Коли до річниці крайнього нашого Майдану я висловив міркування стосовно героїчного чину загиблих (і різної рогатої чортівні, яка на цьому роками хвацько спекулює), то назагал схвальні реакції читачів, утім, спонукали мене написати продовження.
Факт, що все масовидне є засадничо немудрим, спирається як на спекулятивні, так і на експериментально підтверджені видатними науковцями висновки.
Але проблема факту, зокрема наукового, у тому, що він іде врізнобіч з ідеологією, яка конструює свою власну реальність, войовничо оголошуючи кожен незручний факт чиєюсь особистою думкою, приватним судженням (Баумгартен).
Це не означає, що ідеологія (в притомному сенсі слова) є достеменно лихою. Що вона лишень спить і думає, як би то собі ошукати науку. Назагал хвороблива потреба в ідеології зникає, лише коли людина є дійсно віруючою, бо їй тоді для всього достатньо Десяти Заповідей або відповідного еквіваленту в рамках своєї релігії.
Ідеологія та її бридкий послід у вигляді “реальної політики” витіснили віру на запліснявілі історико-археологічні креси.
Відтак на той самий музейний смітник випхали і концепт Героїчного Чину. Щоб бува посполиті дійсно не подумали, що можна душу й тіло покласти за ідеали. Та ще, не приведи Господи, може ж і не свої “душу й тіло”?
Новопостала нація залишилася з тим, з чим залишилася. З оберемком своїх і чужих напівзітлілих манускриптів і лихварсько-крамарським підходом до Цінностей.
Але тут, як писав класик, “коні не винні”.
На здоровий глузд – те, що зветься нацією, зовсім не є квінтесенцією соціотворення. (Я застерігав вас стосовно малоприємних фактів). Це “третій стан” вільних людей, третій у черзі за духовенством і аристократією, перед четвертим - різним кріпацтвом, невільниками та всіма тими, хто мав або не мав, з різних історичних причин і залежно від країни, права голосу.
Із таким становим розподілом духовенство уособлювало і фізично зберігало мудрість віків, аристократія плекала шляхетність, вільні люди третього стану були компетентні в межах оборони своїх прав і відважні.
Це ідеальна модель, яку легко піддасть нищівній критиці кожен гугл-історик – і матиме рацію. Бо звироднілі персонажі кожного стану були колоритніші і відоміші. Позаяк всякий гріх завжди збуджує і не залишає байдужими навіть праведників.
Бездушні революційні січкарні, які кілька разів сунулися Європою, починаючи з кривавої Великої Французької революції, учиняли щоразу небувалу негативну селекцію. Виколупуючи на поверхню не так паростки розумного, доброго, вічного, як людський бур’ян різного більшовицького штибу.
Комунізм цим відзначився особливо, заступивши правдиве духовенство блазнями в рясах і хижо вирізуючи аристократію до ноги, включно з малими нащадками.
Відтак ті, хто був унизу, стали нагорі, а “третій стан” мимоволі набував манер і звичок нової правлячої верстви хамів. Окремі вцілілі представники перших двох станів загалом були шановані, але, як то кажуть, поведінкової “погоди не робили” в суспільстві. Інтелігентні недобитки не дуже вправно маскувалися під хамів і сяк-так жили своїм сумирним життям. А маси надалі розвивалися, як уміли і могли.
Тож продовжуючи тему попередньої статті, героїзм українського націотворення в абсолютній своїй більшості зводився до самопожертви як найвищого і, що більш важливо, єдино можливого чину. Тобто жила людина собі чесно, а потім взяла і героїчно вмерла. Варто людині було вирватися за межі звичаєвого хамства і принципово туди не повертатися, як її очікувала вірна смерть.
Така сумлінна поведінка жертовного баранця загалом влаштовувала ворогів, оскільки не передбачала негайно зарізати напасника першим, не та культура. І влаштовувала дуже-предуже незліченні орди колаборантів, які щонайменше ефективно паразитували на цій замогильній культурі героїчних лузерів.
Відтак у чорно-білому поділі світу на постійно приречених на загибель героїв і постійно плодючих “носорогів” у нації моральний вибір був лише один - героїчно гинути.
Але так само, як ідеології воліють не помічати фактів, що їм не пасують або йдуть супроти усталених картин світу, так і український концепт героїчного волів не помічати окремих героїчних Вчинків.
Сучасна психологія вчить нас “вчинкового підходу”, тобто характеризувати людину з високою мірою достовірності можна лише за вчинками, все решта - то більш чи менш вправні припущення і спекуляції.
У своєму тяжінні до високого, яке в більшості з часом ентропійно зникає, люди роблять моральні вчинки, оперті на духовність як філософський спадок духовенства і на шляхетність як на відгомін лицарських і аристократичних чеснот.
Посполита більшість дивується такому вчинку і навіть відзначає його незвичність, винятковість.
І тому більшість майже ніколи не наслідує героїчний вчинок. За сукупністю обставин, у тому числі історичних, вчинок може викликати ланцюгову реакцію проактивної національно свідомої поведінки, але на рівні кожного суб’єкта це буде якийсь інший і зовсім не обов’язково героїчний вчинок.
Моя теперішня теза звучить так: “Хороші люди можуть робити погані вчинки, а погані люди можуть робити хороші вчинки”. Та ви, напевне, й самі це знаєте. Когнітивна помилка людей у тому, що вони проєктують якийсь один вчинок, що для них є знаковим, на цілий характер особи. До того ж це робиться вибірково.
Значно легше запам’ятати, пригадати і (справедливо загалом) ославити людину, котра наче ж пару (п’ять, десять, тридцять) років тому була нормальним чоловіком чи жінкою, а тепер це брехливий, паскудний політик і взагалі казна-що.
Пригадати якогось давнішого злодюгу, який, поза тим, наробив купу дійсно добрих справ, значно важче, тут “сліпа зона” сприйняття. Зауважте, навіть злочинне минуле Святого Миколая Мирлікійського згадують лише у винятково апокрифічних випадках, але подарунків до Різдва очікують усі.
Оборона фортеці. Текст Олега Покальчука
Нам легше героїзувати розбишак, які такими і померли. То різні гайдамаки, опришки, аж до нинішніх бандитських часів. Аніж визнати, що недобра людина здатна на поважний особистий чи громадський вчинок.
Тому ми в Україні маємо зараз часи, подібні до листопадової погоди - доволі сірі і мрячні, з рідкими проблисками сонця і синього неба. Вони бридкі насамперед своєю невиразністю, породжують сукупно з іншими факторами масовий невроз, тому що не дають людині можливості пристати до якогось певного берега. Натомість людина потрапляє в блуд власних гарячкових конспірологічних фантазій. Вона ще опирається ідіотизації, але зовсім не хоче вибирати самовбивчу героїчність.
Тим більше, що ті, хто найгучніше закликає до героїчних дій, як показує історія, самі нічим не збираються ризикувати і просто очікують наступного мародерства.
Люди несамохіть стають героями романів Роберта Мерля (“За склом”), Стівена Кінга (“Туман”) чи Камю (“Чума”), інших подібних сюжетів, без можливості вплинути на сценарій подій.
Але це не так.
“За нашими [західними на противагу східним] уявленнями, зріла особистість - зовсім не той, хто безтямно погоджується з вимогами та минущими ідеалами своєї соціальної групи, так поводяться діти, які зобов'язані у всьому слухатися батьків. Нашим ідеалом, навпаки, є людина, яка завдяки особистим переживанням, життєвому досвіду та розважливим міркуванням (я маю на увазі міркування, що спираються саме на досвід, а не папужаче повторення уривків з курсу лекцій з соціології, складеного для першокурсників старим професором “як-там-його-звати” в дусі його власних уявлень про світобудову) прийшла до вельми тверезого та продуманого погляду на світ і перетворилася з покірного слуги неосудної влади на відповідальну, самостійну і свідому особистість”, - писав Джозеф Кемпбелл у книзі “Герой з тисячею облич”. За версією “Таймс”, у 2011 році ця книга увійшла в сотню найкращих нехудожніх (All-TIME 100 Nonfiction Books) книг світу.
Тобто осмислена індивідуальна поведінка – за умов, що особистість свідомо вважає себе такою – є нормативом цивілізованого світу. У цій поведінці важить кожен окремий вчинок, бо людина передовсім звітує за нього лише собі, а вже далі транзитом до Бога чи куди там воно іде, ми не знаємо напевне.
У кожної такої особистості є тисяча вільних рук для героїчних вчинків. Поодинокий героїчний вчинок не робить людину героєм довічно, ми це знаємо по війні та її наслідках.
Але він, безумовно, робить людину особистістю, здатною не лише на дієвий самозахист, а й на захист Цінностей.