Зрівнятися із Сан-Марино
Може здатися, що ми перебільшуємо, але ситуація справді катастрофічна. Повернімося до 7 вересня 2013 року. Тоді збірна України з футболу зустрілася із Сан-Марино — збірною маленької країни, населення якої налічує 33 тисячі осіб. Команди грали в рамках відбору до Чемпіонату світу-2014 на «Арені Львів». «Cиньо-жовті» тоді здобули найбільшу перемогу у своїй історії, настрілявши футбольному карлику дев'ять голів.
11 років по тому 18 листопада збірна Сан-Марино перемогла Ліхтенштейн (3:1) у Лізі націй, очолила групу 1 (D) і піднялася до дивізіону С. Україна водночас поділила очки з Грузією (1:1) і залишилася на останній сходинці свого квартету з п'ятьма очками в активі. У разі поразки або нічиєї в останньому матчі проти Албанії (третє місце, сім пунктів. — LB.ua) підопічні Сергія Реброва опустяться до дивізіону С. Грубо кажучи, ми опинимося в одному футбольному кошику із Сан-Марино, яке не так давно обігрували ледь не із заплющеними очима. Цей факт яскраво свідчить про те, що український футбол у стані тотального занепаду і є декілька причин цього.
Війна, кумівство, пасивність — вершники українського футбольного апокаліпсиса
По-перше, на футбол в Україні вплинула війна проти Росії. Очевидно, про здоровий розвиток футболу не може йтися, коли літають ракети. Деградація, запущена у 2014-му, наблизилася до піка у 2024-му. Насправді ситуація із грою мільйонів у нашій країні завжди була хиткою, адже футбол став забавкою для багатіїв: бізнесмени й олігархи вкладали власні кошти в команди, які не приносили їм прибутку. Такі проєкти існували певний час, але рано чи пізно були приречені на провал. Питання тільки в тому, хто раніше зійде з перегонів. Це сталося з «Металістом» Ярославського і «Дніпром» Коломойського, які в золоті часи Української прем’єр-ліги були потужними колективами.
Докладно причини й наслідки занепаду українського футболу розберемо в іншому тексті, однак зараз підсумуємо, що в період конкурентного внутрішнього чемпіонату Україна мала таку саму збірну. Зараз — після окупації частини території, зникнення з футбольної мапи країни десятка клубів — сподіватися на створення якісної національної команди марно. Натомість маємо команду-середняка, здатну на подвиг, але поодинокий.
Багато в чому це стало можливим також через кумівство в Українській асоціації футболу. Ця проблема особливо актуалізувалася, коли Сергія Реброва призначили на посаду головного тренера національної команди. Паралельно з тренерством дорослої збірної коуч працює зі збірними інших вікових категорій як віцепрезидент УАФ. Щонайменше інша посада заважає реалізувати себе у тренерстві. Ну і Сергій Ребров не відчуває тиску керівництва, адже президент УАФ — його колишній партнер часів виступів за київське «Динамо» і друг Андрій Шевченко. Звісно, Сергій Ребров не має нескінченної довіри керівництва, однак очевидно, звільняти його не планують.
Імовірний відхід Реброва фактично залежить лише від рішення самого Реброва. Він був якісним футболістом і встиг довести свою профпридатність на тренерському містку «Динамо» й «Ференцварошу», тому не миритиметься зі стабільно поганим результатом. Інша річ, що гра команди за його тренерства справді не вражає, а результати поки що відверто жахливі. Можливо, причина в тому, що футболістам не вистачає розуміння гри.
Навіть якщо не зважати на катастрофічний виступ на Євро й зосередитися на Лізі націй, можна припустити, що футболісти досі не осягнули задумів Сергія Реброва. Команда грає у непривабливий футбол з невеликою кількістю створених моментів. Ба більше, окремі футболісти стабільно випадають з гри, розгублюються. Як наслідок, фактично в кожному матчі (крім першого поєдинку проти Грузії) Судаков і Шапаренко не можуть поміститися в центрі поля, а Довбик не отримує м’яч попереду.
Найгірше, що найвідповідальнішої миті — у кінці зустрічі — українці зупиняються, не знаючи, що робити. Тож у першому матчі ми двічі пропустили від албанців і поступилися. Схожа історія була з грузинами: українці вели в рахунку, але зупинилися, пропустили й утратили надважливі три залікові пункти. Чи може Ребров переломити цю тенденцію — питання відкрите. Однак уже зрозуміло, що часу на зміни не залишилося, адже поєдинок проти Албанії відбудеться сьогодні.
Тому немає сенсу говорити про тактику. Потрібно вийти, перемогти й довести, що збірна України — це команда іншого рівня, яка формується під тиском зовнішніх чинників, зокрема війни. Перемогти й порадувати тих, хто стримує війну далі від міст і країн, у яких наші футболісти змушені грати свої номінально домашні матчі в Лізі націй і не тільки.