За спиною говорили, що Горуна вже не той. Вирішив довести собі, що є ще порох у порохівницях
Станіславе, у вашому трофейному кабінеті є медалі з усіх важливих міжнародних турнірів із карате. Попри це є враження, що ви не до кінця задоволені своєю кар’єрою і досі маєте незакриті гештальти. Це правда?
У максималістів завжди буде певне незадоволення собою і зробленим. Я завжди ставив собі за мету значно більше, ніж просто медалі, титули тощо.
Був такий французький спортсмен Александр Біамонті, який став геймчейнджером у карате. Після нього наш вид спорту змінився, адже він показав, що можна працювати зовсім інакше. Він для мене був орієнтиром у тому, чого я хочу від карате. У 2014 році я взяв перші медалі серед чоловіків на чемпіонатах Європи і світу, так би мовити, самоствердився, тому мені захотілося чогось значно більшого. А що може бути більшим? Залишити слід у карате, впровадити свій стиль ведення бою, змінити картинку поєдинку. Мабуть, це і є той не до кінця закритий гештальт.
Що ви маєте на увазі, коли кажете про зміну картинки?
Я бачу карате як фехтування серед єдиноборств. І воно значно складніше та комплексніше через пересування не по прямій, а на площині татамі, через використання усього тіла в дуже різний спосіб (удари руками, ногами й кидкова техніка). Тому я б хотів бачити більше усвідомленої і тактично складнішої роботи, підготовки атак через дистанційні провокації, на противагу інстинктивній роботі, яка базується на рефлексах та швидкості.
Наскільки я пам’ятаю, ви впроваджували щось таке на своїх турнірах, де діти змагалися у «фехтувальному» карате.
Так-так. На турнірах, які я організовую, ми стелимо два нетипові татамі, щоб діти змістили фокус на інші аспекти бою. Вважаю, що це важливо. Якщо я не зміг змінити карате через свою роботу, то, можливо, вдасться через свій турнір, семінари й тренування, які проводжу регулярно.
Ви тренуєте в Україні чи за кордоном теж? Які це тренування?
Працюю як в Україні, так і за кордоном. Цьогоріч уже був в Арубі, Великій Британії, Естонії, Японії, двічі — в США. Займаюся як із дітьми, так і з національними командами країн. Мені особисто цікавіше працювати з дорослими спортсменами, адже ставлю за мету не мотивувати й розважати, а працювати над глибшими тактичними моментами в карате.
Судячи з того, що ви перемогли на своєму останньому професійному турнірі, ви й досі в тренді карате попри тривалу перерву. Чому ви підійшли до змагань у вазі 84 кілограми — найбільшій у кар’єрі?
Я просто вже два роки без тренувань. Так чи інакше, вага збільшується, і це ще добре, що я «вліз» у 84 кілограми. У професійному спорті, хто знає, той знає, чи не найгірше — «ганяти» вагу, скидати зайві кілограми. Цей процес знищує організм більше, ніж сутичка. А мені було важливо підійти до турніру сильним, а не виснаженим. Окрім того, не раз у кар’єрі доводилося протистояти важковаговикам у рамках командних турнірів, тож це не проблема для мене.
Чи очікували ви, що переможете? Усе ж два роки перерви на професійному рівні — це серйозно.
Так, звісно. Упевненість я завжди відчуваю. Якби ні, не брався б. Але, звісно, я розглядав різні сценарії. Незважаючи на те, що багато скептиків сумнівалися і за спиною говорили, що Горуна вже не той, що він старий, нехай би собі на пенсію вже йшов, я вирішив довести собі, що є ще порох у порохівницях. Так, це був ризик, але ж коли це нас зупиняло, скажіть мені, будь ласка?
Я поїхав у Київ на два місяці, готувався. Якби в мене така підготовка була впродовж усієї кар’єри, то й результати були б куди кращі. За цей час виконав, мабуть, річний обсяг роботи — тієї, що була в олімпійському циклі.
У чому різниця між виступами в 27 і 37 років?
