Сучасні засоби ураження та балістичного захисту змінили співвідношення вбитих і поранених. Якщо у Другій світовій війні воно становило 1:4-1:5, то зараз – 1:2-1:2,5. Значно впливають на цю пропорцію артилерійські боєприпаси, котрі ми одержали від союзників – вони мають більшу потужність і ефективність. Наприклад, унаслідок влучання реактивного снаряда HIMARS, за російськими оцінками, 200-х більше, ніж 300-х.
Зміна формату боїв змінила структуру поранень: до уражень, притаманних артилерійським обстрілам та стрілецьким двобоям, додалися поранення після застосування важких вогнеметних систем, рукопашних боїв, зростає чисельність жертв жорстоких сутичок із ДРГ і між ДРГ. Зима додає захворювань.
Таке враження, що за двадцять років локальних війн і конфліктів ЗС РФ не зробили жодних висновків. Нічого не змінилося з часів Першої чеченської війни, що розпочалася в 1994-му. Зокрема, й у сфері військової медицини. На передовій бракує кваліфікованих санітарів, молодшого медичного персоналу, що призводить до загибелі приблизно половини важких поранених ще до отримання першої медичної допомоги або евакуації з поля боя. Легкі поранені за той самий час стають важкими, адже само- і взаємодопомоги російські війська практично не навчені.
Красномовним є той факт, що на посади такмедів (у російських штатах – стрільців-санітарів) призначають не тих, хто отримав відповідну підготовку (ВОС 878, «санінструктор роти»), а тих, хто ще живий і під руками, адже ВОС 100 «стрілець» і ВОС 100 «стрілець-санітар» відрізняються індексом, на що просто не зважають. У кращому разі такий «фахівець» є один на взвод, при тому що треба один на відділення. Психологічна готовність цих бійців також за межами мінімальних професійних вимог. Татарстанська «Бізнес-газета» повідомила 2 лютого, що Казанський державний медичний університет розробив 18-годинний курс першої допомоги, який навчає волонтерів виявляти та лікувати незначні травми та спілкуватися з людьми з важкими психічними травмами, після чого перші 30 добровольців вирушили на Донбас. 6 лютого вирушила друга група. Це, власне кажучи, усе, що слід знати про тактичну медицину в ЗС РФ.
Друга проблема – евакуація з-під обстрілу. У росіян немає червоних, жовтих, зелених та інших кольорових зон, тому пораненого евакуюють одразу в медпункт батальйону. Причому охочих це зробити значно більше, ніж тих, хто хоче йти в атаку. Що вирішує командир? А що він має обрати між «один поранений» і «купа народу побігла за пару кілометрів віднести пораненого, і не факт, що повернеться скоро»? Російський командир просто забороняє евакуацію. Наслідок цього рішення – за час атаки підрозділ, що її проводить, може бути знищений, тому поранені просто помирають, покинуті усіма; або підрозділ виконав бойову задачу, але за цей час важкі померли, легкі стали важким, хоча, можливо, дочекалися евакуації. Час евакуації поранених з простору між рубежем спішування та рубежем переходу в атаку (нормативно між ними не більш ніж кілометр) може становити до 8 годин, за цей час смертність серед поранених збільшується на 30%.
Якщо поранений дивом дістався місця, де може отримати першу лікарську допомогу, то радіти не слід: кваліфікація російських військових лікарів теж не найкраща. Балістичний захист, безумовно, робить свою справу, але поранення в голову чи хребет – однозначно вирок, таке наш противник лікувати в польових умовах не вміє. Сюди додаємо той факт, що серед поранених російських військових до 40% – легкопоранені, 20% – інваліди-ампутанти. Відомо, що МО РФ розмістило замовлення на виготовлення 70 000 протезів кінцівок цього року, що покриває далеко не всю потребу. Прогноз потреби на наступний рік – 200 000.
Зима теж має величезний вплив: запалення легень, грип, інші ГРВІ, отити, пієлонефрит, простатит, геморой – вони всі тут, в окопах. Занедбана логістика, насамперед польове лазне-пральне обслуговування, додають до цього букету грибкові захворювання, дизентерію, почастішали повідомлення про спалахи педикульозу. Штат медроти не передбачає спеціалістів з їх лікування. Норми забезпечення медичним майном або не передбачають зовсім препаратів для лікування всього згаданого, або в таких кількостях, що не вистачає навіть старшим офіцерам. З діагностикою в польових умовах теж вкрай сутужно. Кількість хворих російських військовослужбовців оцінюють у 40% від числа поранених.
А як у нас? Зростання інтенсивності боїв однозначно спричиняє зростання втрат і в підрозділах ЗСУ. І ось тут слід подякувати від усієї душі людям, котрі запровадили стандарт золотої години, рапорт дев’яти ліній, кольорові зони, етапність евакуації і купу інших медичних протоколів, запозичених в НАТО або народжених у боях 2014-15 років. Не слід вважати, що в наших усе ідеально. Але питання евакуації поранених, помножене на те, що лікарів в операційній зоні у ЗСУ вчетверо більше, ніж у ворога, забезпечує показник виживання наших поранених на рівні 75%, а серед тих, хто встиг отримати допомогу бойового тактичного медика, цей показник сягає аж 92%!
Бої останніх місяців показали збільшення втрат у ЗСУ, зокрема, в сегменті смертності поранених, евакуація котрих на окремих ділянках була вкрай ускладнена. Загальні цифри все ж лишилися на вищих від згаданих показниках. Противник зазначає, що багато легких українських поранених, отримавши якісну допомогу, відмовляються евакуюватися в тил і повертаються в підрозділи, де продовжують виконання бойової задачі, взагалі не потрапляючи до медичної статистики. Сюди ж додаємо високу мотивацію до боротьби та мобілізацію внутрішніх сил організму. Про ефективність української військової медицини говорить також той факт, наприклад, що приблизно 20% поранених середньої важкості, які зазнали ушкоджень у березні, повернулися у стрій уже на початку червня.
Судячи з картини, котру ми тут намалювали, створення Командування медичних сил Збройних сил України було правильним рішенням. Звісно, воно не ідеальне, його слід критикувати, прискіпливо аналізувати діяльність, адже лише так ми зможемо мінімізувати довгострокові (читай довічні) наслідки бойових дій для наших вояків, що зазнають бойових ушкоджень у цій війні.
