Перше правило. Мати спорядження
― Закарпатські рятувальні служби попросили нас приїхати на підмогу після двох днів самостійних пошуків. Тепер шукають малими групами, але спочатку було до 70 людей ― це дуже багато, ― говорить Володя, чекаючи на сніданок.
Наш день починається з тієї ж розмови про пошуки зниклого туриста-киянина ― Володя переповідатиме її ще кілька разів різним людям, серед них і водію Саньку. Пояснюватиме, що найвищі шанси знайти людину в перші кілька годин, а пошуки після тижня ― то вже свідомі пошуки тіла, яке ще й ніби голка в копиці сіна. Але поки що ми сидимо за столом на базі рятувальників і готуємося до підйому на Високий Верх, щоб визначити рівень лавинної небезпеки.
― Вони з напарником розділилися, але це категорично не можна робити, ― продовжує рятувальник. ― Вони були погано екіпіровані, тонкий одяг, навіть без ліхтариків. І є таке поняття, як критична втома, коли людина знає правила, але настільки втомлена, що порушує навіть найбільш очевидні з них.
― Міг проявитися інстинкт самозбереження, ― додає Андрій, колега Володі. Його тут усі називають «Капа».
― Поки не знайшли тіла або, дай Бог, живої людини, висновки робити важко.
У будиночку ГОРС ― волонтерської гірської оперативно-рятувальної служби ― тепло й гамірно. До підйому готуємося ми з фотографинею Ірою, Володя, Андрій «Капа», Сашко і Василь. Пані Люба метушиться, готуючи сніданок і каву. На сковорідці шкварчить великий пухкий омлет, поруч на столі ― лоточки для нашого гірського перекусу, куди спакують сир, хліб і горішки.
ГОРС ― організація, що близька до європейської моделі рятувальних служб. У Європі з кілька десятків державних рятувальників і тисячі волонтерів ― а в самій тільки Львівській області державних стільки, як у всій Польщі.
У ГОРСі волонтерять професійні спортивні туристи, пожежники і навіть державні рятувальники з ДСНС. Серед останніх ― і Володя, і пані Люба. Свою офіційну посаду Володя з першого разу вимовити не може і сміється.
― Ти працюєш рятувальником Славської пошуково-рятувальної групи пошуково-рятувальної частини загону технічної служби головного управління ДСНС у Львівській області. Во! ― переможно заявляє пані Люба і ставить на стіл чергову баночку червоного гострого соусу.
Зазвичай група виконує пошукові та рятувальні роботи, та сьогодні заплановано дещо нове ― визначення рівня лавинної небезпеки на горі Високий Верх. Саме з її схилів у 1931 році зійшла перша задокументована в Україні лавина, від якої загинув польський турист. Поховали на Личаківському цвинтарі.
― Ми не будемо йти по лавинонебезпечних місцях ― тільки трохи під верх буде, ― пояснює Володя після сніданку.
Метушня з кухні, де лишається тільки пані Люба з термосами, поволі перекочується в коридор. Навіть для одноденного походу треба мати запас їжі, одяг, power-bank, ліхтарик та аптечку, як на кілька днів ― про всяк випадок.
Усім видають стандартну «лавинну трійку». До базового набору входить «піпс» ― лавинний датчик Pieps. Його треба вмикати на режим трансляції сигналу, виходячи в гори, щоб за потреби людину розшукали ― інша людина з «піпсом» у режимі пошуку сигналу зможе користуватися ним як навігатором. Датчик обов’язково вішають під куртку, щоб не зірвало лавиною. Щоб навчитися правильно користуватися спорядженням і діяти в горах, проходять спеціальні кількаденні курси.
Ми з Ірою затягуємо «піпси», поки Володя показує лопату й лавинний зонд:
― Але їх ми вам не дамо, ― каже. ― Їх повинен мати кожен рятувальник, бо якщо людина потрапила під лавину, виживе в 9 з 10 випадків, коли її відкопати в перші 6-10 хвилин. Далі ― геометричне падіння. Можна відкопуватися самому. Та якщо хтось вас і врятує, то це люди, що йдуть поруч.
Друге правило. Ніколи не йти на самоті
Пологі зимові Карпати здаються аж елегійно спокійними. Та в таку пору єднатися з природою на самоті більше схоже на спробу самогубства, хоча що далі, то популярнішими стають солопоходи. Початківцям радять ходити з професійними гідами чи у складі туристичних клубів. Усім варто реєструватися в рятувальній службі ― зателефонувати на місцеву базу й повідомити запланований маршрут, дізнатися про погоду і перешкоди на шляху. Зазвичай так телефонують у ГОРС, але гідами волонтери не виступають ― тож у нас, можна вважати, унікальна гірська прогулянка.
Беремо наплічники, снігоступи, скітурові лижі, палки ― і вирушаємо.
― Якщо треба йти повільніше, ти кажи, ― повторюють Василь і Володя.
Спершу я повсякчас відстаю ― неможливо надивитися на засніжені схили, ялини і маленькі, ніби іграшкові будиночки. Хлопцям, що бачать це чи не щодня, вже байдуже.
― Пощастило з погодою, ― каже Володя. Сонячно, тільки на обрії важкі сіруваті хмари, тож ми спиняємося недалеко від підніжжя і знімаємо куртки ― фліски на футболку в горах, виявляється, достатньо.
З дашків аж ллється.
― У таку погоду лавинна небезпека є, так? ― пригадую я застереження про талий сніг на вершинах.
― Зробимо тест ― побачимо, це все складніше, ― каже Володя.
І ми йдемо вгору.
За нами приплітається місцевий песик. Ще пахне димом з якоїсь пічки в долині, але що вище ― то сильніше пахне тільки снігом.
Спершу сніг щільний і мокрий, ступати по ньому не тяжче, ніж по лютневих київських заметах. Та що вище, то більше його насипало, він пухкий і підступний ― не видно ані ям, ані заглибин. Ноги починають провалюватися, тож ми одягаємо снігоступи, схожі на зубастих рибок з довгими хвостами. «Зуби» чіпляються за сніг, і під ногами ніби стелеться тверда земля ― зовсім невелика площа снігоступів перетворює борсання на нормальну пішу прогулянку. Сміюся сама до себе ― йти в них не так уже й страшно і не така вже я неповоротка в дивному синьому спорядженні.
Сашко і Василь ідуть на лижах, які потім складаються у сноуборд. Вони жовті, з незакріпленими п’ятками, тож ззаду схожі на довгі ноги жовтих роботів Boston Dynamics.
Чутно тільки «рип-рип» на снігу ― я ще цього не знаю, але в ту ніч на базі мені цей звук буде снитися. Головне, як видається, ― тримати ритм. Не намагатися йти надто швидко, не поспішати і думати, що робиш крок, а потім ще крок, і ще один ― від цієї думки легше, ніж від думки про те, що піднімаєшся на гору.
Якщо опустити голову й дивитися на сніг, то йти нескладно. Але ж хочеться бачити, що навколо. Тож піднімаю голову, збиваюся з ритму, оглядаюся ― і знову опускаю очі.
― Рип-рип, ― іде попереду Іра.
― Рип-рип, ― іду позаду я.
Раптом зашпортуюся за непомітний під снігом корінь, «хвостики» снігоступів зачіпаються ― і падаю. Це навіть якось радісно.
― У горах усі падають, ― каже Василь, ― тут головне встати. ― І фраза, що зазвичай схожа на псевдофілософію, тут звучить як ніколи доречно й правдиво.
Василь зі Львова, раніше працював пожежником. Він чотири роки розривався між пожежною частиною і ГОРСом, врешті, кинув роботу і тепер працює у сфері спортивного туризму.
Саша, що йде за мною ― менеджер з продажів, також зі Львова. Дорогою він часто відстає й вишукує якісь свої стежки.
Ми виходимо на безлісий схил.
― Бачиш, там є гора Магура, друга за висотою у Львівській області, ― показує Андрій кудись на обрій, коли я спиняюся попити води. ― Ми там знайшли кам’яні доти часів Першої світової війни, зробили позначки на маршруті.
Десь поруч з нами ― межа Львівської, Івано-Франківської й Закарпатської областей. Короткий маршрут на сьогодні ― частина більшого двадцятикілометрового. Видно, як Бескиди переходять у Горгани.
Нарешті нам лишається зовсім небагато. Збиваємо палками кавалки намерзлого снігу зі снігоступів і взуття, одягаємо куртки, бо ж на північному схилі під вершиною холодно. Найкрутіша ділянка нашого чотиригодинного шляху якраз наприкінці, вздовж потічка. Набираємо в пляшки холоднючу джерельну воду і піднімаємося.
― Рип-рип, ― іде попереду Іра.
― Рип-рип, ― мало не слід у слід ступаю я.
― Краще триматися трохи далі, ― радить Василь. Я знаю, що Іра може зачепити мене палкою, якою іноді розмахує, або зашпортатися і впасти назад. Але відходити не хочу ― значно легше бачити вже втоптані сліди попереду. Відсутність підготовки на останніх метрах відчувається, а снігоступи напарниці попереду підбадьорюють.
― Уже зовсім трохи лишилося, ― говорить Василь. Я справді бачу, як між деревами попереду стає все більше простору і сонця. ― Коли на такій дистанції діти не хочуть іти, я кажу, що там далі Wi-Fi.
― І діти на це ведуться? ― аж обертаюся, здивувавшись.
― Так! ― сміється Василь. ― Тут треба мотивувати і показувати плюси за будь-якої погоди, бо мінуси в горах очевидні.
Я й собі сміюся, видихаю, спиняюся на кілька секунд, оглядаюся і вже на ходу кажу:
― Але знаєш, от якби тут не було так гарно, то чого б сюди йти?
― Той, хто хоче бачити красу ― побачить, ― говорить Василь. ― Але деякі люди хочуть побачити в Карпатах Альпи.
Ми замовкаємо ― піднялися. А там ― ніби інший світ: підйомник, бугель, люди фотографуються, позують на фоні гір, їм легко й красиво. На іншому схилі печуть шашлик, лижники й лижниці гуртуються біля кав’ярні-колиби, хтось тільки вчиться, а хтось пролітає повз, лишаючи широкий пасок на снігу.
Але нам на іншу сторону ― холодну й затінену, північну.
Третє правило. Зважити ризики
Рятувальники, хоч і не мусять цим займатися, збирають дані для лавинного профілю на Високому Верху ― це мусили б робити вчені з лавинних станцій, та їх в Україні катма. Зібрати ці дані мусили ще тиждень тому, та через пошукову операцію на Закарпатті відклали всі справи.
― Те, що ми будемо зараз робити, називається "розширений компресійний тест", ― каже Володя і береться копати разом з хлопцями. Спершу з’являється яма, потім вимальовується рівний край снігу. Копають зазвичай до землі або ж на півтора метра ― якщо снігу більше, то сенсу докопуватися аж до низу немає.
Звичайний компресійний тест займає хвилин п’ять, але щоб зібрати дані про сніг, знадобиться трохи менше години. Володя влаштовується на лопату, бере блокнот, ручку і список параметрів. Тим часом Андрій і Василь рівняють сніговий край.
― А тепер я перетворююся на писаря. Такий у нас науковий метод! ― сміється Володя і починає керувати процесом.
Спершу визначають точні координати, кут нахилу схилу, напрям вітру. Товщина снігу ― 122 сантиметри. Ртутний термометр показує, що температура повітря -0.2℃. Відтак треба визначити вологість, твердість, форму кристалів снігу в кожному шарі. Їх позначають сірниками.
― 12 шарів, ― повідомляє Капа.
― … ― Володя аж присвиснув через вибитий зуб.
― Угу, і трошки.
― Багато роботи… ― чухає він лоба ручкою.
― Найтовщий шар ― 60 сантиметрів, ― продовжує Капа.
― Скільки?! Матір Божа!..
Тест, який проводять рятувальники, актуальний тільки для цього схилу цієї гори, і тільки 2-3 дні. Андрій насипає на файлик сніг з кожного шару і за допомогою високоточного й технологічного приладу «пальці» визначає, мокрий, вологий чи сухий він, роздивляється через лупу форму кристалів, потім рукою ж перевіряє твердість снігу ― якщо в шар легко заходить кулак, сніг легкий, якщо ж вдається протиснути тільки ніж ― спресований під вагою.
― Треба дати снігові за параметрами цифру від 1 до 5, але це відносно, ― коментує Андрій. ― Сніг переважно сухий… ― розповідає про кожен шар. ― Найважливіше ― це перехід між шарами.
― Поговоримо про це потім, треба збирати дані, ― уриває його лекцію Володя.
Хлопці приглядаються до снігу ― найважче дається визначення форми.
― Округло-кутастий... Квадратний... Гранули... Голки... ― чутно мурмотіння.
― Треба визначити, на який малюночок більше схоже, ― пояснює Володя. ― Це більше робота з образами. Визначили? Суперґуд.
Врешті дані записано. Лишається спрощений тест. Володя відмірює сектор снігу завширшки з три лопатки, обкопує його і разом з Андрієм відрізає дротом шмат аж до землі. Наверх кладуть лопатку і вдаряють по ній ― 10 разів замахуються долонею, 10 разів з ліктя, 10 з плеча. Ні зсувів, ні серйозних тріщин у секторі ― значить, схил безпечний. Саме такий тест дозволяє самостійно визначити, чи варто підніматися на схил. Володя каже: коли сніг на секторі осувається за перші 15 ударів, вирішує не йти. Визначити небезпеку можна й на око, але для цього треба знати особливості рельєфу і вміти вирізнити ділянки, де зійшли «доски» ― окремі ділянки снігу. Визначають рівень лавинної небезпеки від товщини снігу 30 сантиметрів.
Хлопці закопують яму, щоб у неї випадково не влетіли сноубордисти. Ми піднімаємося з тіні схилу на залиту сонцем вершину. Люди тут рухаються легко, гармонійно, ніби зимові метелики. За тими, хто швидше пролітає на лижах чи борді, лишається курява зі сніжинок, що мерехтять на бурштиновому світлі.
Дивишся на це ― і аж дихається інакше.
Четверте правило. Знати, як користуватися
― У вас тут як у Бога за пазухою! ― втішено посміхається Іра після обіду й десерту від пані Люби.
Та задоволена: усім добре. О сьомій вечора кажемо «обід», бо Любаня, як її називають, запланувала ще й вечерю.
― Ми компанією їдемо в гори, ставимо палатку в снігу ― але нам класно, бо важливо, що ми всі разом, ― каже Василь, помішуючи аж густу каву.
Володя й Андрій тим часом у кімнаті поруч вносять лавинний профайл до міжнародної бази. Це вперше. Раніше дані про спрощені тести передавали в державні служби. Іноді ті через брак даних й наосліп визначали рівень лавинної небезпеки, мовляв, потеплішало – і в горах стає небезпечно через танення снігу. Насправді ж середнє значення небезпеки по Карпатах виводити складно, адже шари снігу відрізняються на кожному схилі ― а дослідити кожен, маючи лише три станції, фізично неможливо.
Володя показує графіки й таблички з характеристиками снігу.
― Але коли ти йдеш у гори, тобі всі ці таблички не треба, ― говорить, заплутавшись у поясненнях літер на графіку. ― Самостійно можна визначити твердість: якщо в один шар входить кулак, а в інший олівець, то це дуже велика різниця. Між шарами тоді немає міцного зв’язку.
― У нижніх шарах руйнуються зв’язки між кристалами й утворюються великі повітряні лакуни й ходи, ― пояснює Андрій і в його словах чутно лекторський досвід ― він доцент і викладає у Львівському державному університеті фізичної культури. Разом з Володею вони тренують державних рятувальників у пункті підготовки в Дрогобичі. ― У шарі утворюються колони-кристали, що забезпечують стійкість і тримають вагу. Якщо вони руйнуються, усе «їде». Їх може зруйнувати різкий перепад температур. Навіть якщо надворі -20℃, нижні шари будуть мати температуру близько нуля. І чим більше шарів, навіть якщо деякі з них товщиною кілька міліметрів, тим вищий рівень небезпеки.
Коли Андрій і Володя завершують роботу з профайлом, вечеря вже готова.
Пані Люба роками пам’ятає, хто п’є чай з цукром, а хто не їсть м’яса. На її столі завжди є червона металева коробка з печивом. Вона може розповісти історію кожного предмета в домі, у якому волонтерить уже 25 років.
― «Наші» туристи привозять подарунки. По кухні можна історію розказувати. Крим. Японія. Польща. Португалія. Швейцарія. Словаччина. Данія. Ізраїль. Казахстан.
Саме Люба приймає дзвінки на рятувальній базі ― іноді просто заспокоїть людину і збере всю потрібну інформацію, а іноді й виведе заблукалих у телефонному режимі. Щоб це зробити, їй розповідають, звідки й куди йшли, скільки часу, що бачили ― Володя радить шукати потічок і йти вздовж нього. Застосунків європейського зразка, у яких заблукалі туристи й туристки надсилають рятувальникам сповіщення про халепу, в Україні немає.
У пані Люби немає сім’ї, але є родина ― рятувальники. З деким вона роками працює і волонтерить, когось сама навчала туризму, інших пам’ятаєте з дитинства. Як от Володю ― він ще другокласником почав ходити на дитячі туристичні табори пані Люби.
― Та це його просто забули з табору забрати, то він досі тут зі мною! ― сміється.
Вона ходила в гори з мамою змалечку ― цей спосіб життя не стільки обирають, як виховують. Їй не було 18, коли стала майстром спорту СРСР зі стрільби з лука, відтак вступила до інституту фізкультури у Львові. Після завершення навчання почала працювати в школі вчителькою фізкультури в містечку Городок, водила дітей у походи, їздила з ними на змагання юних рятувальників і спортивних туристів.
У школі пані Любі подобалося, хоч і зарплата була мізерна. Але коли керівництво заборонило їй їхати на змагання з дітьми, бо вона як вчителька мусила бути на святковій лінійці, Любі увірвався терпець. Вона звільнилася, почала працювати на базарі, а на вихідних вела дитячий гурток в Обласному центрі туризму. І ходила в походи з тими ж дітьми, з якими її тоді не відпустили.
Влітку, коли мала час, пані Люба проводила табори для дітей біженців зі Сходу й Африки, для незрячих і нечуючих. Це були проєкти, ініційовані ООН. І з тими ж дітьми були діти рятувальників, серед них ― Володя, що більше був у Славському, ніж у рідному Львові.
Пані Люба ходила у водні походи, їздила на Алтай, та все ж переважно у Карпати ― на більше не було грошей. І ходила в рятувально-пошукові місії. Спершу з Контрольно-рятувальною службою, а останні п’ять років ― з ГОРСом, що утворився як загін КРС і Червоного Хреста.
― Офіційно ми існуємо п’ять років, але насправді вже давно, у нас є «ветеранська» група рятувальників, ― пояснює Володя.
― Люди викликають ДСНС, ті підключають нас, усе переплетено, ― говорить пані Люба. ― Ти просто розумієш, що треба допомогти, а від кого ― яка різниця?
― Суть у тому, щоб принести хоча б якусь користь своїм існуванням як волонтер, ― додає Василь.
Пані Люба і решта старших рятувальників приходили на базу в чітко визначені дні, бо й телефони домашні не в усіх були. Але знали, що йдуть до своїх, і ці свої такими ж лишаються, навіть якщо приїжджають раз на рік. Тих, хто вже помер, згадують досі.
Життя в горах тут люблять усі. Хто не здатен його полюбити, ще після першого походу закидає спорядження подалі в куток.
― Ми цим живемо. Ідея в тому, щоб проводити вільний час, навчаючись, навчаючи інших і допомагаючи за необхідності. А ще краще ― запобігти, ― посміхається пані Люба. ― Головне, щоб люди були свої. У лісі вони класно перевіряються.
Пані Люба волонтерила і працювала ще в знаному серед рятувальників «загоні Яворівського», який так і називали ― без офіційних формулювань. Михайло Яворівський зараз офіційно керує ГОРСом. Його тут називають просто Шеф.
― Та він легенда! ― каже Василь про тата Володі.
Михайло Яворівський керував рятувальною службою у Львівській області. Тож Володя ріс у цьому. Знав, скільки нервів родині коштує робота тата. Бачив, як стримано чекає мама звістки під час рятувальних операцій.
― Батько для мене приклад, але ми не говоримо про почуття і тривоги одне одного, ― каже Володя. ― Я завжди за нього переживав, але думав: якби я теж був там, мені було б легше. Насправді я рідко усвідомлював, що з ним могло щось статися: професійний рятувальник намагається мінімізувати небезпеку для себе.
Через постійний ризик, тривогу і завжди низьку зарплату рідні відмовляли Володю від роботи рятувальником. Хотіли, щоб став лікарем. Але він пішов в Інститут фізичної культури у Львові ― каже, не він вибрав справу, а вона його.
Він став рятувальником ДСНС у 17,5 років, та ще в 15 почав допомагати батькові в операціях. Людей з таким стажем ― 16 років ― в Україні не бракує, та тільки не в такому віці. Половина життя. Проте вищої посади, ніж зараз, Володя займати не зможе ― для цього треба мати офіцерське звання і закінчити пожежний інститут. Серед професійних досвідчених туристів така освіта трапляється нечасто.
Майже всю зиму Володя проводить у Славському, літо ― у Львові: знімає котиків з дерев і через вікна залазить до замкнених зсередини квартир ― має третій альпіністський розряд. За його жартами про те, що «скелет нести легше», ховаються історії про смерть ― близьку й холодну. Доводиться вигадувати, що сказати людям, які не відчувають ніг і питають, чи зможуть ходити. Дивитися, як дружина замерзлого чоловіка плаче над його тілом в оточенні односельців. Відчиняти двері, щоб впустити батька до сина, що висить під стелею на мотузці. До такого можна звикнути, але таке не можна забути.
Уже наприкінці Володя раптом додає:
― Знаєш, мене вперше батьки привезли кататися на лижах років у сім ― і мені не сподобалося. Я просто спав у будці і плакав, хоч батьки вмовляли покататися, казали, що це весело. А потім, коли ніхто не примушував, мені раптом сподобалося. Я бачив, як гармонійно катають люди, це ніби магія. Спершу хотів, як вони, потім ― краще, ніж вони. І я катав з божевільним азартом на всьому, на чому тільки можна. Тепер я люблю вирішити ситуацію, яку ніхто не може розрулити. Є певний азарт. І люблю себе замордувати трошки. Немає ніяких підкорень гір ― просто гора може дати подивитися на себе і відпустити тебе. Чи ні.
Я згадую слова Василя біля джерела: хто хоче побачити красу ― побачить.
І так само: хто хоче допомогти ― допоможе. А сніг ― тільки оформлення.