Швидкість відновлення. Коли молодий, то, ясно, організм витриваліший. Натомість у 27 років у тебе немає того розуміння бою, того досвіду. Я це підтвердив на змаганнях. Хочу також уточнити, що це були найвищі рейтингові змагання, в яких я міг брати участь зараз. Не обирав собі якийсь маленький турнір, а пішов all-in.
Коли досяг успіху в спорті, можеш залишитись виступати заради грошей, але не у випадку карате
У наших читачів може виникнути логічна думка: якщо в 37 років ви й досі можете виступати на найвищому рівні, перемагати, навіщо тоді закінчувати?
Рано чи пізно все одно доведеться закінчувати. Питання лише в тому, підеш ти на піку чи ні. Не бачу сенсу запізнюватися, адже в майбутньому може забракнути удачі, вплинуть якісь суддівські рішення, і завершення вже не буде таким красивим. Піти чемпіоном — саме цього прагнуть багато професійних спортсменів, зокрема я.
Додам також, що зі мною змагалися хлопці, які на молодіжному чемпіонаті світу медалі здобували. А мої перемоги не були на тоненького. Це були впевнені сутички з суттєвою різницею в рахунку. Це теж багато про що говорить.
В інтернеті завірусилось відео, де ваш син Лев спочатку несамовито радів, танцював, коли ви перемогли, а потім розплакався, адже зрозумів, що це вже все. Як думаєте, він запам’ятає ваші виступи?
Це був перший і останній раз, коли він був зі мною на турнірі. Я б дуже хотів, щоб він запам’ятав цей момент. Не поєдинки, а саме той емоційний стан і ту радість, яку він пережив після моєї перемоги.
Думали над тим, щоб зробити карате сімейною справою?
Думав, але роздуми були недовгі. Я не хочу, щоб заняття сина були моїм вибором. Свої гештальти через нього я закривати не буду. Усе залежить від його бажань. Якщо захоче, допоможу й підкажу, але це повинно бути лише його рішення. І, так, тренувати його не буду, бо ж ніхто мені за це грошей не заплатить (сміється). Жартую, звісно!
До речі, про гроші. В одному з інтерв’ю ви казали, що карате — це неприбуткова справа. А як же ви заробляли всі ці роки?
Гарне питання. Робив невеличкі інвестиції в нерухомість, пробував себе в крипті. Коли залишив юриспруденцію в 2017 році, моїм основним доходом було проведення семінарів, онлайн-тренувань. Тобто заробляв не як спортсмен.
А призові за перемоги на турнірах?
Призових не було. Гроші не проблема, бо грошей немає (сміється). Реально відчутними були призові за перемогу на Всесвітніх іграх — 500 тисяч гривень. Це було десь 20 тисяч доларів. І, звісно, за бронзову медаль Олімпійських ігор дали 55 тисяч доларів. З приємного: місто Львів дало квартиру. За медалі на чемпіонатах Європи й світу призові смішні — тисяча-дві доларів.
Водночас, користуючись нагодою, хочу подякувати Українській федерації карате, яка забезпечувала нас усі ці роки, хоч як було складно. Подорожі, готелі, виступи на змаганнях оплачувала федерація. Тому скаржитися на те, що вона не платила призових, було б невдячністю.
Який тоді сенс займатися карате?
Хороше питання. Завжди їздив на змагання й бачив, що близько 80 відсотків не мають потенціалу виграти, але все одно пробують. Виходить, що в спортсмена є два шляхи: або їздити на турніри, кайфувати від атмосфери, процесу, знайомств, відвідування інших країн, або працювати на межі своїх можливостей, щоб чогось досягти, довести собі й іншим, що ти можеш. Саме це є таким собі драйвером у спорті. Коли досяг успіху в спорті, можеш залишитись виступати заради грошей, але не у випадку карате. В українських спортсменів є міністерська зарплата, але вона дуже незначна.
У мене є медалі з усіх найпрестижніших турнірів: чемпіонату світу, чемпіонату Європи, Європейських ігор, Всесвітніх ігор і навіть Олімпійських ігор. Тому слід рухатися далі. Одним із витоків у моєму випадку буде спортивний менеджмент, зокрема щоб покращити умови спортсменів. Удалося залучити в карате мецената Василя Костюка, який виділяє гроші на розвиток нашого спорту, з власної кишені фінансує поїздки на турніри, навіть призові виплатив за медалі як атлетам, так і тренерам. Сподіваюся, що наш вид спорту і далі підтримуватимуть.
Якщо якийсь меценат захоче привезти вас на майстер-клас, скільки це коштуватиме?
Залежно від кількості днів і тренувань, які ви хочете, щоб я провів. Буває, що кличуть на один день, буває — на тиждень. Інколи просять дешевше, інколи проводжу для друзів, тому ціна варіюється. Я в цьому плані гнучкий. Буває, що скільки виходить у людей, стільки й платять. Ще ж не варто забувати, що бувають заняття для приватного клубу, а інколи робиш семінар на 200–300 людей.
Якби карате не прибрали з переліку олімпійських видів спорту, ви б залишилися на Ігри в Лос-Анджелесі в 2028 році?
Ну, з урахуванням того, як я зараз почуваюсь після виступу в Зальцбурзі, розумію, що так. Цього разу була б можливість професійно підготуватися до турніру. До чого я веду? У нас у карате вже є професійні тренери, з якими можна запросто підготуватися значно краще, ніж до Олімпіади в Токіо.
Карате — це вже давно не суто японський спорт, а світовий
Чи є взагалі в карате шанси повернутися в сім’ю олімпійських видів спорту?
Так, звісно, є. У нас дуже крутий вид спорту. Він — один із найпопулярніших, про нього всі знають. Карате доступне й поширене. На чемпіонаті світу, наприклад, було 114 країн. Покажіть мені ще вид спорту, окрім футболу, з таким охопленням? Плюс у нас динамічні поєдинки, в яких багато хайлайтів. Контент на рівному місці, який і тримає маркетинг довкола спорту. Ті самі MMA, бокс, «Формула-1»… Усе ж побудовано на хайлайтах, на рілсах. Тільки цей контент робити треба. А в керівництві деяких наших міжнародних федерацій із цим складно. У них інше бачення. Тому чекаємо на зміни в керівництві міжнародної федерації карате.
А чому б самому не спробувати долучитися до міжнародної федерації? Чи не було думок самотужки щось змінити?
Були, я навіть був членом комітету атлетів міжнародної федерації. Побачив, як відбувається внутрішня комунікація, як діють суб’єкти, і зрозумів, що це поки що не для мене. Я вважаю себе людиною дії. Приходжу і починаю з того, який стан справ, що треба зробити і як. Мені потрібне завдання, яке я почну виконувати. А коли тобі пропонують формально крутитися біля групки людей, то це не те.
Зі спокійною душею йдете з карате?
Спокійна — у покійників. Моя — стурбована, але не від слова «турбуватися», а від слова «турбіна». Не дивлюся назад, думаю про те, що можу зараз зробити. Зараз працюю з невеличкою командою з Аруби (невелика острівна країна на північ від Венесуели, — Ред.), будемо розвивати там карате. Крім того, є свої завдання в Українській федерації карате. Семінари, навчання. Попереду необроблене поле, тому спокій нам лише сниться.
Розкажіть про Арубу детальніше.
У нас там є проєкт, партнери, з якими можна побудувати такий собі «Аруба спортхаб». Хочемо, щоб він став центром карибського карате, щоб у подальшому розвивати цей спорт у регіоні.
Нещодавно ви були в Японії, забирали свою олімпійську медаль, яку виставляли на аукціон на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Як вам ця країна?
В Японії мені сподобалось усе. Я в захваті від людей, від їхньої культури, дисципліни, перфекціонізму, культу поваги один до одного, включно з повагою до самого себе і своєї роботи. Поїхав туди, тому що меценат, який купив мою медаль на початку повномасштабного вторгнення, вирішив повернути її зараз, а не коли закінчиться війна, як планував одразу. Бо, як бачимо, кінця і краю поки що не видно.
