ГоловнаСуспільствоЖиття

Право на місто. Як у Києві повертають собі можливість користуватися міським простором

У середині минулого століття французький філософ Анрі Лефевр запропонував переосмислити те, як ми співіснуємо зі своїми містами і використовуємо їхній простір, і назвав свою концепцію правом на місто. У цій концепції місто не належить одній людині, а служить майданчиком для реалізації суспільних потреб: екологічних, мистецьких, соціальних, політичних. Її ж використав Девід Гарві у книзі «Бунтівні міста», де писав про право на перевинайдення міста та протест. 

Це теоретична основа того, що відбувається в містах, зокрема в Києві, коли громада протестує проти забудови. Цьогоріч реалізація права на місто була різною ― від боротьби в сесійних залах до мирних протестів з квітами і Маршу за Київ. Розповідаємо, як це працює, чим керуються протестні і сусідські спільноти і чи варто робити аналітику, щоб розуміти потреби людей.

Барахолка біля 'Квітів України'
Фото: Оксана Расулова
Барахолка біля 'Квітів України'

Віта і «Квіти»

Два роки тому Ілля Гладштейн вирішив, що йому бракує відчуття сусідства і створив чат «Сусідська Слобідка», куди додав знайомих, що мешкали в районі навколо цирку і Золотих Воріт.

― Я знав, що поруч живе багато друзів з кіноіндустрії, є знайомі, з якими час від часу бачимося, але ми не були об’єднані, ― говорить Ілля. ― Ідеї не було, але я зробив цей чат ― там було до 40 людей.

Більш як пів року активності не було. Та згодом знайомі почали додавати знайомих, і коли людей стало близько сотні, почалося спілкування. Ще більш актуальним сусідство зробив карантин. Коли кількість учасників і учасниць знову подвоїлася, Ілля почав модерувати чат. Так з’явилися тематичні субчати для глибшого обговорення конкретних тем і проблем: спорт, книги, проблеми району, натомість основний залишився винятково для запитів на допомогу та інформування. Наприклад, підписання петицій або обмін контактами надійними сервісами. Щотижня на гру збирається волейбольна спільнота, двічі організовували сусідські зустрічі, вечірку-барбекю, для якої прибрали територію закинутої будівлі. Зараз у спільноті понад 450 людей.

Фото: Оксана Расулова

― Фізичне знайомство і досвід спільного проведення часу важливий, ― говорить Ілля. ― Це породжує довіру, і в цьому я бачу наше завдання. Є теми, що можуть потенційно викликати конфлікт, але чат «Сусідська слобідка» не є місцем для їхнього обговорення, адже ми не прагнемо поляризації. Ми можемо не поділяти поглядів на певні питання, але це не завадить нам по-сусідськи позичити річ чи відстояти спільний інтерес.

Багато учасників нашої метаспільноти не є власниками житла. Та це не повинно заважати відчуттю причетності до району і вибудові стосунків з місцем і людьми, що там живуть.

Однією з учасниць чату була архітекторка Віталія Баркар, що живе на вулиці Січових Стрільців. Дорогою до офісу, розташованого на тій же вулиці, вона щодня проходила повз будинок «Квіти України». Часто спинялася і задивлялася на заплетену виноградом стіну, атріум-оранжерею, що, за задумом, пов’язував простір усередині й вулицю, вхід з емблемою-квіткою і фасад, що лишав багато неба й простору, піднімаючись каскадом. Команда «Мапи реновації», співзасновницею якої є Віталія, шукала й інші модерністські та покинуті будівлі по всьому Києву, щоб відновлювати й захищати їх.

Віталія на барахолці біля 'Квітів України'
Фото: Оксана Расулова
Віталія на барахолці біля 'Квітів України'

Та Віталія не уявляла, що колись їй треба буде захищати «Квіти України».

Одного дня вона побачила поруч з будівлею зелений паркан. Подумала, що замість місцевого продуктового магазину зроблять якийсь ресторан чи більший супермаркет. Ані паспорта об’єкта, ані карти порушення благоустрою не було ― обговоривши це в районному чаті «Сусідська Слобідка», вирішили дізнатися, що відбувається. Когось, як Віталію, бентежила доля самої будівлі, для когось більш важливим був 25-річний виноград, що її заплітав.

