Книжковий рік: підсумки

Є дві теми, які дуже хвилюють частину літературної спільноти, по яким я хочу дуже детально висловити власну позицію:

  1. Література традиційна, сучукрліт 90-х – 2000-них років і література нового покоління, селфмейд-автори, ті, кому не дуже потрібні видавці для створення себе на ринку.
  2. Українська література російською та книги, які завозяться з Росії, як російських авторів, так і перекладні.

Давайте почнемо з деяких тез по стану українського ринку, які для мене є головними в його розумінні.

Фото: ВСЛ

На жаль, за 30 років ми не створили незалежний український ринок. Абсолютно більша частина книжкових ринків у світі є або монопольними, або захищеними від сусідів з тими ж мовами, або відрегульованими через зону копірайту.

Український ринок, паперовий і електронний, складається з виданих в різних форматах українськими видавцями книжок різними мовами, імпорту, контрабанди, піратської продукції (далі – контрафакт).

З точки зору кількості назв літератури для ринку (крім навчальної), накладів паперових книжок, доступу до електронних книжок, українські видавці продукують для ринку приблизно стільки ж, скільки литовці, естонці, сильно поступаються румунам, чехам, не говорячи вже про норвежців.

Інфраструктура книжкового ринку, яку було знищено на початку 90-х (на відміну у сусідів, як на сході, так і на заході), не була відновлена і, крім майже непрацюючих пільг по оренді приміщень державної власності та теж непрацюючих пільг, які надані декількома містами, рішення я поки що не бачу. Подальша деградація книжкового роздрібу ще попереду, незважаючи на те, що в цьому році вперше держава (УКФ) надала гранти інституційної підтримки книгарням.

Бібліотечна система, яка остаточно перейшла в останні роки на утримання громад, пришвидшила своє самознищення. В ситуації, коли в галузі не було реформи, косметичні зміни, направлені на зберігання бібліотек без їх наповнення книжками, не діють. Ще немає статистики за останній рік, але я впевнений, що рахунок закриття бібліотек іде не на одиниці та десятки, а на сотні. В 21 році це будуть, на жаль, теж сотні, а далі – тисячі. Чому? Місцевій владі не потрібні приміщення, які вони утримують, але в які ніхто не ходить. Діючих нормативів по заміні фондів на нові, щоб повернути читачів для бібліотек, не існує, і мало хто з бібліотекарів громад може достукатись до розпорядників бюджету, щоб це змінити. Рішень два: або (не в українському досвіді) жорстке нормування і контроль виділення бюджетів громадами зверху, або (в це я вірю) взяття питання на контроль зверху по поповненню фондів тих бібліотек, які добре обслуговуються, ремонтуються змінним фондом з логістичним рішенням з бібліотек областей, які поповнюються державою в достатній кількості повним асортиментом. Досвід в Європі такий існує.

Створена декілька разів дорожня карта з розвитку читання, книговидання жодного разу не запрацювала, бо така робота без грошей неможлива, а гроші жодного разу не були виділені Урядом. Чергова надія на активність Міністра Культури та Інформполітики – тема цього року. Минулого року видавці отримали приблизно 2/3 суми грантів, згідно закону, протиснутому крізь всі перешкоди Олександром Ткаченком. Це – єдиний позитив, який дійсно спрацював у видавничій сфері під час коронакризи креативних індустрій.

Мовне питання в галузі поки що не є проблемою ринку, закладені в закон про мови цифри фактично досягнуті ринком і тільки новий наплив російської книги через кордони викликає питання до деяких розповсюджувачів в регіонах.

Асортиментна політика видавців пов'язана з питанням, на яке відповідає кожен керівник видавництва, який ринок ми маємо:

  • філію російського ринку з додатковим товаром від аборигенів;
  • дикий ринок з контрафактом, контрабандою, ФОПами без касових апаратів, маркетплейсами в інтернеті без відомостей про власника;
  • ринок за участю держави з нормативами для бібліотек, підтримкою?

Правове регулювання обмеження або розділення зони копірайту російської мови можливе тільки при консенсусі гравців ринку та спільному зверненні разом з державними органами до найбільших світових агентів та правовласників з обґрунтованою позицією (російські колеги вже провели роботу на цьому напрямі).

Кількість авторів, які живуть на зароблені на книжках гроші від гонорарів на внутрішньому ринку, приблизно, така ж, як в Словаччині чи Угорщині. Тут питання в тому, що, якщо той, хто пише, не матиме стабільного доходу, казати про існування ринку неможливо. Все просто. Якщо сьогодні держава власною бездіяльністю підтримує піратів, то вона мусить компенсувати цю бездіяльність тим, хто від цього втрачає – видавцям, письменникам, діячам кіно, музикантам.

Тепер про те, з чого я почав. Ну, по-перше, історія літератури – це постійна боротьба модерну з постмодерном, постмодерну з постпостмодерном і т д. В цій боротьбі письменники старшого покоління завжди мають кращі стартові позиції: вони мають, створивши це власною працею, ім'я, переклади, рецензії, прихильників і часто довгу полицю раніше виданих творів, які підгодовують при перевиданнях. Але вони завжди мають аудиторію, яка постійно скорочується. Що стосується молодих, які краще використовують технології просування власних творів, мають час і сили для кропіткої роботи з участі в розповсюдженні, присутні у всіх соцмережах з Тік-Током включно, вони з власним читачем на «ти» і мають фантастичний потенціал для зростання серед читачів власного покоління, яке побуде на ринку ще 20-30 років.

Тому я би побажав тим, хто використовує лікті для розпихування поріділих рядів класиків укрсучліту, краще використовувати мізки для написання нових творів та створювати читацько-письменницькі спільноти для нового покоління авторів і читачів. Я би назвав зараз це покоління поколінням війни, як би це не звучало жорстко. Нова література тільки починається і на неї вже є і читач, і видавець.

Що стосується можливостей працювати без видавців – велкам, чудовий досвід є і в старшому поколінні і не тільки в нашій країні, шляхів багато.

Друге питання постає вже не вперше. Якою мовою воює українська армія на Сході і чи це стосується української літератури? Безумовно, в країні на зламі подібні питання завжди викликають нервову реакцію з усіх боків. Як видавець, який багато зробив для видання військових щоденників, аналітичної та іншої літератури часу про війну з Росією, скажу. Письменник має право бачити свою книгу, написану рідною мовою, виданою теж рідною мовою. Якщо він хоче бачити її тільки в перекладі – це питання його відносин з видавцем (або зі своїм гаманцем, якщо він сам собі видавець). Питання видавця – максимально вдосконалити баланс попиту та пропозиції з власними фінансовими ресурсами, щоб мати видану книжку, якщо вона написана російською, ще й в українському перекладі. Фоліо при роботі з військовою літературою вже декілька років дублює такі книжки українською, а для масового ринку художньої літератури дублює такі книжки при наявності системного довгострокового попиту. Окремо стоїть питання видання нонфікшн. Мій досвід показує, що попит на такі книжки здебільшого еластичний в питанні мови, але дуже швидке життя більшості таких книжок, переклад українською може не встигнути за попитом, якщо книжка російською є на ринку.

В українських літературних дискусіях 2020 року бажання образити свого візаві, на жаль, часто, важливіше за бажання дійти до істини в суперечці. Тому звертаюсь до моїх читачів з благанням витратити енергію не на боротьбу з іншою думкою, а на вдосконалення власної аргументації мирним шляхом.

Александр Красовицкий Александр Красовицкий , Генеральный директор издательства «Фолио»
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram