихенько лежала вдома і чекала коли мені стане ліпше. Коли аналізи прийшли, ось тут почався справжній водевіль.
Мені телефонували з клініки і вимагали, щоб я поїхала в Амосова. Мені телефонували з Амосова і вимагали, щоб я приїхала до них. Я відмовлялась. Але тут мені зателефонував Андрій Гук, лікар Інституту нейрохірургії, мій старий товариш з часів Майдану, і не в очікуваній для мене формі спілкування почав на мене кричати.
«Ярова, ти розумієш, що в тебе легенева тромбоемболія? Що ти вмерти можеш у будь-яку хвилину! Ти маєш викликати швидку і їхати в Амосова, там тебе чекають».
Я намагалася сказати, ну ок, я зараз сяду за кермо та приїду: «Яка швидка? В мене гіпотонія. Навіщо швидка? Я сама доїду. Навіщо кисень? Та мені не дуже погано».
Якщо коротко, за 20 хвилин я опинилась в кардіореанімації Інституту Амосова під мільйоном датчиків, з катетерами по всьому тілу, гола, під однією білою простинею. В мене відібрали телефон, про що найбільше я бузила. На всі питання до лікарів, чому відібрали телефон, мені відповідали: він може впливати на показники датчиків. На що я відповідала : «У вас телефон в кишені, я його бачу, він не впливає на роботу датчиків?». Мені не давали вставати навіть в туалет. Біля мене лежали тяжкі хворі після операції на серці. Світло в кардіореанімації не вимикають, раптом когось треба буде діставати з того світу. Мізансцена «огорнись у ту біленьку простинку та повзи у напрямку кладовища».
Десь посеред ночі, коли я тільки задрімала, біля мене почала бігати велика кількість лікарів з вимогою не спати. На моменті цукор в крові впав до 1.9. На думку лікарів я мала вже бути в комі, але чомусь затрималась.
Щоб довго не писати, до лікування приєднався психотерапевт Інституту Амосова, потім мене відправили в Київський Військовий шпиталь, на лікування. Потім доєднався психотерапевт Військового шпиталю. Вона мене вчила дихати, розслабляти мʼязи. На вимогу психотерапевта я 2 доби плакала та видаляла переписки та телефони, які вже ніколи не будуть відповідати. Я оплакувала та прощалась з моїми друзями.
Ну а потім. Акурат до дня памʼяті Іловайська, бо саму тяжку психологічну травму я отримала після Іловайська та Запорізького моргу, коли ми допомагали видавати тіла, частини тіл наших військових, навіть моїх друзів, мене в перших числах вересня починало накривати.
Але я вже знала цей стан, я знала, кому телефонувати, я знала, що робити.
І коли я пишу: купляйте річний абонемент до психіатра, я не шуткую.
Мати проблеми з ментальним здоровʼям в умовах, в яких ми живемо вже 3 -й рік - це нормально.
Звертатись до лікарів, коли ви не вивозите - це НОРМАЛЬНО.
Пити пігулки на початку депресії і вигрібати з самого дна депресії - це різні речі. Просто повірте.
Звернутися до психіатра в наших умовах - це НОРМАЛЬНО.
Ви не станете психом, у вас не зʼявиться поломка гена, ви не схопите шизофренію. Це грипом хворіють всі разом, а з глузду з'їжджає кожен окремо. Єдине, що можете підхопити, це біополярочку, але повірте, так везе не всім, лише деяким народним депутатам.
Ви не станете наркоманами від антидепресантів. У вас не буде ломки після їх відміни. І повірте, ліпше пити їх, ніж схопити інсульт, і в ліпшому випадку ви помрете зразу, у гіршому - будете років 15 ходити під себе. Це вже, як пощастить вам та вашим рідним. А ще це значно ліпше, ніж вдаритись в алкоголізм.
Тому.
Не вивозите - до лікаря.
Не хочете жити - до лікаря.
Не спите ночами - до лікаря.
Не їсте або їсте занадто - до лікаря.
Щось болить, але не знаходять органічні проблеми, - до лікаря.
Все болить - точно до лікаря.
Не чекайте дна депресії, коли ви вже нічого не захочете, навіть повертатись в нормальний стан.
І ще, як у будь-якій професії не всі психіатри, психологи, психотерапевти однаково корисні.
Знайдіть свого.
Ну, і наостанок. Відхаркувати всі ці переживання ми будемо ще дуже багато років. Як і наші діти. Ще ми будемо мати сплески безлічі органічних хвороб, онкології, різного роду захворювань тоді, коли закінчиться війна, і ми накінець видихнемо, що весь жах залишився в минулому. Тут я вас трохи розчарую. Досить часто ознаки ПТСР проявляться саме після закінчення травмуючої події. Через місяців 6-8-12 від закінчення травмуючого фактору. В кого як. Піклуйтесь про себе.
Лишіться здоровим ментально. Якщо треба приймайте пігулки, відвідуйте психотерапевта, психолога, психіатра. І ще, лишіться здоровими до Перемоги.