― Я подумала, що ресурсу на все це зараз не маю, ― каже Віталія. ― Тепер це звучить смішно, бо наступні два місяці я навіть не працювала ― займалася тільки «Квітами».

Зустріч з будівельниками біля паркану й заява до поліції через неналежне оформлення будівництва і відсутність документів результату не принесли ― справу так і не відкрили, лише паркан посунули ближче до будівлі.

Тож створили окремий сусідський чат, знайшли архітектора, що працював над проєктом, побачили ескіз. Потім познайомилися з Миколою Левчуком, архітектором «Квітів України» ― виявилося, він виступав проти змін до будівлі. Відтак команда почала пошук юристів, що допомогли б відстоювати його права. Познайомилися з депутатом Дмитром Гуріним, що складав депутатські запити й почав спілкуватися із забудовником. Дізналися в арбориста про можливість пересадити виноград і передали цю пропозицію через депутата. Згодом потрапили всередину «Квітів» ― вітражів і латунних світильників уже не було, але будівля виглядала міцною.

Урбаністичні лекції біля 'Квітів України'
Фото: Оксана Расулова
Урбаністичні лекції біля 'Квітів України'

Відносно спокійну роботу над збором документів для надання «Квітам» статусу пам’ятки перервала подія 26 червня ― один з сусідів побачив, що виноград зав’янув. Спершу подумали, що це через сильну спеку, але піднялися на кілька поверхів вище в будівлі навпроти і побачили відрізані корені рослини. Написали кілька постів у соцмережах, додали фотографії ― і так історія захисту «Квітів» стала публічною.

― Ми не мали структурованої команди, діяли ситуативно, ― пригадує Віталія. ― Наступна акція називалася «Я з квітами». Ми три дні писали в соцмережах, розклеювали плакати по району, й у день обіцяної пресконференції забудовника близько 200 людей прийшли зі своїми квітами і плакатами. Це був класний соціальний акт.

Команда «Квітів» запропонувала забудовнику відкриті переговори зі ЗМІ та з медіацією, проте той відмовився ― розмови тільки без свідків, як передав представник забудовника Олексій Пишний. Коли ж на це не пристали активісти й активістки, почався демонтаж.

― Того дня я була не в Києві, тож могла тільки координувати юристів, ― розповідає Віталія. ― У нас не було ніякого плану. Але люди прийшли на будівництво, зламали паркан, зупинили техніку й на два дні окупували будівлю, її дах. Ми такого не очікували, ніхто цим процесом не керував.

Фото: Оксана Расулова

Зрештою, вирішили, що на даху може бути небезпечно ― встановили камери спостереження, спустилися під будівлю. Але треба було щось робити, а не просто сидіти поруч зі стінами.

― І ми також нічого не планували, ― каже Віталія. ― Художники з Carbon Residence зробили на фасаді відеомапінг, потім Довженко-Центр провів показ фільму Кауфмана, U-Cycle на велогенераторі показали фільм про проблеми автомобілізації, спільнота КПІ організувала урбаністичні лекції, потім ми провели барахолку з обміном квітами, «Квіткові читання» віршів. Хтось приносив колонки, генератори, проєктори. На кожній події були різні аудиторії. Ми професійні організатори подій, і не можемо вирахувати, наскільки це привертає увагу до «Квітів», але нам самим це подобається.

Барахолка біля 'Квітів України'
Фото: Оксана Расулова
Барахолка біля 'Квітів України'

Після барахолки значно збільшилася кількість підписників і підписниць у Instagram «Квітів» (тепер майже 4500), а от у Facebook спільнота більш стабільна, хоч і менша (майже 3000). Також є Telegram-канал (понад 1500). При цьому під листом за надання статусу пам’ятки вдалося зібрати 6800 підписів, і наразі цей статус будівля має. Тепер команда працює над створення громадської організації, зокрема, для участі в судових процесах ― забудовник ПрАТ “Квіти України” вже подав позов проти активіста Тараса Грицюка і позов для позбавлення будівлі статусу пам’ятки.

Щоб зрозуміти, що ж потрібно спільноті, замовили урбаністичний аналіз району, згодом провели воркшоп ― прийшло лише близько 10 людей, але й такою командою обговорили, що було б доречно робити з простором надалі. Наприклад, поставили лави, з’явилася ідея встановити виставкові конструкції.

Барахолка біля 'Квітів України'
Фото: Оксана Расулова
Барахолка біля 'Квітів України'

― Важливий не сам результат, а розуміння, які люди живуть поруч, ― каже Віталія. ― Громада має право на простір, а інвестор приходить зі своїм планом і каже, що ми мусимо бути за це вдячні. Але що ми отримаємо від будівлі? Так, може, це й законно, протилежне ще треба довести, але в нас є інший запит, ми не хочемо чергову багатоповерхівку, додаткове транспортне навантаження й забруднення простору. Наша мета ― консервація й ревіталізація будівлі. Ми хочемо довести, що громада має право на це.

Віталія розуміє: з «Квітами» вона тепер надовго.

Для мети і для людей

Історія, яку розповіла Віталія про «Квіти України», багато в чому типова для захисних ініціатив ― неетичний забудовник, знищення рослин, відсутність громадських обговорень, активність у соцмережах, освітні та мистецькі заходи на локації. До схожих кроків вдаються і на Совських ставках, які хоче забудувати Ігор Баленко ― активістка Вікторія Сирота організовувала там виступ саксофоніста, куди прийшло близько сотні людей, і малювання для дітей з художньої школи, розповідала про захист водойм у школі.

Фото: Andrii Ianitskyi

 ― Наші опоненти кажуть, що це «болото для наркоманів», куди «нормальні люди не ходять», ― говорить Вікторія. ― І ми хотіли показати, що це не так ― там і гуляють з собаками, і займаються спортом, і діти спостерігають за природою. Особливо під час локдауну почали це місце цінувати. Місцеві ходять переважно на толоки, а творчі заходи приваблюють більше різних людей, не завжди з цього району. Про заходи пишемо в соцмережах, ця тема на слуху. Забудовник має великі ресурси на рекламу, тому ми використовуємо інші можливості.

Надалі на Совських ставках планують проводити зустрічі з екологами, події для дітей, квести, спортивні заходи, кінопокази. Запиту від місцевих на повтор, наприклад, малювання для дітей немає, а от концертами зацікавилися.

Фото: Оксана Расулова

Схоже діють і на Вирлиці, де забудовник замість озера хоче бачити торгово-розважальний центр. Так само, як і на Совських ставках, обіцяють ще й парк, хоча це радше для прикриття ― кілька дерев ніколи не зможуть компенсувати знищення цілої екосистеми.

Спільнота з порятунку озера Вирлиця, яке хоче забудувати Віталій Хомутиннік, існує менш як пів року. Активістка Анастасія Гмирянська розповідає, що вже встигли провести лекції з екології та громадянського суспільства, нетворкінг, показ «Наших котиків» за участю режисера й актора. Місцевих більше приваблюють розваги, а от люди з інших ініціатив приходять на лекції й нетворкінги.

Анастасія
Фото: Оксана Расулова
Анастасія

Анастасія каже, що це помітно злить забудовників ― у коментарях до анонсу чи звіту з події схожі на ботів користувачі називають їх «псевдоекологами» і погрожують дізнатися, хто фінансує групу захисту Вирлиці. Певно, це відбувається через те, що події й активність поруч з озером розбивають аргумент забудовника про непотрібність цього місця:

 ― Тут довго стояв паркан, територія була маргіналізована, ― говорить Анастасія, ― закрите озеро приваблювало людей, що вживають наркотики й алкоголь. Але коли частина паркану зникла, сюди повернулися люди. Ми показуємо, що тут є рекреаційна цінність.

Надалі на Вирлиці планують обговорення з місцевими, що саме вони хотіли б бачити в цьому просторі ― це додасть відчуття відповідальності й співпричетності.

Власне, на цьому відчутті (чи його прагненні) будуються і сусідські спільноти, що не завжди мають на меті протести, хоча і пов’язані з ним ― наприклад, «Подоляночка». Павло Калюк створив її влітку 2014 року.

Павло Калюк
Фото: facebook/Павло Калюк
Павло Калюк

 ― Особисто для мене це була відповідь на питання «Що робити після Майдану?», ― говорить він. ― Навесні я волонтерив у виборчому штабі Олесі Воробець, і тоді, допомагаючи на зустрічі з виборцями у Виноградарі, зрозумів, що не можу агітувати, не знаючи локальних проблем. У той самий час я запитував у іноземців, яких зустрічав, як у них працює взаємодія з владою на найнижчому рівні. Усі вони говорили про neighborhood, розповідали, як просто запрошували сусідів на пироги.

Тоді Павло повісив у під’їзді ватман, де написав своє ім’я, номер квартири і пропозицію знайомитися, створив групу «Подоляночка» у Facebook разом зі знайомою Ольгою Закревською. Додали туди 200 сусідів і сусідок ― стільки людей знали на двох, при тому що Павло жив на Подолі все життя.

Спершу писали один пост щотижня ― про нелегальні тераси, старі фотографії Подолу. Активність була низькою. Усе змінилося, коли взимку 2015 року навколо скверу на Контрактовій площі встановили зелений паркан.

 ― Усі ще були заряджені після Майдану, ― говорить Павло, ― а місцева влада не давала чітких пояснень. Паркан знесли, усе перейшло в русло громадських обговорень з медіацією. Виявилося, що французький бізнесмен хотів з вікон офісу бачити фонтан. Але громада сказала, що має право відмовитися від «подарунку» мецената ― так у нас з’явилося відчуття власної суб’єктності.

Наступною дією спільноти став сквер «Самосад» ― його розбили на занедбаній ділянці, що була в оренді у Росії до 2038 року. За модель узяли берлінський Сад принцес: рослини були в ящиках на випадок негативної реакції на сквер. Проте ніхто не сперечався, і дерева, висаджені в самостійно зроблені чи принесені сусідами й сусідками ящики, лишилися у сквері. Певний час їх поливали, але за два роки зрозуміли, що так рослинам складно ― дерева висадили з ящиків. З водою, врешті, допомогла місцева влада, а згодом до благоустрою скверу долучилися й приватні компанії.

Фото: facebook/Samosad

 ― Ми не мали права нічого робити на цій ділянці, ― говорить Павло. ― Але виник такий консенсус, ми там вкорінилися, і вже багато людей вважають це місце своїм. Тобто з юридичного погляду це нелегітимно, але тут спрацювало відчуття справедливості для громади.

Зараз у «Подоляночці» понад 6000 людей, що є третиною від мешканців і мешканок старого Подолу. Активність групи залежить від ресурсу модераторів і кількості власних ініціатив ― від захисту парків до районної барахолки. Також у групі проводять опитування щодо розвитку району.

― Ми не громадська організація, ми ― середовище, ― говорить Павло. ― Спільнота допомагає укріпити локальну ідентичність і порядок денний. Ми існуємо вісім років, бо тримали цю сталість у фокусі, хоча й діємо від випадку до випадку й не маємо усталених практик.

Фото: facebook/Samosad

Водночас «Подоляночка» вивчає потреби району ― наприклад, спільно з «Хмарочосом», НаУКМА та Cedos робили соціологічне дослідження потенціалу до громадотворення. Результати місцеву владу не зацікавили, і Павло вважає, що саме ця пасивність місцевої влади часто є причиною локальних проблем.

 ― Партисипація додала б людям сил і відчуття, що їхня думка має значення, ― вважає Павло. ― Зараз багато рішень просто спускаються згори. А люди не відчувають суб’єктності ― тому важливо, наприклад, виходити на Марш за Київ, щоб відчути її.

Оптика дослідника

Іван Вербицький, директор аналітичного центру Cedos, теж згадує про стосунки між владою і громадою.

Іван Вербицький
Фото: Оксана Расулова
Іван Вербицький

 ― Я не можу стверджувати, що зараз зростає кількість таких локальних ініціатив, але це точно сталося після 2014, ― говорить він. ― Що ж до останніх років, то я маю спостереження, що ця попередня, обрана після Майдану каденція Київської міської ради була більш чутливою до громадського невдоволення. Зараз же уявлення про те, що треба зважати на громадський контроль, послабилося. Тож дозволяють речі, які викликають невдоволення. З одного боку, здається простою відповіддю на проблему залучити громаду до обговорень. З іншого боку, важливий і загалом підхід міст і держави до розвитку ― зараз це підвищення інвестиційної привабливості. Можливо, активізації забудовників сприяє і криза останніх років, що спричинила інвестиції в нерухомість для збереження капіталу, і тоді треба щось робити з банківською системою. Можливо, податок на нерухомість сконструйовано так, що будувати вигідніше, ніж вкладати в інші сектори економіки. Причини того, що відбувається, можуть бути більш системними, ніж «громаду вчасно не спитали». Але це тільки гіпотези.

Іван Вербицький каже, що зараз у Києві дійсно є тенденція до боротьби проти забудови зелених зон ― і природних, як-от Совські ставки, і створених людиною, як у випадку зі сквером імені Чкалова. Проте всі вони відрізняються від випадку до випадку. І розвиток протесту багато в чому залежить від поведінки забудовників ― наприклад, чи будуть вони йти назустріч, чи демонстративно ігноруватимуть думку громади. Також важлива медійність, внутрішні ресурси команди.

― Громади часто говорять про незаконні забудови, але часто питання не в законності, а в тому, що людей турбує право на місто, можливість впливати на простір навколо, ― говорить Іван Вербицький. ― Але і забудовник має своє право на місто, тобто це нейтральне поняття. І проблема в тому, що вони з громадою не можуть одночасно робити протилежні речі в одному просторі. Тут важлива роль органів влади: що саме вони пріоритезують? Інтереси забудовника, інтереси громади чи просто наявність зелених зон, незалежно від полярних думок? Зараз ми бачимо, що в Києві рішення системно приймають на користь бізнесу.

Фото: Оксана Расулова

Водночас самі протести громади не завжди керуються уявленням про загальне благо ― це можуть бути й особисті інтереси, коли людині загалом байдуже на міські водойми, але своє озеро захищатиме через гарний вид з вікна чи більший престиж району. Або ж буде проти будівництва, навіть якщо це зведення лікарні.

Протести, освітні й мистецькі заходи на території, яку хочуть забудувати, петиції та скарги є практичною реалізацією права на місто. Та наразі усталених практик боротьби в Києві немає.

 ― Багато локальних груп намагаються проводити дослідження перед тим, як змінювати простір, ― говорить Іван Вербицький, ― і це відбувається не так рідко, як здається. Наприклад, так було з парком «Наталка». З іншого боку, не завжди треба проводити масштабне дослідження, щоб зрозуміти, що потрібно людям. Іноді достатньо поспостерігати за сусідами, поговорити з ними. Можливо, і не треба думка сотні людей ― якщо десятеро хочуть лавочку у сквері, то це достатня причина для її встановлення.

Слухачі урбаністичних лекцій біля 'Квітів України'
Фото: Оксана Расулова
Слухачі урбаністичних лекцій біля 'Квітів України'

Іван додає, що протестним ініціативам важливо досягати мети й розходитися або ж трансформуватися, наприклад, у сусідські спільноти. А сам досвід спільної дії буде ніби соціальним капіталом і дозволить формувати довіру в суспільстві.

 ― Оптика дослідника дає мені можливість дивитися на те, що відбувається з Києвом, як на процес, який я можу описати ― і так я можу приймати це не так близько до серця, ― каже Іван Вербицький. ― Важливо виходити на протести, ходити на суди. Але зробити пост у Facebook чи розповісти про забудову знайомим також важливо. Кожен і кожна може зробити маленький крок. 

Оксана РасуловаОксана Расулова, кореспондентка LB.ua
Читайте головні новини LB.ua в соціальних мережах Facebook, Twitter і Telegram