Він запросив мене, познайомилися. Дуже приємний чоловік, сім’янин, бізнесмен із цінностями. Мені також було дивно, що Японія підтримує Україну попри різницю в наших культурах і відстань між нашими країнами. Вони за людські цінності і бачать ситуацію, розуміють, хто агресор. Тому і їхній уряд, і люди за нас. Скористався нагодою, коли Японська федерація карате запропонувала мені провести тренування для національної збірної. Відверто скажу, це було приємне визнання і жест довіри. Незаплановане досягнення, якщо хочете, бо вчити японців їхнього спорту — це про щось говорить.
Наші читачі можуть сприйняти ваші тренування японців так, ніби хтось із Японії приїхав в Україну навчати дітей бойового гопака. Чому це не так?
Це тому, що карате — це вже давно не суто японський спорт, а світовий. Умовно кажучи, я можу вигадати своє заняття, ліпитиму жуйки до стелі, але ж із часом хтось навчиться робити це краще або у свій спосіб. Це не означає, що це заняття вже не моє, але мені доведеться в них учитися.
Вдалося з кимось із наших поспілкуватись в Японії?
Була зустріч із послом України в Японії. Поговорили, обмінялися думками про стан справ. Поговорили про можливість співпраці між нашими федераціями карате, щоб організувати табори для дітей. Ідея хороша, але все впирається в гроші. Це повинен хтось профінансувати, адже навіть переліт для 20 дітей у Японію — це дуже дорого.
Можна йти й просити в японців, але було б добре, щоб ми не завжди просили, а й діяли проактивно, самі знаходили гроші.
Чим українське карате відрізняється від японського?
Українське карате дуже-дуже різноманітне. Воно інтелектуальне, більш практично грамотне, ніж у деяких інших країнах. У цілому в усіх країнах можна простежити спільну школу. Арабські країни працюють в один спосіб, японці — в інший, латиноамериканці мають свій стиль. Це добре видно, адже незалежно від персоналій ти розумієш, як працюватимуть каратисти в окремих країнах.
Є декілька великих центрів українського карате: в Києві, Чернівцях, Одесі, Запоріжжі. У кожному регіоні свій стиль, і це робить наше карате різноманітним. А якщо виділити щось спільне, то це буде розум під час ведення бою.
Як би ви як людина зсередини оцінили зараз рівень українського карате, збірної України?
Починаючи з 2010 року, у нас є чітка система відбору до національної команди, чітка структура федерації, куди залучено багато і тренерів, і атлетів. Коли є система, прозорий відбір спортсменів, то є розвиток. Це одна з наших сильних сторін. Цей фільтр дозволив таким спортсменам, як я, Аніта Серьогіна, Анжеліка Терлюга, Валерій Чоботар та інші, проявити себе й здобути медалі на міжнародній арені.
Рівень українського карате росте щороку без паузи, відколи існує федерація. Я в захваті від цієї постійності і системності.
Хто стане наступною великою зіркою в карате?
Я не хочу нікого виділяти. Щойно завершився молодіжний чемпіонат світу, де ми взяли вісім медалей. А наша ж команда не обмежується цими тридцятьма людьми. Потенціал великий, є багато і перспективних, і вже готових спортсменів. На жаль, частина готових спортсменів виїхала за кордон і почала працювати в інших країнах під керівництвом іноземців, але це реалії сьогодення. Утратили шматок українського торта, так би мовити.
Ви казали, що перед Іграми-2021 у Токіо і ви, і тренер були аматорами. Що б ви змінили в підготовці до тих змагань?
Так, ми були аматорами, і підготовки як такої не було, якщо не рахувати 10-денний інтенсивний тренувальний збір перед виступами.
Що я змінив би в підготовці? Змінив би тренера, додав би комплексності і планування у свою підготовку, однозначно додав би відеоаналіз суперників і складання гейм-плану на бій з кожним можливим суперником на Олімпіаді, додав би фармакологічну підтримку й більше роботи зі спортивним психологом. То був важливий період, і треба було готуватись більш грамотно. Така підготовка не коштує якихось космічних грошей. Хоча б останні 2–4 місяці можна було це все спланувати та організувати.
Якщо все було так погано, як же ви здобули бронзову медаль?
Для мене Олімпіада була питанням життя і смерті. Не лише метафорично чи у плані спортивної кар’єри, а прям психологічно було таке сприйняття важливості цієї події. Немає небезпечнішого спортсмена, ніж той, у якого немає запасного варіанту і не може бути ніяких відмазок. Таке ставлення до змагань провокує викид адреналіну, який допомагає здобувати результат, хоч як було важко. Водночас цей стан дуже виснажує і буквально з’їдає енергію.
Якщо не було відеоаналізу перед змаганнями, то виходить, що ви підлаштовувалися під суперника безпосередньо під час сутички?
І так, і ні. Протягом останнього тижня перед початком турніру я сам переглядав суперників, робив якісь примітивні нотатки, записував, як хто атакує, як захищається, по дві контрдії на прийоми суперника. Фактично це був запис на одній сторіночці зошита про кожного суперника. Ясно, що в ідеалі треба було пропрацювати це на тренуваннях. Допомогло б зрозуміти, чи вдається.
Тренер написав листа у федерацію з вимогою дискваліфікувати мене
Ви не приховуєте, що незадоволені своїм колишнім тренером Антоном Нікуліним. У 2018 році в одному з інтерв’ю ви називали його своїм другим батьком. Що змінилося, чому зараз не спілкуєтеся?
Насправді ви перший, хто запитує про це прямо. Давайте тоді розповім. У наших стосунках було декілька переломних точок. Почалося все в 2017 році, коли Антон Нікулін став начальником Департаменту спорту у Львові. Він захопився цією кар’єрною можливістю, сподобалася йому політична «двіжуха». Через це він став менш залученим у спорт, у наш тренувальний процес, який проводив, сидячи в телефоні. Це збіглося з олімпійським циклом, потрібно було планувати мою підготовку, бо ж він був ще й тренером національної збірної команди з карате.
За пів року на тій посаді в нього самооцінка настільки злетіла до небес, що це відчули всі підлеглі. Можливості, які в тебе з’являються через спорт, — це круто, це не проблема. Питання не в тому, що в нього з’явилися інші пріоритети, а в тому, що він продовжував вдавати, наче тренерська діяльність для нього далі на першому місці. Відтоді його слова та дії дуже часто розходилися. Звісно ж, сидіти на трьох стільцях непросто (очолювати львівський спорт, адмініструвати національну команду та планувати олімпійську підготовку).
Далі — 2020 рік. Ми поїхали на тренувальні збори в Туреччину, де мене і ще декількох спортсменів ізолювали через підозру на COVID-19. Через це я пропустив збори і потім не прийшов на командне фото. Мене, по суті, там не було, тому подумав, що і фотографуватися сенсу нема. Він це сприйняв як прояв неповаги і написав листа у федерацію з вимогою дискваліфікувати мене. Термін дискваліфікації вказав так, щоб я пропустив останні кваліфікаційні до Олімпійських ігор змагання. Мені взагалі-то просто необхідно було там виступити, щоб набрати додаткових балів і отримати ліцензію на Ігри в Токіо через рейтинг, а не кваліфікаційний турнір.
Для мене цей вчинок був зрадою. Як людина, з якою ми стільки пройшли, яка сформувала мене як спортсмена, може так вчинити? Усе через его, яке я зачепив, чи як? Замість того, щоб поговорити зі мною як чоловік і владнати якісь моменти особисто, він вдався до тиску за допомогою своєї позиції головного тренера при федерації. На щастя, федерація значно зменшила строк моєї дискваліфікації, щоб я зміг взяти участь у вирішальному рейтинговому турнірі.
2022 рік. Він вигнав мене з клубу карате. Причиною стала така історія. Він робив огляди виступів національної збірної на ютубі, записував подкасти. У цих відео він мене жорстко «кенселив»: Горуна вже не той, ми вже знаємо, хто його замінить, йому потрібно завершувати. Це все через мій невдалий виступ на чемпіонаті Європи в Туреччині. Я фізично не мав змоги підготуватися до тих змагань… Як-не-як, початок повномасштабного вторгнення. Та й тренер у цьому процесі не завадив би.
Після цього я поїхав у Чернівці, у клуб «Лідер», де разом із Валерієм Чоботарем та Паком Гнатом як з тренерами готувався до Всесвітніх ігор. Станом на сьогодні вважаю їх одними з найкращих тренерів в українському карате. Це при тому, що вони ще й топові спортсмени в міжнародному карате. Підготувався як треба, полетів з командою в Бірмінгем (США) і там дуже класно виступив, вигравши срібло. Потім зробив нарізку своїх хайлайтів і опублікував її під озвучку Нікуліна, де він мене критикує. У відповідь на це він сказав шукати іншого тренера і готуватися самостійно.
Ну і 2024 рік. Хтось створив анонімний телеграм-канал, де поливали брудом усіх: керівництво федерації, суддів, тренерів, окремих спортсменів. Федерація провела розслідування і з’ясувала, що адміном каналу був Антон.
Федерація ухвалила рішення тимчасово призупинити повноваження Нікуліна як члена президії УФК та винести на голосування загальних зборів питання про його дискваліфікацію з федерації. Оскільки я також був членом президії УФК, то одним із перших дізнався про це рішення. Зробив публікацію в інсті, і, відповідно, весь негатив із боку тих, хто підтримує Нікуліна, полився на мене. Це стосується і спортсменів, і тренерів із клубу «Юніон», з якими я разом ріс і формувався як спортсмен, як особистість. Хоча в пості не було нічого, крім фактажу. Історія закінчилася тим, що за підсумками голосування на загальних зборах федерації, де були представлені різні регіони, його дискваліфікували.
Нащо він створював цей канал, якщо це він?
Були припущення, що він планував створити якусь альтернативну організацію карате в Україні, тому й почав «розхитувати човен» федерації, яка успішно функціонує.
За весь цей час не було можливості поговорити віч-на-віч?
За всі роки на пальцях однієї руки можна перерахувати наші відверті розмови, хоч бачилися майже кожен день. Я ініціював розмову в ситуації з дискваліфікацією, але на рівних він так і не поговорив. А ми ж ще й куми. Думаю, що це ще не кінець історії…
Приберіть Путіна — і війна зупиниться. Стадо залишиться, але гнати його на забій не буде кому
Читав ваше інтерв’ю 2019 року, де ви висловили багато, м’яко кажучи, суперечливих тез про війну проти Росії. Фактично це був набір штампів про «конфлікт політиків» і так далі. Оглядаючись назад, шкодуєте, що казали таке ще й у розмові з Андрієм Сеньківим, який зараз служить у Силах оборони України?
Ми завжди реагуємо на інформаційне поле, в якому живемо, і тоді мені це здавалося адекватним. Зараз я бачу, наскільки мало знав, хоча це й досі війна Путіна. Просто російський народ виявився інертним стадом, нездатним на опір. Приберіть Путіна — і війна зупиниться. Стадо залишиться, але гнати його на забій не буде кому. Андрію щиро бажаю залишатися живим і неушкодженим.
Які поради Стас дав би собі з минулого?
Більш критично оцінювати ситуацію; більше цікавитись політичними та геополітичними проблемами, намагатись прогнозувати розвиток подій. Дуже часто все буває досить очевидним, ми просто не володіємо достатньою інформацією.
Ще трішки про зміни. Свого часу ви говорили, що приклад у спорті для вас — це Василь Ломаченко. Як ви оцінюєте його зараз?
