Ці документи про гарантії безпеки були представлені на широкий загал не просто так. Росія дуже хотіла, щоб кожен міг побачити ці «пропозиції» Кремля. Навіщо? Бо Москва, і це один з варіантів, написала текст, який неможливо виконати. І вона це прекрасно розуміє. Це як відмовка: мовляв, ми запропонували, а ви не захотіли, тому далі ескалація на українському кордоні продовжиться до вжиття вами тих чи інших потрібних нам заходів.
Правду кажучи, Росія так нічого й не навчилася з Карибської кризи – США на шантаж не підуть, а навпаки – також підніматимуть ставки. Про це вже, до слова, заявила речниця Білого дому Джен Псакі.
«Ми не підемо на компроміс у ключових принципах, на яких будується європейська безпека, зокрема, що всі країни мають право вирішувати своє майбутнє та зовнішню політику і вільні від зовнішнього втручання», – наголосила вона.
Росія вимагає нездійсненні речі – прибрати всю інфраструктуру НАТО зі Східної Європи, відмовити Україні та іншим пострадянським країнам у мінімальній перспективі членства в альянсі та загалом зупинити співпрацю з ними з боку організації, не розміщувати натовську зброю там, де буде проти РФ. Причому що найсмішніше, остання точно не збирається прибирати власне стратегічне озброєння з власної території – а отже, з Калінінграда, до прикладу, чи окупованого Криму.
Зрозуміло, що ні США, ні НАТО на це не підуть. Якщо Росія не хоче ескалації, а прагне постійних переговорів зі Сполученими Штатами, тоді ми з вами отримаємо друге пояснення того, навіщо російська сторона передала американцям такі письмові вимоги.
Є таке правило в бізнесі – зазвичай ним користуються на старті не дуже досвідчені перемовники: напиши у своїх пропозиціях усе, що тільки здатен вигадати твій мозок, а потім опонент задля віднайдення хоч якогось компромісу піде на поступки в деяких пунктах, які не надто йому зашкодять.
Де межа компромісу у США та їхніх союзників, ми не знаємо, однак найбільш логічними виглядають такі російські вимоги: зменшення військових навчань поблизу російського кордону, відмова від використання стратегічної авіації під час цих навчань, мінімізація постачань сучасного озброєння Україні, зниження рівня військової активності на території нашої держави та інших пострадянських країн, згортання програм надання додаткового озброєння на східному фланзі НАТО.
Якісь із цих пропозицій хоча б ще можна розглядати та давати свої аргументи. Якщо це дійсно Росію цікавить. Водночас на місці США та їхніх союзників я тепер двічі подумав би перед тим, як надавати РФ письмову відповідь: вона ж усе рівно її опублікує.
Одначе Москва, бравуючи на весь світ, граючи своїми м’язами, допустилася значної помилки, через що сама ж утрапила в пастку. Вказавши вимогу забрати усю натовську інфраструктуру зі Східної Європи, яка була встановлена після 1997 року, вона поставила під удар нових членів НАТО: Польщу, Чехію, Словаччину, Угорщину, Румунію, Болгарію, Естонію, Литву, Латвію, Словенію, Хорватію, Албанію, Чорногорію та Північну Македонію.
І питання навіть не в цій дикій вимозі, а в тому, що Кремль остаточно втратив шанс усе вирішити зі Штатами та окремими країнами Західної Європи позаочі східноєвропейських партнерів. Тепер Вашингтон, Берлін, ряд інших столиць не зможуть – навіть якби й захотіли – обійти заяви країн східного флангу, не зможуть вести перемовини з Росією без участі держав, які Москва нині прагне перетворити на «сіру зону».
Ба більше, останнє якраз і показало, чого прагне Росія – повернення під власний контроль того, що було остаточно втрачено після розпаду Радянського Союзу. Україною все не завершиться. Апетит у Москви зростає під час агресії.