Головне завдання російської пропаганди – це обслуговувати війну. Надавати їй сенси, аби росіяни мали причини помирати в чужій для них країні. Головним завданням же колаборантів й окупаційних адміністрацій – це обслуговувати російську пропаганду.
Єдина цінність сальдо, балицького й інших пушиліних для окупантів – їх місцева прописка. Ці люди не здійснюють самоврядування й не мають жодних прав на ТОТ, як й інші громадяни. Їх задача легітимізувати війну в очах росіян.
У своїх заявах вони працюють на внутрішню цільову аудиторію РФ й не звертаються до місцевих мешканців. Думка останніх Москву не хвилює, немає сенсу переконувати людину, якщо можна просто відправити на підвал чи вивезти до Сибіру.
Загалом пропаганду на ТОТ можна поділити на два умовні періоди: до псевдореферендуму й після. Поговоримо про перший етап:
«Визвольний похід»
Росіяни створили фейкові установи з фейковими лідерами регіону, які до війни або мали підтримку на рівні статистичної похибки, або взагалі про їх існування ніхто не здогадувався, з однією метою – сформувати в росіян уявлення щодо підтримки окупації місцевими.
Якщо місцеві це підтримують, то росіяни у власних очах не загарбники, а визволителі. На початку повномасштабного вторгнення це лягало в загальну концепцію “спеціальної воєнної операції”, де РФ звільняла “братній народ” від нацистів.
Апофеозом цього дійства мав стати “референдум”, який остаточно мав би переконати росіян, що війна є священну мету. Саме тому гауляйтери починаючи з весни займались імітацією народної любові, схвалювали початок “СВО” та розповідали, як всі інші регіони чекають звільнення.
Тоді в регіони звозили масовку, яка імітувала мітинги в брендованому мерчі. Постійно публікувались “інтерв'ю” з місцевими зрадниками, які розповідали, що регіони прийшли в занепад при Україні.
Водночас відбувався підкуп населення, під час якого збирались паспортні дані місцевих. Все це подавалось як гуманітарна допомога населенню, без вказання причини чому населенню взагалі стала необхідна гуманітарна допомога.
Проте ситуація на фронті для росіян погіршилась. Тим місцеве населення чинило шалений спротив окупанту: не брало допомогу, не отримувало паспортів та відкидало заклик йти на так званий референдум. Тому росіянам довелось провести свої “волевиявлення” поспіхом. Відтак пропаганда зробила кволе пояснення, чому на фейковий референдум майже ніхто не прийшов, провівши “виїзне голосування” протягом чотирьох днів.
Хоча ніхто в ці вибори не повірив, окрім пригодованих Кремлем блогерів та “активістів” з низки країн, які вдавали з себе спостерігачів. Та й повірили вони радше в американський долар, точно не рубль, а ніж в недолугу виставу на ТОТ України. Присутність цих “спостерігачів”, “журналістів”, які часто є дітьми КГБістів з умовним німецьким паспортом, мала створити враження для пересічного росіянина, що світ визнає “волевиявлення”. А заяви лідерів більшості країн світу не відповідає реальним станом речей.
Після цього почався наступний етап для російської пропаганди.
Захисна війна
З часом пропагандисти “забули”, з чого почалась війна. Гауляйтери вже майже не згадують про “СВО”, адже захоплені землі в їх меседжах завжди були російськими, й це Україна напала на РФ.
Це добре лягає в загальну імітацію вітчизняної війни з нацистами, яку реалізує Кремль для свого населення. Всі головні гауляйтери вже не комунікують події на фронті й не розповідають про те, як при РФ стало краще у порівнянні з Україною.
Бо росіянам краще не нагадувати, що це українські землі. Забувши про повномасштабне вторгнення пропаганда розірвала причинно-наслідковий ланцюжок. Створивши нову реальність.
Тому балицький чи пасєчнік змінили військову форму на піджаки й розповідають про мирне життя регіону, де вони розв'язують цивільні проблеми з ремонтом доріг та опаленням. Іноді вони коментують “злочини Києва” та допомогу “добровольцям”.
В такому середовищі вже не було місця для стрємоусова, який вдавав з себе польового командира. Тому він був ліквідований. Та головне, що вже не важливі й прописки “лідерів регіону”, а відтак на керівні посади звозять росіян, які далі виступають від імені херсонців, луганчан чи запорожців.
Створюється середовище мирного життя, яке порушує Київ. В цій картині російські регіони страждають від нападу України, а “господарники” розв'язують проблеми мирного населення й так було завжди.
Водночас гауляйтери не комунікують втрату Херсону й обстрілів цього міста. Вони просто застосували до нього метод “випаленої землі”. Місто розмародерили, викрили усю спецтехніку та дороге обладнання. Зруйнували енергосистему, систему водопостачання. Повернули місто в середньовіччя, в якому живе половина мешканців рф. Так росіяни покарали херсонців за те, що вони не прийняли рускій мір.
Не коментують окупанти й обстріли Запоріжжя, хоча в російському світі ці міста їхні, й нібито окуповані нацистами. Як так, ви не турбуєтесь про життя “своїх людей в окупації”?
Бо всі ці факти незручні у світі, де Росія героїчно тримає оборону проти всього світу й ніяких втрат немає. Менше фактажу, й більше емоцій. Саме на них працює пропаганда. Емоції - це те, що об'єднує різні періоди російської пропаганди.
Відтак пропагандисти кремля постійно апелюють до Вітчизняної війни, створюючи її симулякр (копію неіснуючого бачення другої світової, якою її намалював радянський агітпроп).
Підміна понять та суперечливі тези мають розмити логічне бачення війни для пересічного росіянина та позбавити його цілісності картини. Тому все що робить рф - це підміна понять та штампування кліше.
Тому росіяни називають ЗСУ “бойовиками”, партизанів “терористами”, українську владу “режимом”. Водночас додаючи туди фактор НАТО, як найбільшу лякалку для свого населення.
У світі, де росія захищається набагато простіше пояснити бомбардування іншої держави й необхідність там померти. Пропаганда не пояснює факти, а створює реальність, в якій ці факти не викликають дисонансу.
Проте кожна перемога України на полі бою вибиває ґрунт з під російської пропаганди, адже повертає росіян з матриці до реального стану речей. Тому найдієвішим способом спротиву пропаганді є фізичне знищення ворога та звільнення України.