ГоловнаСуспільствоЖиття

Чотири сюжети для України

Існують лише 4 сюжети, і будь-яка повість розгортається довкола них. Так казав Хорхе Борхес, і хто ми такі, щоб сперечатися з ним? Українська повість розгортається в усі чотири сторони й об’єднує всі класичні сюжети. 

Перший сюжет - це облога міста. Місто є умовним концептом, місто - це обмежений простір, який є фортецею для людей, об’єднаних спільним буттям. Можна сказати, що Україна - це місто? Безумовно, Борхес не сперечався б із цим. Україна - це місто в облозі. Цю облогу супроводжує все, що зазвичай ми маємо на увазі, коли кажемо: облога. Це обстріли, прориви, погрози, виснажування, намагання ворога знайти потаємні ходи, це обмеження ресурсів, це епідемії і хвороби, це, зрештою, смертельна небезпека, випробування на межі людських можливостей. Але також це віра одне в одного, прийняття і любов, без яких неможливо вижити в обмеженому просторі, це винахідливість і сміливість приречених, це героїзм, який стає буденністю, життя, яке перетворюється на епос. 

Другий сюжет - це повернення додому. Чи можемо ми сказати, що Україна - це дім, до якого повертаються зараз серця мільйонів? Люди, які після 24 лютого нарешті зрозуміли, хто вони такі й чому вони протистоять, чи не є буквально кожен із них Одіссеєм, який продирається крізь безліч зовнішніх і внутрішніх перешкод? Чи не є Одіссеєм кожна перша українська жінка, яка взяла за руку або на руки дитину чи двох, або кота, або маму, і вирушила в невідоме, щоб повернутися іншою? Подорож довкола світу, довкола себе, подорож, що сповнена небезпек, згубних спокус, примар, велетнів, отруєних стріл, солодких голосів, що несуть обман і зневіру. 

Для багатьох повернення додому - це повернення до мови. Це особливий сюжет для безлічі українців, які стали другим і останнім поколінням російськомовних у своїх родинах.

Люди, яких виростили україномовні сільські бабусі і російськомовні сучасні міські матері. Матері, що очевидно травмовані відмовою від певної частини власної свідомості, мають змогу спостерігати за тим, як їхні 30-річні діти повертаються до рідних осель. До мови, яка є домом буття, до домівок своїх бабусь. Це цікаво, що саме покоління 60-річних в Україні, мабуть, варто буде вважати «втраченим поколінням», бо саме вони - збиті, ошукані, обдурені радянською пропагандою, отруєні російською школою, - вже не здатні повернутися. Це вони не створили нічого. Зовсім нічого. Навіть державу, яку мали творити вони тридцять років тому, зараз творять інші тридцяти- і двадцятирічні. Тому що покоління справді російськомовних українців виявилося просто нездатним до творчості. Нездатним до повернення, бездомним. 

Ідея повернення для України настільки масштабна і багатошарова, що, мабуть, ми будемо говорити про це багато років поспіль. Це і про повернення мови, і про повернення забутих літераторів, художників, музикантів, яких увесь світ знає як росіян; це про повернення історичних пам’яток, які і досі зберігаються в московських музеях і архівах; це про повернення справжньої пам’яті всіх українських народів; повернення нашого місця в європейській родині і європейській історії; повернення справжніх імен і облич всіх українських міст і селищ; і, нарешті, повернення в Україну всіх тих, хто змушений був поїхати з дому на початку 2022 року. 

Третій сюжет - це пошук. Для нас це пошук свого місця у світі. Де закінчується європейська цивілізація? Кордони Європи - питання, яке дискутується давно, воно завжди мало безліч відповідей - Європа там, де було магдебурзьке право; Європа там, де були єзуїтські школи; Європа там, де колядують; Європа там, де будували замки; Європа там, де шанують іншого. Яку б з цих умовних версій ми не прийняли, Європа має закінчитись десь у Кропивницькому.

Але тут ми маємо повернутися до першого сюжету і нагадати собі й усім іншим, що ми - єдине місто в облозі. І тому наше місце в Європі, бо ми і є замок. Фортеця. Бо ми і є лицарство, а значить, що це ми сьогодні малюємо мапу, позначаємо на ній власне місце, і, здається, немає більше сумнівів - ми знайшли своє справжнє призначення, своє місце в історії і в сучасності. Відповідь проста - європейська цивілізація закінчується там, де сьогодні ми з вами вирішимо, там, де ми встоїмо. 

