Для дітей з особливими освітніми потребами передбачене відкриття інклюзивно-ресурсних центрів (ІРЦ). Поясніть, що це таке.
ІРЦ - це служба допомоги, центр, який буде створений на одну або декілька територіальних громад. Вона буде не оцінювати особливості дитини, а визначати і аналізувати її потреби, надавати рекомендації, як краще організувати інклюзивне навчання, допомагатиме школі прийняти дитину на навчання, створити для неї індивідуальну програму розвитку і її реалізовувати.
Чим ІРЦ будуть відрізнятися від психолого-медико-психологічної консультації (ПМПК), які дають оцінку стану дитини зараз? І чи значить це, що ПМПК зникнуть?
По-перше, ПМПК має медичну складову, а значить дитину оцінюють за діагнозом. Відповідно дітей розподіляють в заклади: для дітей з глухотою, сліпотою, з ментальною інвалідністю. В ІРЦ медична складова вилучається - ми працюємо не з діагнозом, а з дитиною, оцінюємо її за міжнародною класифікацією функціонування, а не хвороби. Ця спеціальна шкала оцінювання застосовується ВООЗ, Україна на неї перейшла минулого року. Важливо не лікувати людину, а діагностувати її функції, розуміти, який потенціал є для їх відновлення. Звісно, створення ІРЦ передбачає концептуальну зміну підходу до людини.
Тобто ІРЦ це також своєрідна комісія, просто вона складатиметься з інших фахівців? Чи це буде простір для розвитку?
Це буде інший простір. ПМПК працювала одна на область, обстежувала приблизно 2,5 тисяч дітей на рік. Стандарт проходження ПМПК - 30 хвилин. Саме за цей час сторонні люди, які ніколи не бачили дитину і не знають її історію, мали оцінити її. Батьки і діти після проходження ПМПК лікували стрес. Крім того, у діяльності ПМПК був елемент маніпулювання, бо дитину з сім’ї у складних життєвих обставинах через висновок комісії легко направляли в інтернат. Це був свого роду рекрутинг дітей по селах. Зараз оцінювання функцій дитини відбуватиметься через міжнародні тести, які мають бути скоро закуплені. В ІРЦ будуть працювати педагоги, а не лікарі. Вони будуть оцінювати дитину за інтелектом та передавати ці данні в школу, у якій і створюватиметься команда, яка буде розробляти індивідуальну програму розвитку (ІПР). Там же в школі має бути ресурсна кімната, де буде побудовано такий освітній простір, який допоможе дитині максимально ефективно сприймати знання. Наприклад, дитина не може витримати урок більше 30 хвилин, а значить і не повинна цього робити. Її заняття будуть регулюватися за індивідуальним планом. На це є державна субвенція місцевим бюджетам. За кошти субвенції організовуються додаткові навчальні корекційні заняття після уроків та закуповуються спеціальні матеріали для розвитку.
У лютому було прийнято постанову, за якою з державного місцевим бюджетам виділили субвенцію на надання державної підтримки дітям з особливими освітніми потребами. Зараз чимало батьків скаржаться на те, що у школах їм кажуть, що на місцях обіцяних коштів немає. Що робити у такому разі?
Ці кошти уже є в областях. В нас дійсно була затримка на початку року, оскільки гроші потрібно було розділити відповідно до напрямків роботи: на освітню субвенцію дітям, на обладнання ІРЦ, на закупівлю тестів для них. 21 лютого була прийнята постанова і вже на наступний день кошти пішли на області. Подальші питання варто ставити місцевій владі.
Не завжди батьки дітей з інвалідністю, навіть знаючи, що їх права порушуються, хочуть їх відстоювати,скаржитися. Ви багато працювали з родинами і маєте чимало друзів серед сімей, які виховують дітей з інвалідністю. Чому, на вашу думку, так відбувається?
Тому, що ти завжди винен в тому, що в тебе народилася така дитина. Як пояснює очільник соцзахисту міста Києва: “Це ж ваш хрест, от ви його і несіть”. Оце відчуття меншовартості і часом провини не має добрих наслідків. Але за свої права потрібно не боятися боротися. Важливо знати, що в умовах децентралізації місцева влада реалізує політику, а міністерство її формує. Якщо щось в порядках, правилах не так, то це до міністерства, якщо щось не впроваджується - це питання до місцевої влади і суду.
Самі батьки також по-різному можуть сприймати своє життя - уникати спілкування, або, наприклад, згадати, що дитині потрібно в школу, занадто пізно. Зараз, до речі, якраз вдалий час, або звернутися в управління освіти та повідомити про те, що в вересні дитина хоче прийти в обрану школу. Це потрібно, аби заклад встигнув оголосити потрібні для дитини вакансії і закупити обладнання.
Чи можна кошти субвенції для дітей с особливими освітніми потребами витрачати на запрошення додаткових спеціалістів, яких немає в школі?
Так. Звичайно. Це прописано в постанові про її використання у розділі "залучені спеціалісти". Інша справа, що батьки часто розраховують на те, що цих спеціалістів знайде управління освіти. Я ж раджу йому в цьому допомагати. Хоча б тому, що вони точно краще знають, які спеціалісти потрібні їх дітям.
Після уроків для дітей з інвалідністю за кошти субвенції проводяться корекційні заняття. Якщо для потреб дитини закупили якісь дидактичні матеріали, то чи мають їх використовувати під час уроків, чи після них?
Це все можна використовувати так, як зручно для дитини. Це також залежить від індивідуальної програми розвитку. Батьки мають добре розуміти одне - що з субвенції купувати будуть лише те, що прописано в індивідуальній програмі розвитку, яку батьки після ознайомлення мають підписати.
