Виживуть не всі
Коли читала матеріали про вас, перед очима мимоволі поставала доволі романтична картинка, знаєте, у стилі «мій ранок в селі» — двір, зарослий травою, на ґанку парує чашка з чаєм. Власне, як мінялося ваше сприйняття села і яким воно є нині?
По-перше, я відчуваю себе безпосередньо частиною села. Хоч і не постійно мешкаю в рідній Козіївці, але регулярно зчиняю там гамір, роблю щось. Ну і плюс там живе моя родина, а я від неї не відокремлений. Тобто вся моя діяльність там — це справа нашої сім'ї загалом.
За останні років десять такого усвідомленого вивчення села я пройшов цей шлях — від його романтизації і формалізму до прагматичнішого підходу. Принаймні я рухаюсь у той бік. Десь на фінальній стадії наукової роботи зрозумів, що романтизація заважає. Романтизація і формалізм — це про картинку, яку ви описали. Це не про суть.
А в чому суть?
У тому, що сільські громади — дуже креативний або спроможний до креативності народ, який не використовує потенціалу на повну силу. Це, мабуть, мій головний меседж.
У ваших наукових статтях простежується думка, що село — це така самостійна одиниця поселення, яка не упосліджена, а рівноправна з містом, ба більше: має переваги, бо стійкіша й автономніша, зокрема тому, що люди мають певні навички та знання й не так сильно відірвані від природи, як містяни.
Насправді я намагаюся не протиставляти. Хоча, можливо, все ж певна емоція стосовно міста в моїх текстах присутня, але це радше дзеркальна відповідь на шовінізм щодо села. По-перше, проблема в тому, що люди не намагаються аналізувати сільський підхід до життя і побачити його особливості. А він просто інакший. Його не варто порівнювати з міським.
По-друге, практично всі села в Україні зазнали свого часу совєтського експерименту, коли з них намагалися зробити такий собі завод з виробництва продукції. Є колгосп, у який всі мають централізовано ходити на роботу і де виготовляють продукцію. Це була спроба нав’язати індустріальне сприйняття села, вона провалилась. Сьогодні бачимо їх самовільне повернення до органічного стану, до того укладу, який формувався століттями. Адже історично українське село розвивалось як мережа невеликих локальних спільнот — кутків, об’єднаних спільними просторами — вигонами.
Немає жодної державної програми, системної ініціативи, яка допомогла б їм на цьому шляху.
А ту еволюцію, яку спостерігаємо, сприймаємо як відмирання.
Бо такі її правила: успішних кейсів будуть одиниці, точково десь там, десь тут хтось виживе. Можливо, з часом ці кейси мультиплікуються як окремий тип поселення людини.
Державні програми, про які ви говорите — це не ті самі граблі? Зараз прийдуть розумні люди, ще й з міста, напевно, щоб знову розказати, як правильно не вмирати?
Я про це думав. Про те, що, вбивши дракона, не можна перетворитися на наступного. Це дуже важливо. Зараз кажу з позиції носія цієї культури, а не урбаніста, якого батьки відправили вчитися в Харків. Села занепадають, бо люди не бачать можливостей, вони не бачать місця для самореалізації. Справді, можна було б посперечатися, що ніхто ж їм раніше цей шлях самореалізації не підказував, вони ж якось самі до цього дійшли. Але тут є один важливий момент. Візьмімо для прикладу Козіївку. У нас було дванадцять родин потужних середняків, а менших середняків ще більше. Тобто достатньо багато людей, які світоглядно розуміли, що все в їхніх руках. Потім цей клас винищили, а в тих, хто залишився, вселили страх перед самовираженням. Ти не можеш, ти не маєш права, бо з тобою буде те, що сталося з іншими. Ці патерни вибудовувалися десятиліттями. Зрештою підсвідомо в людей часто навіть думки немає дивитися в бік самозайнятості.
І основна точка зламу в роботі з людиною, яка володіє якимось вмінням, знавцем чогось, — переконати повірити, що її вміння варте того, щоб робити це і що це може коштувати дорого.
Тому хотілося б, аби ми, як носії держави, запропонували сільським громадам зрозумілу систему можливостей: ти пробуєш реалізувати ідею; є люди, які допоможуть з цим на перших порах; гайда, ноги в руки, у тебе все вийде! Ось є платформи, ось маркетплейси, соціальні мережі й так далі. Тут важливо не вирішувати щось за людей, а просто створити їм цей простір для вибору.
Усе одно, це якийсь такий патерналістський спосіб. Ось ви, людина, яка розбурхує своє село.
Я себе називаю «культурний десант». Мене висадили (сміється).
Я саме про це.
Ні, ні, ні. Це не про те, що ти приходиш і щось даєш.
Як це працює у нас. Є коворкінг — приміщення 13 м², у якому є великий стіл, комп’ютер, інтернет. Людина може прийти в цей простір і розказати про свою затію, про те, що вона вміє. Це єдине правило — поділися ідеєю.
За три роки ми знайшли таких вісімнадцять. Тобто в селі Козіївка на 2500 населення є 18 напрямків розвитку виробництва. Саме ця відкритість до людей і пропозиція прийти й розповісти дала такий потенціал. Мені здається, це єдине можливе правило для цієї системи. Вона має бути максимально відкритою до всієї широти ідей, які можуть пролунати від місцевих.
Я кажу про ідеї, бо для пропозиції треба бути проактивним. А на це не варто розраховувати. Якщо є ініціативні люди, це, звісно, шикарно. Їм, головне, не заважати. А я говорю про сплячий потенціал. Про людей, які є носіями якихось знань.
Щось затіяти
Про що конкретно йдеться? Які у вас є успішні приклади?
Приміром, у нас є два вже фінансово самодостатні кейси. Вони пов’язані з гніченням ягід. Це традиційна технологія, яка давно існує в нашому селі. Люди ферментують терен, аличу, грушу — їх коптять димом, шарами перекладають з цукром і залишають визрівати під пресом. Ще три роки тому гнічені сливи продавали на нашому базарі десь по 50 грн за кілограм, а сьогодні кілька сімей продають їх уже по 600 грн. А все тому, що спочатку був кейс однієї родини, яка не побоялась і пристала на мою пропозицію інвестувати в це, як у бізнес. Продукт знайшов покупця, вони підписали контракти з чотирма українськими ресторанами. Кейс став відомим.
І чим далі, тим більше впевнений, що йдеться не про традицію, спадщину. Бо якщо почитати те, що про мене написано, то я прясто такий традиціоналіст, який копає вглиб.
Головна ціль мого пошуку в кожному селі — це креативний складник людини.
От мій папко використовує слово «рацуха» — уміння знайти просте й розумне рішення. Він постійно в майстерні щось вигадує. Таких людей у нас дуже багато. Загалом сільський спосіб життя передбачає дуже матеріалістичний, максимально раціональний підхід. А це ж бізнес-підхід. Але їм треба показати приклад.
Тому більшість наших історій якраз про те, що я довго шукаю людину. Потім десь від пів року до року ми розвиваємо, умовно, їхнє виробництво, бренд. Далі починається якийсь такий інформаційний сплеск про цей виріб чи спосіб виробництва. І наступні два-три роки в селі всі хочуть робити це. І я себе ловлю на думці, що це теж потрібно підхоплювати. Тоді цей центр виробництва, який ти начебто точково започаткував чи допоміг започаткувати, може перетворитися на індустрію з серії центрів виробництва.
Чи може ця історія бути масовою? Чи може кожне село сказати: дивіться, у нас тут десяток крафтових виробництв і ми завдяки цьому тримаємось?
Мені здається, що коли твоя креативність зав'язана на локальному ресурсі, який є тільки тут, просто так природно склалося, — це і є ключ до успіху існування будь-якої громади.
Фіни ж, приміром, роблять на цьому акцент — на локальній ідентичності і створенні додаткової вартості з місцевих ресурсів, щоб посилити місцеву економіку. На цій логіці вони побудували систему підтримки локальних брендів, туристичних і ремісничих ініціатив.
Це не про те, що ось у нас є 300 людей, зробімо їх успішними, а потім вони народять багато дітей... Насправді тоді це теж про дракона. Єдине, що ми можемо — спробувати повзаємодіяти з людьми, дізнатися про них через їхню побутову культуру, з’ясувати, чому вони тут осіли, знайти цю локальну прив’язку, щоб вони могли сформувати свою пропозицію і видати її в зовнішній світ.
От чому моя Краснокутська громада має існувати через 200 років? Мешканці громади кажуть: треба, щоб громада існувала заради людей. Це, звісно, добре і правильно, але не може бути головною ціллю. Щоб зрозуміти мету, варто відповісти на питання: чому люди з інших куточків хотіли б приїхати жити в Краснокутську громаду і що там могли б робити?
Багато вмінь у сучасному світі стають неактуальними. Взяти, приміром, човни-довбанки на Поліссі, яких уже не роблять.
Як на мене, будь-яка технологія має право існувати далі, але вона має перероджуватися, переосмислюватися. Наведу приклад. У нас є пан Микола, який плете віники. Він це віниччя сіє, у нього своє насіння, він вміє його правильно посадити, виростити, скосити вчасно, висушити і сплести з нього віники. Чи потрібно це сучасному суспільству? Ні, «Епіцентр» продає віники не гірші і набагато дешевші. Саме плетіння віника йде в небуття. Але суть цього вміння не у віниках, а в тому, що пан Микола вміє сплітати так віниччя, що воно не розсипається. Віник стирається до ручки, але він цілий. І в цьому цінність його вміння. І ми панові Миколі пропонуємо: а плетіть-но абажури! Він соромиться, бо ніколи не робив цього. І все ж віники приносять йому живу копійку. Тоді домовляємось, що пів року я оплачуватиму його експеримент, поки не вийде перший абажур. Зазвичай це досить невелика сума — кілька десятків тисяч гривень, тому що в людей у селі проблема із самооцінкою. Якщо нічого з того не вийде, ну так і буде.
Він наважується. У результаті робить абажури, аналогів яких ми не знайшли навіть у Pinterest. Бо його технологія не дозволяє робити інакше і воно виходить таке інтересне, дивакувате. Сьогодні вони продаються на Etsy по 500 євро. Це і є безпосередня ціна його роботи в сучасній інтерпретації. В усіх семи кейсах, які реалізували в моєму селі, я користувався цим підходом.
Створити абажур — це одне, зробити на цьому бізнес — задача іншого порядку.
Так, тому задача нашого простору — супорт. Фактично ми створили сільський маркетплейс, на якому презентуємо все, що робить громада. Поки що нам цього достатньо. Маємо менеджерку, яка тримає зв’язок з майстрами, просуває їх за відсоток від виторгу. Тобто це самодостатня система. І в цьому просторі працюють люди з цього ж села. Нині я цілюсь на те, щоб стартап у Козіївці став певною франшизою, яку можна реалізувати в інших громадах.
А з якими труднощами ви стикалися, втілюючи свої ідеї?
Потрібен був час, щоб усвідомити, що це все ж має бути вибір людей. Не можемо зробити його за них. Чесно, я раніше сердився, думав, вони, напевно, просто не зрозуміли мою ідею, треба їм ще раз повторити, а може, якось інакше подати інформацію. Але, слава богу, ми демократичне суспільство, в якому кожен сам обирає, як він хоче жити.
Мабуть, один з найбільших викликів — як перейти від окремих успішних історій, які сталися завдяки небайдужості й інвестиціям ентузіастів, як у вашому випадку, до системи.
Якщо говорити про системність. З чого складається ця модель? Вона побудована передусім на центрі репрезентації — тобто що наша громада може запропонувати. І, так, під це мала б бути відповідна глобальна інфраструктура на державному рівні.
Також має існувати центр самовивчення, де люди могли б передавати знання та робити своє. Бо одна з проблем — відсутність робочого місця. В усіх випадках люди працюють вдома, на голові в родин. Побутово це важко, для старту це важко, не всі згоджуються на таке. Багато хто каже: «Ой, мене жінка не зрозуміє» або «Родичі скоса дивляться. Роблю щось незрозуміле, ще й окрему кімнату треба виділити. Питають: а ти не хочеш просто піти на нормальну роботу?».
Це до теми викликів і як усе сприймає громада.
І це теж. Проблема в тому, що практично всі села в Україні мають однакову інфраструктуру. Будинок культури, старостат, школа, дитячий садок, магазин — ось і весь набір. Ще може бути пошта або фельдшерський пункт. Жодна ця інституція за статутом, правилами використання не може прихистити майстрів. Виходить, що ми стикаємося з певною бюрократією, яка заважає. Тому, приміром, у Козіївці ми вже дійшли до рішення орендувати приміщення. Це закинута будівля старого стаціонару: XIX століття, класицизм, височезні стелі, комини. Плануємо спільно відремонтувати і зробити там простір. Ми так його і назвемо «Старий стаціонар. Лікуємо культуру».
Переїхати в село
Деякі села намагаються привабити переселенців, щоб, приміром, зберегти місцеву школу. Чи може це дати якийсь новий поштовх для розвитку?
Це тактичний крок, і він працює тільки зараз і в цей момент. Але основної проблеми не вирішує. Якщо говорити про школи, то перша причина, чому люди виїжджають і дітей стає менше — питання освіти. Це природно, бо батьки хочуть дати дитині найкраще з того, що можуть. Сільські школи тут програють міським.
Зараз, приміром, будемо реалізувати в нашій громаді експериментальний проєкт середньої освіти, де дитина паралельно з академічними знаннями проходитиме обов'язковий курс прикладних знань, який пов'язаний саме з місцевими вміннями. І викладати його мають місцеві носії в парі з учителем.
Мені здається, що поєднання академічної освіти з прикладною могло б створити іншу пропозицію, яка взагалі не про конкуренцію з міською. Я тільки озвучив цю ідею, яку ми хочемо реалізувати в Козіївці, а мені вже люди писали, чи може їхня дитина приїхати до нас на навчання. У цьому є потенціал. Пропозиція в освіті видозмінюється і стає відкритою для зовнішнього світу, а не тільки для дітей громади. Далі це могло б розвиватися в якісь освітні кластери з прикладних знань на Поділлі, Слобожанщині, Сіверщині. Аби села не зникали, важливо не фокусуватися виключно на самих собі. Це і є шлях у забуття.
А якщо говорити про цей тренд (я не маю цифр, але він таким видається) переїзду містян у село, що за цим стоїть? Це теж ніяк не вплине?
Ніяк. Є демографічна статистика. От я себе зараховую до покоління бебібумерів. Я вчився в переповненому класі, потім у переповненій групі в університеті. Фактично я постійно живу в стані високої конкуренції серед однолітків. І оцей вихід людей з міста в село, який ми спостерігаємо, — це просто покоління, народжене в роки бебібуму, досягло того віку, коли частина людей виїжджає в село. Просто на нас ця хвиля краще помітна, бо нас від початку багато.
Часто ми дорослішаємо й недоусвідомлюємо, хто ми такі, чого хочемо. У 25 тебе захоплює динаміка життя, тобі хочеться бути на всіх мейнстримних потоках. Але паралельно доводиться постійно чинити опір тиску міста. Ти робиш шумоізоляцію у квартирі, щоб не чути сусідів; у тролейбус заходиш — одягаєш навушники. Це перетворюється на щоденну роботу, якої ми навіть не помічаємо, бо нам здається, що це такий лайфстайл. Але вона виїдає ресурс, і, умовно, тебе для самореалізації лишається менше, ніж могло б бути. Тому більшість з тих, хто їде в село, — це люди, які самонавертаються. Вони шукають для себе комфортнішого місця. І об’єктивно таких людей не так багато.
Завдяки чому ця історія переїзду з міста в село може бути успішною? Бо ж об’єктивно життя в селі вимагає інших навичок.
Важкий побут у селі — це лякалка. Якщо в тебе є кошти, то в селі ти можеш створити свій простір для життя, який буде дуже схожим на міський у щоденному побуті.
Але, певно, є різниця між тим, щоб просто мешкати в селі зі зв’язками, спрямованими назовні, і стати справді частиною громади?
Бути частиною села означає бути частиною цього соціального мотка. Це дуже важлива річ. По-перше, в нього ще треба потрапити, це не так просто. А по-друге, що таке бути частиною соціального мотка? Це брати участь у якихось спільних заходах. Вони можуть бути зовсім різного ґатунку — від записатися в місцеву футбольну команду до завести якусь худобину й випасати її чередою разом з іншими. Або можна почистити колодязь чи відремонтувати його. Ця соціальна інтеграція доволі легко проходить, якщо ти набудеш якоїсь доброї слави саме діяльністю. Тобто щоб відчути себе частиною села, треба, аби люди тебе туди пустили.
А люди пускають тільки через взаємодію й обов'язково через оцю якусь добру славу.
Бо закритість громади природна. Людей у селі мало і не може бути багато. У такому разі відчуття безпеки вибудовується тільки тоді, коли ти згуртований і коли можеш довіряти тим, хто поруч. Тому всі мають бути взаємозрозумілими. До речі, це бажання причесати когось, хто виділяється, теж від потреби створити навколо себе простір безпеки.
Бувають конфлікти, коли людину, яка переселилась у село, не сприймають і фактично виштовхують, саме тому що вона не соціалізується. Бо для місцевих вона залишається чужою, ще й користується їхніми благами.
Зараз ще безпековий фактор, через який село розглядають як прихисток.
Це знову несистемний підхід. Ми ж не будемо розраховувати на постійну війну? Ні.
Наша задача — дивитися на те, що ми можемо зробити, який підхід використати, яку пропозицію створити, щоб село було самодостатнім. Бо зараз ті, хто виїжджає з міста, — здебільшого люди, які працюють віддалено. А це дуже мобільна група. Вони сьогодні переїхали в село, завтра вони поїдуть з нього.
Врахувати помилки
Ви мали можливість реалізувати свою модель на практиці як архітектор. Розкажіть про досвід роботи над проєктом відновлення Посад-Покровського в Херсонській області.
З одного боку, я дивився на це як на підтвердження певних думок про села. Херсонщина ніби десь далеко, але я знайшов багато спільного. Посад-Покровське — таке совєтське село, в якому окремо дитячий садок з актовою залою, окремо школа з актовою залою, окремо будинок культури з актовою залою. І в цієї громади на 800 дворів грошей вистачало лише на те, щоб пофарбувати в них підлогу. У цьому я впізнав Козіївку й багато інших сіл, де простір не був оптимізований під кількість людей, щоб громада могла його обслужити й він виглядав успішним.
З іншого боку, 70 % споруд у селі знищені разом зі школою, будинком культури і садочком. Тож працюючи над архітектурним проєктом відновлення, маючи всі ті знання, ми запропонували інший підхід — споруди спільного користування реалізувати одним комплексом. Актова зала в селі теж має бути одна. Тому що не приїдуть сюди Леді Гага, Ріанна і Бейонсе одночасно. Громада на це погодилась. Але доводилось шукати шляхи, як реалізувати задум, настільки сильно будівельні норми виписані проти того, щоб малі громади були успішними. Тому результатом своєї наукової роботи я бачу створення нормативного документа, за яким могли б існувати і розвиватися села.
Які три принципи ви заклали б у цей документ?
Насамперед це універсальність простору. Маю на увазі не тільки приміщення, але й публічний простір. Оці кутки й вигони — це не нами придумане, воно століттями практикувалося — його треба застосувати, але вже із сучасними технологіями.
Ну і наявність центру репрезентації, який дасть можливість розкрити креативність, локальну ідентичність, дати їй реалізуватися саме в просторі. Навіть не три, а два основні принципи.
А що ви чули від людей, коли готували проєкт, чого вони прагнули, як це бачили?
Люди просто хотіли повернутися додому. Маю прекрасну історію про 85-річного дідуся. Я ж там тинявся вулицями. Ідеш — якісь хати зовсім зруйновані, а була хата, в якої кут вибило — і там дідусь прибирався. Ми підійшли, спитали, як його куток називається, які в нього плани. Виявилось, що його евакуювали з дружиною на Житомирщину і він повернувся підрихтувати хату, щоб забрати жінку додому. Можна було б подумати, що в людей це місце асоціюватиметься вже не тільки з родинною пам'яттю, але й з жахіттями. Проте ні, багато хто сильно хоче повернутися, бо тут все своє, тут краще.
І розробляючи проєкт, ми прагнули, щоб за поступового відновлення село не втратило своєї впізнаваності для місцевих. Там було дуже багато оштукатурених світло-сірих або білих будинків з дахами, вкритими рудою черепицею, і ми хотіли зберегти цей колір, цей середземноморський стиль.
Водночас я побачив сумніви. Люди сумнівалися, що це втілять. І основна, як на мене, проблема була в тому, що з місцевими не побудували комунікації. Вони не хотіли підписувати документи на відновлення хат, бо думали, що, якщо щось підпишуть, у них відберуть будинки. І за перші два роки тільки п'ять домогосподарств підписали ці документи. Просто уявіть рівень недовіри. Як представник держави я приїхав би туди 85 разів, познайомився б з людьми, а не просто спустив документи через старосту. Це так не працює.
Тобто цей млинець не вдався?
Проєкт реалізують, просто дуже повільно. Але я повертаюся до роботи із сільськими громадами. Кожного разу не вистачає комунікації з людьми. Я часто спостерігаю такий певний егоїстичний підхід, коли приходять урбаністи й у рамках якоїсь грантової програми роблять концепцію розвитку громади, стратегію. І все це залишається гарною ідеєю на папері. Але чому так? Тому що це гарна ідея одного, ну, може, команди урбаністів. Але там нема місця ідеям людей.
Дуже важливо залучати громаду.
Максимально. А далі ще один важливий момент. Війна — це про знищення не тільки матеріального складника, не тільки простору, в якому ми живемо, а й знищення локальних суспільств. Приміром, у Харківській області є Дворічанська громада, яка від початку повномасштабного вторгнення опинилась у зоні активних бойових дій, і донині її частина в окупації. Більшість людей звідти виїхали. І для мене це такий характерний приклад. Важливо не втратити їхню ідентичність. Бо розчинитися, асимілюватися в нашому глобальному світі дуже легко.