Це, по суті, людина, яка грає на руку ворогу. Він абсолютно не розуміє своєї публічної ваги. Те, що він транслює зараз на свою аудиторію, є максимально шкідливим для нашого інфопростору, для настрою людей. Він був натхненником, кумиром. Люди з таким авторитетом повинні розуміти свою публічну відповідальність за слова. Він або не усвідомлює та не зчитує реакцію суспільства, або йому просто байдуже, і він сліпо-вперто відстоює своє «московське православ’я головного мозку». На противагу йому — Олександр Усик, який став на бік суспільства. Ломаченко натомість втратив повагу й любов своїх же людей. Аплодисменти Усику й забуття Ломаченку.
У наших спортсменів на змаганнях завдання просте: знищувати росіян і білорусів під час сутичок
Зараз триває повзуче повернення росіян і білорусів у спорт. Що нам робити?
Тиск, підкуп і шантаж — це тактика росіян у цьому питанні, у більшості питань насправді. Ті, хто дозволяє їм повертатися в спорт, або мають власну вигоду, або відчувають загрозу. Є ще ідейники, але це клініка.
Як нам діяти? Має бути комплексна стратегія в публічно-політично-спортивній площині на рівні спортсменів, федерацій і політиків. Відповідно до цього в нас має бути чітке розуміння, що робити, на кого тиснути, з ким домовлятися і що робити. Комунікація має відбуватися на всіх рівнях, і тоді вдасться пригальмувати їх. Нещодавно був показовий кейс у Польщі на чемпіонаті світу з карате. Міжнародна федерація карате допустила росіян до змагань, але поляки відмовилися їх впускати. Попереджали навіть, що ті можуть не їхати. Росіяни ж думали, що вдасться продавити, але не так сталося, як гадалося. До-до-му!!!
Одне скажу: бойкотувати — не варіант. Таким чином ми просто дамо їм нашу трибуну. Якщо на турнірах не буде нас, то будуть вони разом зі своєю пропагандою. А в наших спортсменів на змаганнях завдання просте: знищувати росіян і білорусів під час сутичок, впевнено перемагати.
Словом, тягнемо ковдру на наш бік щосили. Країни, які не воюють чи не знаходяться в зоні безпосередньої загрози з боку Росії, включно з європейськими, не відчувають небезпеки, а окремі люди бачать тільки особисту вигоду. Іде п’ятий рік війни, воєнних злочинів більшає, російський спорт дедалі більше використовують у пропаганді, а їм роблять поступки… Це жахливо!
Очевидно. Ви як уже колишній спортсмен з авторитетом теж маєте цим займатися. Що загалом плануєте робити далі? Наскільки я знаю, зараз ви активно працюєте над розробкою наземного роботизованого комплексу (НРК).
Ми отримали грант від Brave1 (державна платформа для розвитку оборонних технологій, — Ред.), на початку вкладали свої гроші й досі це робимо. Два роки розробляємо НРК. Уже пройшли головний етап і перебуваємо на стадії фінального продукту. Військові вже потестили наш виріб, дали фідбек, можемо допилювати виріб. Найскладніше позаду.
Про який саме НРК йдеться?
НРК має багато застосувань. І розвідка, і мінування, і розмінування, і як бойова піхотна одиниця, і охорона периметра, і як платформа для запуску дронів. Зараз у нас є мобільна платформа, яка демонструє хорошу прохідність. Це підтвердили військові. Далі вже треба її дообладнати відповідно до запитів і потреб військових. Це дуже важлива й відповідальна робота!
Ваше звернення до читачів, до українців.
Як спортсмен можу сказати, що під час кар’єри бувають різні ситуації. Інколи ти буваєш непідготовленим, інколи травмованим, виснаженим, не маєш підтримки з боку друзів. На жаль або на щастя, це нікого не хвилює. У тебе є змагання і пряма задача — перемогти кожного суперника, одного за одним, незважаючи на особисті обставини.
Зараз наше спільне завдання у війні — вижити, вистояти і перемогти. Від того, що жалітимемо себе, нічого не зміниться. Хоч як нам важко, хоч як нас «дивують» партнери, треба пам’ятати, що в нас немає іншого виходу, окрім як перемогти. Мусимо жити в режимі виконання необхідних задач, шукати способи вирішення проблем та адаптуватись до ситуації. Тоді все буде добре! Так і буде!