Структури Московського патріархату в Західній Європі – це єпархії, створені після громадянської війни 20-х рр. минулого століття білими емігрантами, які не прийняли влади більшовиків. Ідеологічно більшість мігрантів були носіями імперських поглядів. Вони критикували Радянський Союз і РПЦ, проте це не означає, що вони підтримували відцентрові сили у вигляді української, білоруської, польської чи грузинської автокефалій. Ні, в цьому сенсі вони були значно консервативнішими за сталінську Моспатріархію. Критика була взаємною. Протягом більшої частини минулого століття вони називали один одного «чекісти у рясах» і «безблагодатні розкольники». Нічого не нагадує?
Так сталося, що після духовно-канонічних поневірянь у середині ХХ ст. більш ліберальне крило російських емігрантів у Франції увійшло до складу Константинополя на правах окремої архієпископії. Решта емігрантського духовенства в Європі лишилася ніким не визнаними, без реального церковного спілкування. Вони були оформлені у так звану РПЦЗ – Російську православну церкву за кордоном. Там ще була окрема історія з частиною РПЦ у США, яка 1970 року отримала автокефалію від Москви і тепер називається Православна церква Америки. До речі, Константинополь досі не визнав цієї автокефалії, бо вважає, що тільки він має право видавати томоси. Але це зовсім інша історія.
2007 року, після кількох років складних перемовин за участю особисто Путіна, безблагодатних розкольників визнали без будь-яких попередніх умов та ультиматумів. Від них ніхто не вимагав покаяння та пересвячування, як МП вимагає від ПЦУ. РПЦЗ увійшла до складу РПЦ на правах напівавтономії.
Після отримання Україною Томосу зі складу Константинополя вийшла Архієпископія російських парафій. Це була відповідь Кирила Варфоломію за Україну. Спецоперацію облагодили митрополит Антоній Севрюк, єпископ Савва Тутунов і прот. Микола Балашов. Очільника профільного церковного МЗС Іларіона Алфєєва після провалу з Україною (саме Іларіон Алфєєв був відповідальним від РПЦ за зрив української автокефалії; користуючись великими фінансовими та дипломатичними ресурсами Росії, він вів перемовини зі всіма помісними церквами, в тому числі і з Константинополем, однак успіхів явно не досягнув. – Авт.) до операції не допустили.
Але перебування у складі вільного Константинополя далося взнаки. Клірики та віряни Архієпископії були просякнуті духом свободи значно більше, ніж російські емігранти. Вони навіть після розлучення все одно зберігають нормальні відносини з Фанаром і, до прикладу, ухвалили спільне комюніке, що поважатимуть вибір кожної громади самостійно обирати, до кого належати – Москви чи Фанару. В наших умовах це звучить як фантастика.
Суть конфлікту
Наприкінці листопада цього року на конференції митрополит Берлінський Марк (Арндт) з РПЦЗ заявив, що забороняє своїм клірикам співслужити з представниками Архієпископії. Це означає розкол. Бо коли між церквами (напівавтономними у цьому випадку) немає сопричастя, то це ніщо інше, як розкол, навіть якщо це слово прямо і не вживається сторонами.
Однак як виявляється, річ не в Марку. Він лише підтримав свого колегу – єпископа Лондонського та Західноєвропейського Іринея (Стінберга). Той припинив спілкування з Архієпископією ще на початку цього року. Офіційна причина – Архієпископія прийняла до свого складу греко-католицького священника без пересвячень. Там навіть підготовлено ціле канонічне дослідження цього «злочину». Це начебто дуже сильно обурило ревнителів віри. Хоча коли МП прийняла без пересвячення римо-католика Гавриїла Бунге, це нікого не обурило (у 2010 р. Іларіон Алфєєв прийняв у православ’я католицького ксьондза, монаха ордену бенедиктинців Йохена Бунге в його сані, без пересвячення, таким чином визнаючи католицькі священнодії. – Авт.).
Дуже показово, що цей розкол, формальний привід якого полягає у ставленні до католиків, припав саме на той час, коли Папа Франциск заявив про готовність поїхати до Москви та сприймати Патріарха Кирила як брата. На рівні офіційних представників – братство, а на місцях – невизнання навіть канонічних свячень у католиків.
Проте реальна причина, на мою думку, полягає в тому, що структури Архієпископії та РПЦЗ – це фактично одна і та сама територія: Німеччина, Франція, Бенілюкс, Великобританія. І архієреї РПЦЗ просто хочуть зняти конкурентна, аби подерибанити його парафії. Бо це болюче питання. У постконфесійній Європі позиції східного православ’я і так занадто слабкі. А до того ж тут існує купа конкурентних православних юрисдикцій: Грецька, Антіохійська, Російська, Сербська, Грузинська, Болгарська та Румунська.
Окрім того, представники Архієпископії демонструють доволі вільнодумну поведінку. Підписують спільні декларації з представниками Константинополя, і це в умовах розриву стосунків чи відвідування інтронізації офіційних представників Фанару. Словом, «смущають православний нарід».
«Бить или не бить?»
Ситуація для РПЦ патова. Покарати очільника Архієпископії Іоанна Реннето – це поставити хрест на будь-яких інших активних міжнародних діях. Ніхто більше не захоче перейти під Москву, навіть якщо матиме конфлікт у своїй юрисдикції, бо знатиме, що Москва обов’язково кине.
Але й не покарати РПЦ теж не може. Оскільки це покаже, що в середовищі МП не обов’язково бути неадекватним, можна бути нормальним – дружити з Константинополем, визнавати таїнства греко-католиків і бути відкритим цьому світу. Це сильний контраст для путінської Росії та лукашенківської Білорусі, і він може бути спокусою вірним, а тому задля політичної надійності краще уникати таких випадків.
Урешті-решт, Патріарх Кирило має час до травня місяця. Адже саме тоді відбудеться архієрейський собор РПЦ, куди обов’язково мають приїхати всі єпископи. Подейкують, що Іриней і Марк вже висунули ультиматум, що не приїдуть на собор, якщо на ньому буде Іоанн Реннето.
Православна карма
До речі, доля останнього теж красномовна. Зрадивши свою рідну юрисдикцію – Константинополь, він зараз під загрозою суду в РПЦ. І якщо Кирило наважиться його осудити, скоріш за все, незаконно, то долі Реннето не позаздриш. Як клірик іншої помісної церкви, формально він має право на апеляцію до Вселенського патріарха Варфоломія. Але враховуючи, що два роки тому він його кинув, навряд чи він скористається такою опцією.
Загалом же в цій ситуації є велика частка іронії. РПЦ останні декілька років невпинно каже про розкол у ПЦУ, про Філарета, про негаразди автокефальної української церкви. А справжній розкол відбувається саме в її середовищі. Причому такий серйозний розкол. Бо він у Європі, його не вирішиш адміністративними методами, як це зробили б, якби це все сталося в путінській Росії.
Оця вся пропагандистська машина, яка роками розповідала про канонічних і неканонічних, про злих і підступних українських греко-католиків, урешті-решт, почала працювати і проти самої Моспатріархії. Тому що неможливо виливати стільки негативу та ненависті і сподіватися, що тебе це не торкнеться.
РПЦ своїм легковажним ставленням до євхаристійного спілкування сама відкрила скриньку Пандори.
Розкол - це не інструмент покарання за інші політичні погляди, це серйозна річ, констатація іншості догматики в першу чергу. Такими речами не можна зловживати, інакше рано чи пізно сам отримаєш розкол у власній структурі.