Розкажіть про своє минуле цивільне життя. Де ви мешкали до початку війни?
Ми з Хмельницького. Було по-різному: ми і в Хмельницькому мешкали, і в Івано-Франківську, і в Дніпрі. Після того, як я почав зустрічатися з дружиною, переїжджали по містах. Нам було цікаво пожити в різних.
А де було найбільш комфортно?
Ілона (сміється): У Краматорську. Але це було вже під час війни (До появи доньки пара мешкала в прифронті. Після мобілізації Богдана Ілона поїхала за ним до Донецької області й разом з Мей чекала на нього з бойових виходів. — Авт.).
До того, як мобілізуватися, чим переважно займалися?
Працював у різних компаніях. Менеджером з продажу, колцентри «Волі», Київстару. Тренером з продажу працював якийсь період.
Чи було щось, без чого ви не уявляли свого життя?
Хмель: Напевно, без тренувань важко (Богдан займався ММА і боксом. — Авт.). Якщо довгий проміжок часу без тренувань, то мені незвично, некомфортно стає.
Ілона: До війни ми якраз почали трошечки активничати. Ми тоді хотіли їздити на мотоциклах, хотіли шукати якісь такі штуки. Потім пішли в гори, в нас була перша відпустка на Драгобраті. Ходили по горах, нам ще таке дуже подобалось. Улітку, навесні, восени. А взимку то вже ні, взимку працювали.
Чи пам’ятаєте свої перші думки, коли почули про початок повномасштабного вторгнення?
Хмель: Я спочатку не повірив, як і всі, мені здається. Я прокинувся, мені Ілона каже: війна. Я думаю: яка війна, в мене в мами день народження. Я був повністю не готовий до неї. Хоча якщо отак згадувати, то було зрозуміло, що вона почнеться. І побратими військові — вони вже всі були готові на той момент. У мене такого не було. Я собі прокинувся звичайного дня, а довкола війна і літають ракети.
Ілона: У нас не було компанії, хто був близько до цього всього. Хто служив би, не було людей в компанії, які були б близько до АТО. Ми були знайомі з ними, але близько не спілкувалися. Мало про це думали насправді.
Тож до початку повномасштабної війни ви ніколи не міркували, аби пов’язати життя з військовою справою, проходити підготовку?
Нє-нє, я завжди казав, що в армію не піду.
Думка про те, щоб стати частиною армії, коли вперше прийшла?
Майже одразу. Спочатку я просто не розумів, що робиться. Ми волонтерили, допомагали руками, сітки плели. Буквально через, напевно, два-три тижні я ходив у військкомат, де мені сказали, що тебе не можемо взяти, бо молодий. Мені на той час було 22 роки. Тоді ще контрактних умов не було, це був сам початок війни. Тоді взагалі було дуже незрозуміло, мені сказали: тебе брати не можна.
Я долучився до ДФТГ, де навчили користуватися автоматом. Якісь ази, перші полігони, після чого побачив набір — на той час це були ССО «Азов Київ» — і одразу поїхав проходити.
Це було літо 2022-го?
Весна.
А що було найскладніше під час мобілізації?
КМБ.
Курс молодого бійця ви проходили ще в «Азові»?
Так.
Класно, мабуть, що ви до того вже мали фізичну підготовку — принаймні це дало перевагу з цієї точки зору?
Хмель: І фізично, і морально. Я був готовий. Нас готували на війну, а не просто постріляти. Ми були і фізично, і морально готові до викликів війни.
Ілона: Те, що він займався до війни, що в нього була фізична витривалість на тренуваннях, я думаю, що це зіграло гарну роль.
Хмель: Тоді КМБ був найважчим. Зараз згадую, то було нормально. А тоді було трохи важко. А такого більше нічого не було суперважкого. Я був готовий, знав, куди йду.
Розкажіть, як обирали підрозділ?
Це були ССО «Азов», які потім переформатували в Третю штурмову бригаду, а потім у Третій армійський корпус.
На що спиралися, коли обирали?
Я побачив рекламу, де було описано, що можна прийти молодшим за 27 років (на той момент нижній віковий поріг для мобілізації. — Авт.). Оскільки мені сказали у військкоматі, що ми тебе взяти не можемо. А там було написано, що можна прийти. У мене не було військової освіти, я не служив в армії до цього, відповідно, мене не могли мобілізувати. На той час узагалі контрактної форми не було (для молодих. — Авт.). А там було написано чітко, що можна долучитися, що вони будуть навчати, після чого будуть перші бойові.
Було розписано поетапно, що потрібно робити. Мені було зрозуміло, куди я іду і що далі буде. Плюс там перед тим, як взяли, я розумів, що беруть не всіх поспіль. Я прийшов, була співбесіда. Тільки після співбесіди мене схвалили на КМБ, після КМБ я вже попав у підрозділ. Тобто це довгий шлях ще до перших моїх боїв.
Від військових чула, що для них найважчим був шлях після військової підготовки і до перших бойових. Вони кажуть, що це найтяжче морально.
У мене такого не було. У нашому підрозділі це трішки по-іншому працює, певно. Ти проходиш умовну БЗВП, після чого потрапляєш у підрозділ. Тут в тебе ще є час адаптації, навчання з твоїми побратимами. Ти вже з ними злагоджуєшся. Нема такого, що ти хвилюєшся, в цілому нормально переносиш. Ти прийшов, тебе на БЗВП навчили, потім ти прийшов у підрозділ — і тебе навчили. Весь цей час ти уже в колективі, з яким підеш на бойові. Після цього в тебе починаються бойові. Оскільки в нас колектив у 22 році і зараз складався переважно з людей, які прийшли самі або хотіли, нам було досить просто. Усі були на рівних, усі спілкувалися.
Плюс у нас є такий момент, що не важливо, ти командир чи не командир. Так, ти тримаєш субординацію, але при цьому ти можеш і поговорити підійти просто з будь-яким командиром вищого рівня. Командир взводу, командир роти, командир батальйону. До всіх людське ставлення.
Які поради могли б дати тим, хто ще не дійшов до базової загальної військової підготовки? Можливо, є щось, що зробить для них простішим цей шлях?
Хмель: Готуватися. Є багато літератури — по-перше. По-друге, уже майже в усіх містах відкриті полігони. Є курси. Я впевнений, що зараз брак кадрів є і в БпЛА умовному. Якщо ти будеш спеціалістом у якійсь галузі, наприклад, БпЛА, то ти потрапиш до БпЛА і так далі, якщо в тебе буде сертифікат або ще щось. Потрібно вчитись і розвиватися самостійно.
Ілона: Та сама медицина. Є купа курсів.
Хмель: Це одне з головного. Якщо в тебе є класна медицина, це вже тобі покращить не тільки шанси, а взагалі покращить усе.
Згадуючи перший день військової служби, що ви могли б порадити собі?
Учитися раніше. Мені було важливо, що я проходив КМБ, бо мене навчили накладати турнікет, ліпити оклюзійки, якісь лайфхаки в критичній ситуації. Який турнікет правильний-неправильний. Мене цього всього навчили, але було б краще і мені було б простіше, якби я це все знав завчасно. Наприклад, коли ти вже чітко знаєш, це виконується на автоматизмі. Тобі не треба думати. Якщо ти на автоматизмі можеш як собі, так і комусь накласти турнікет, то це спрощує життя.
Так само, якщо умовний пілот БпЛА уже щось вміє і приходить у підрозділ, то тобі майже нічого не потрібно робити. Він уже вміє. Коли приходять люди і ти їх вчиш з нуля — це довгий-довгий процес, який несе втрати бортів і так далі.
Чи пам’ятаєте перше враження в перший день бойових дій?
Класне було. У мене був дуже-дуже крутий колектив. Дуже. Херсонський напрямок, я там особливо так нікуди не потрапив.
А потім коли приїхали на Бахмут, уже отоді. Перше — ти не особливо розумієш, що довкола коїться. Багато вибухів, усе вибухає, щось літає, усі стріляють. Але ясно, якщо в тебе поганий колектив, тобі буде важко морально.
У мене був суперкрутий колектив. Я там побігав, постріляв, прибіг — стоїть друг Квас і каже: я тобі кави зробив, на, попий кави. Він вже трошки був з досвідом. Каже: попий кави, розслабся. Я стою, пам’ятаю, це була промзона повністю знищена. А я стою, п’ю каву. В мене ще десь має бути відео, де ми стоїмо, п’ємо каву, і повністю зруйнована промка.
За рахунок колективу ти простіше проходиш перші бойові. У мене не було якогось страху. Я бачу, що ніхто не боїться довкола, то як я можу боятися? Чого боятись, якщо ніхто не боїться?
Що з цивільного життя вам зараз допомагає в житті військового?
Навички комунікації. Без комунікації ця війна програна, я вважаю. Я зрозумів на прикладі нашої бригади, що можна будь-що вирішити на рівні комунікації. Тобі ставлять задачу, ти не знаєш, як її виконати, комусь дзвониш і кажеш: мені потрібна твоя допомога. Комунікуєш з людиною, вона тоді розповідає, і ти виконуєш цю задачу. Не в усіх це прийнято, але без комунікації ми давно програли б.
У бригаді рівень комунікації — просто, як до товариша, ти дзвониш і кажеш: друже, мені треба допомогти, підкажи. Усе на комунікації тримається, набагато простіше воювати. Це основне, що я приніс з цивільного, і плюс-мінус фізичний стан непоганий був. Відповідно комунікація і спорт.
Багато до вас зараз приходить нових людей?
Досить багато. Чимало. Не можу сказати, що вдосталь. Постійно хочеться щось нове додати, більше засобів виставити для ураження ворога. Щоб краще забезпечити і піхотні підрозділи, і підрозділи БпЛА, завжди хочеться більше людей. Але плюс-мінус нормально.
А що порадили б тим, хто збирається мобілізуватися?
Учитися, не сумніватися. Менше сумнівів. У всіх є якась така думка, що війна дорівнює смерті. Але це не так. Якщо ти потрапляєш в адекватну команду, адекватний колектив, то війна дорівнює життю. Тобто ти живеш на цій війні. У мене все нормально: є відпустки, вихідні умовні. Тобто я, коли був солдатом, пішов на виїзд, відбув там енну кількість днів, вийшов — і в мене стільки ж днів є відпочинку. Мене ніхто не дьоргає, незрозуміло навіщо й незрозуміло куди. У мене все адекватно проплановано. Попрацював — відпочив.
Немає цього, що всі тут помирають. Це дуже неправильна думка більшості людей. Якраз ті, хто думає, що завтра помре, то, скоріше за все, так і буде. Як правило. Люди, які бояться, вони чогось не роблять. Усіх вчать, що треба робити в тих чи інших ситуаціях. Дуже багато вчать. Якщо так взяти, то навчання проходить увесь час. Побув на позиції, прийшов додому, з’явилася якась нова штука — ти поїхав її вчити. І байдуже, де це: в піхотній справі, в протидії дронам, засобах РЕБ, маскуванні. Ти постійно повинен прогресувати.
Богдан у січні 2022-го і Хмель зараз, у листопаді 2025-го. Що у вас глобально змінилося завдяки воєнній службі?
Хмель: Важке запитання. Дружині видно, що змінилось, напевно, краще, ніж мені.
Ілона (сміючись): Борода виросла.
Хмель: Тактика. Розуміння, напевно, більше. Якщо до повномасштабного вторгнення я не особливо розумів, що коїться тут і нащо ця війна, то зараз в мене є чітке розуміння, що до чого, навіщо я тут і це роблю.
Що допомагає бути тим, ким ви є? Ви воюєте понад три роки, це потребує величезних сил.
Допомагають дружина, колектив. Я можу подзвонити до дружини, а раніше ми взагалі жили разом весь час, до появи Устинки. Так само колектив. Усі тут, у Третьому армійському корпусі, націлені для одного, роблять одну роботу. Тут нема такого, що ти дзвониш, а тобі кажуть: нє, я тобі не підкажу, не допоможу. От недавно ситуація: нам дали нові засоби, я не знав, як ними користуватись. Просто дають номер телефону, кажуть: напиши йому. Я пишу: вітаю, друже, треба мені допомога. — «Під’їжджай, зараз все покажемо і розкажемо». Ми розуміємо, для чого ми тут і що робимо.
І так само для дружини. Ти можеш подзвонити поговорити, а можеш подзвонити помовчати. А раніше можна було посидіти помовчати, і цього було вдосталь. Тут нема нічого, як на мене, надзвичайного.
Того, що не могли б інші люди зробити.
Хмель: Так. Узагалі нормально. Якщо є бажання, ти розумієш, навіщо тут — усе буде чітко. Як з боку вищого керівництва тобі всіляко допомагають, підказують, ти ростеш, вони тебе тільки підштовхують, бо бачать, що є бажання. Так і зі сторони сім’ї підтримка дуже важлива. Для мене одна з найважливіших.
Ілона: Можу додати, що дуже класно, що ти робиш те, що тобі подобається, те, що тобі цікаво. Раніше ти займався тим, що тобі не подобалось, ти був не такий натхненний. Коли ти почав знову дронами займатися, тим, що тобі подобається і в чому ти професіонал, то більше маєш мотивації. Доводить ще раз, що якщо людина обере сама те, що їй подобається, і буде робити, то це не буде виглядати, ніби дуже тяжко, дуже страшно і так далі. Ти просто будеш робити те, що тобі подобається, і розвиватися в цьому.
Хмель: Так, допомагає. Вони допомагають тобі займатися тим, де ти можеш бути ефективним, і не змушують робити те, що ти не можеш і не особливо хочеш. Якщо бачать, що ти можеш бути перспективний в іншій галузі, то чому б тобі не займатися іншою галуззю.
Розкажіть про ставлення всередині колективу. Знаю, що іноді є страх того, що до мобілізованих новачків будуть ставитись упереджено.
Мені взагалі все одно, людина мобілізована чи сама прийшла і підписала контракт. Зрозуміло, що в людини, яка прийшла сама, трішки більше мотивації. Але в усіх може з’явитися мотивація, якщо людина побачить, що командування за неї тягне, що людину не кидають у пекло якесь.