Четвертий сюжет - це жертвоприношення героя. Чистий і сяючий альтруїзм, який перетворює на пил усе, що роками називалося «ріалполітік». Усе, що тримало посередню людину в зоні присмерку, усе, що стримувало нас у тенетах сумнівів і марних надій на спокій, осідає тепер лупою на плечі бюрократів від політики. Усі підводні газопроводи, оптоволоконні мережі, сповнені безіменних ботів, рахунки в офшорах, довгоногі шльондри під столами прем’єр-міністрів - усе це більше не має значення. Це все просто зараз горить на величезному вогнищі, розпаленому безліччю українських героїв. Вони приносять свої безцінні життя в жертву кожного дня, свідомо і сміливо, задля того, щоб відбулася і справдилась мрія мільйонів. Україна. Наш храм, наш дім, наша фортеця, відвойована героями ціною власних життів. 

Але жертвоприношення - це не тільки про альтруїзм і звитягу. Це ще історія про задобрення Змія.

Історія про хтонічну потвору, яка виповзає назовні, щоб отримати свою жертву. Не випадково ми з вами сьогодні чуємо так багато голосів, які повторюють нам: капітулюйте! Поступіться. Ви. Це ви - жертва, яка має наситити Змія, щоб він знову заповз у свою підземну печеру і не лякав усіх мирних людей, які звикли жити свої унормовані життя. Ми - жертва, яка пручається. Це ми ті, що мали бути принесені на вівтар Змію як відкуп, це нам була приготована доля обіду. І замість того, щоб смиренно підкоритися долі, ми, сам на сам зі Змієм, вирішили битися. 

Якщо ви пам’ятаєте класичний сюжет, історія починається з того, що Змій загалом непогано влаштувався. Він має умовну домовленість з людьми - вони раз на рік (місяць, десять років) приносять йому в жертву прекрасну дівчину (юнака, декілька молодих людей, іноді дітей), і за це Змій не чіпає решту громади. Але в якийсь момент Змій порушує домовленість - він вимагає дочку князя. І з цього моменту для Змія ця історія перетворюється на гру за смертю. Чи не те саме маємо ми в нашому «ріалполітік»-розкладі?

Росія раз на 10 (приблизно) років з’їдає частину території іншої держави - і всі довкола вдають, що так і має бути. Спочатку Молдова, потім Грузія, тоді Україна, далі, вочевидь, мав бути Казахстан. Але Змій порушив умови контракту, він зірвався, бо Змієві завжди мало. 

Він захотів від України надто багато, захотів щось таке, що йому не ладні були віддавати за будь-яких умов. І в цей момент глибокої кризи з’являється герой. Герой, який довго і на початках без успіху б'ється зі Змієм, з чудовиськом, у якого виростають нові голови замість відрубаних. Змій виглядає незнищенним, броньованим, гігантським і абсолютно безжальним. 

І саме тому звичайний герой не може перемогти Змія. Змія може перемогти тільки Трикстер. Хитрий і неоднозначний герой, який спочатку відмовляється битися.

Герой, який приходить після того, як загинуло безліч сміливих, високих, сильних лицарів у блискучих обладунках. Герой, який стає героєм у процесі змагання, битви зі Змієм. Цей герой класично використовує магічних помічників. Навіть смішно, наскільки це схоже на казку. Адже Литва з Польщею, Фінляндія і Чехія допомагають Україні тому, що поділяють з нею спільну біду і відчувають вдячність за те, що герой бере на себе головний удар. Це буквально історія про про те, як герой у процесі свого становлення набуває друзів, які теж не виглядають надто героїчно. Це зайці, качки, карасі, їжаки, соколи чи голуби, які, проте, в найважливіший момент опиняються поруч з героєм і чия допомога вирішує долю битви. «Тільки поклич мене - і я прилечу на допомогу», - каже магічний помічник і, на відміну від простолюду, який тільки охає і дивується, рятує героя за допомогою магічних артефактів. Або просто очі видзьобує. 

Український народ і є справжній герой, Одіссей, Трикстер, який не погоджується з написаною для нього заздалегідь роллю, вирушає на пошуки, витримує облогу, приносить себе в жертву самому собі, щоб знову віднайти поезію - серце людства, і, зрештою, вбиває Змія. Це величний епос, цілком у дусі класичного європейського оповідання, який пишеться просто зараз. Це диво, на яке годі було сподіватися, тому що всі ми давно живемо в надраціональну епоху, де епоси існують лише для того, щоб їх екранізовував Нетфлікс. Але ні, справжні герої завжди повертаються, в різні часи, вони відтворюються в різних народах, і такі герої завжди перемагають. 

Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram