Жертовність та патріотизм. Яку країну ми будуємо?

Написати цей блог мене надихнули постійні заяви у зраді. Причому, йдеться не про перехід на сторону ворога, а про специфічну українську зраду - «недопрацювання». От старалась людина, старалась, але не недостаралась – і все зрада. Той же Усик – та як він міг перемогти росіянина Гассієва та не прокричати на всю Росію «Слава Україні!». Все, зрада. Спочатку, коли він погодився на бій у Москві, він не захотів жертвувати кар’єрою, а потім – коли не закричав гасло – не захотів пожертвувати майбутнім.

Фото: boxingscene.com

Питання ж не лише в Усику. Воно значно ширше. Проблема взагалі у тому, що ми продовжуємо мислити лекалами Радянського Союзу: жертва в ім’я держави. Тобто, хтось обов’язково має пожертвувати собою заради держави. Не робити, а жервувати.

Покоління, яке пішло до школи ще в часи СРСР, дуже добре пам’ятає не лише подвиги Матросова та Гастелло, а й цілі збірки про «дітей-героїв», які жертвували своїм життям заради перемоги у війні чи більш аморфної - перемоги комунізму. І хоча значна частина з цих історій – це міф, але свою роль вони виконують і до цього часу. Як і міф про одномірність будь-якого конфлікту та тотальну дегуманізацію ворога.

Спеціально порівняю два визначення патріотизму у російській та українських концепціях патріотичного виховання. У російській «патріотизм - це любов до Батьківщини, відданість своїй Вітчизні, прагнення служити її інтересам і готовність, аж до самопожертви, до її захисту». В українській концепції «жертовності» взагалі немає. Патріотичне виховання в Україні – це «формування свідомості нинішніх і прийдешніх поколінь, які розглядатимуть державу… як запоруку… особистісного розвитку, що спирається на ідеї гуманізму, соціального добробуту, демократії, свободи, толерантності, виваженості, відповідальності, здорового способу життя, готовності до змін». Тобто, держава в українському патріотизмі не є самоціллю, а основою для людського розвитку. Але найбільша відмінність, звичайно, те, що у російській доктрині патріотизм стоїть вище права людини на життя. Для них важливо «служіння державі» (російська концепція), а не «сприяння розвитку держави» (українська концепція).

Тому, коли йдеться про те, що хтось чимось не пожертвував задля інтересів держави, то ми просто калькуємо російську модель. Більше того, ті, хто роблять подібні заяви, щиро вірять, що вони праві. У них така модель держави і держава для них понад усе. Але вони просто не помічають іншого – вони хочуть зробити з України Росію. Так, з жовто-блакитними прапорами, українською мовою, але – з російськими установками. Жертовність, міцна держава, міцна влада, сильна рука – це не українські цінності.

Україні потрібні живі українці. Які своїми реальними здобутками, а не пафосом жертовності будуть славити і наше суспільство, і нашу державу. І саме тому, нам треба визначитись за що ми воюємо – за гуманістичні цінності, за державу як основу людського розвитку чи все таки за «альтернативну Росію»? І тому ми повинні зрозуміти, що для нас важливіше – побудувати державу, схожу на Росію, чи побудувати кардинально іншу країну.

Богдан Петренко Богдан Петренко , Заступник директора Українського інституту дослідження екстремізму
Читайте новости LB.ua в социальной сети Facebook