Тобто, попри те що батьки звикли до того, що індивідуальна програма реабілітації часто складається формально, а тому ставляться до її існування скептично, варто стежити за її заповненням уважніше?
Так. Це форма участі батьків в освітньому процесі.
"З підготовкою кадрів у нас проблеми"
Чи правильно я розумію, що зараз діти з інвалідністю можуть перебувати у дитячих садках лише в спеціальних інклюзивних групах?
Так. Дошкільні заклади фінансуються з місцевого бюджету. Посада асистент вихователя у класифікаторі професій є, але субвенції на організацію освітнього простору у дитсадках немає. Відповідно додаткова корекційна складова для дітей у дитсадках відсутня. Крім того, самих дитсадків не вистачає, групи переповнені. Наприклад, в Житомирській області потрібно побудувати приблизно 100 садочків, у групи важко вписати дитину з інвалідністю, а тому почали створювати спеціальні групи. Всього в Україні працюють 250 інклюзивних груп, у яких вчиться усього приблизно 4 тисячі дітей (включно з дітьми, які не мають інвалідності).
Нещодавно у класифікаторі професій з’явилася нова посада - асистент вчителя, але чимало батьків говорять про те, що для дітей з інвалідністю в школах потрібні саме асистенти учня. Чи можете ви описати, яка різниця між цими двома професіями?
Введення посади асистента було революційним. Батьки про це мріяли. В класифікатор професій ввели посаду асистента вчителя, бо для школи вона зрозуміла. Є також інша посада - помічник учня. Але мені ще варто краще вивчити відмінності між ними. В директораті вищої освіти мені казали, що саме посада помічника вчителя і має на меті допомогу учневі. Але з назви це не зрозуміло. Нещодавно з цим питанням у нас була група батьків, а тому я отримала доручення від міністра створити робочу групу.
Якщо доведеться вносити в класифікатор посаду асистента учня, то треба буде написати кваліфікаційну характеристику - що це за людина, який в неї фах, хто її буде навчати, кому вона підпорядковуватиметься. Навіть самі батьки швидше знають, ким асистент не має бути, але їм важко описати, хто це мав би бути. Тому зараз ми з ними маємо дати відповідь на це питання.
В Європі посада для допомоги дитині називається тьюторство. Але тьютор, по-перше, не всім потрібен, а по-друге, від нього може бути як користь, так і шкода. Тьютор має бути фаховою людиною, яка не буде все робити за дитину, а точно знає, коли втрутитись зі своєю допомогою. Дискусії про посаду тьютора в міністерстві йдуть.
Якщо ми говоримо, наприклад, про допомогу в фізичному плані? Якщо дитині важко піти самостійно в туалет, або потрібно поміняти підгузок, хто з цим їй має допомогти?
Змога ходити в туалет самостійно - це також про процес навчання. Є різні технології навчання самообслуговуванню. Якщо дитина здатна вчитися, значить вона в тій чи іншій мірі здатна навчитися і самообслуговуванню. Але ми не можемо собі дозволити найняти окрему людину для допомоги їй суто у цьому. Можливо до цього повинні бути долучені соціальні працівники. В міністерстві соціальної політики теж про це думають. 13 квітня в МОН це питання обговорювалося під час першої робочої зустрічі з представниками міністерства, громадськості, науковців та представників вузів.
Важко описати, яка людина могла би стати асистентом дитини, бо вона з одного боку справді має допомагати встигати за шкільною програмою, а з іншого - допомагати дитині у самообслуговуванні, що вчителі навряд чи захочуть робити.
Іноді виглядає так, що мама не може піти на роботу, бо під час уроків сидить в коридорі, аби відводити дитину в туалет. Але самообслуговуванню легше навчити людині сторонній, бо дитина може мамою часом маніпулювати. Тому особисто я не бачу нічого такого в тому, що асистенту учня, якщо його посада буде впроваджена, доведеться і підгузок інколи поміняти. А щоб вчителям в інклюзивних класах було легше, у них є надбавка за спеціальні умови праці.
Асистенти вчителя скаржаться на те, що роблять багато паперової роботи замість того, щоб проводити більше часу з дитиною. Чи можна цього якось уникнути?
Навантаження асистентів розповсюджується як на освітній, так і на супутні процеси. На жаль, асистент без оформлення документації не обійдеться. Якщо є вимоги, які він вважає зайвими, то можна це обговорювати з керівництвом навчального закладу. Насправді індивідуальні плани реабілітації має складати внутрішньошкільна команда. Зараз розробляються інструкції та положення щодо її створення і роботи. Поки не визначена її точна назва - йдеться про “команду індивідуального супроводу” чи “психолого-педагогічного супроводу”. Хоча мені взагалі не подобається слово “супровід”, тому що воно співзвучне з уже існуючою соціальною послугою. До того ж потрібно визначити, хто буде відповідальним за діяльність такої команди. Батьки мають розуміти, що не варто чекати миттєвих змін, бо реформа освіти - поїзд, який на повній швидкості розвернули в іншу сторону. Зараз нам справді потрібна їх допомога та розуміння.
Хто вчитиме асистентів вчителя і чи передбачені курси підготовки для них?
Насправді з підготовкою кадрів у нас проблеми. Навіть сама назва “асистент вчителя” якась меншовартісна. Я вважаю, що зараз час назвати вчителя педагогом, а асистента вчителя асистентом педагога і прописати для нього правильний функціонал і кваліфікацію. Нехай батьки нам в цьому допоможуть, аби було зрозуміло, яким компетенціям ВУЗи мають таку людину навчати. Вже зараз університети готові організувати навчальний процес, але професію асистента вчителя розуміє кожен по-різному, відтак і компетенціям навчає на свій розсуд. Зараз асистентами вчителя стають частіше за все самі батьки дітей з інвалідністю, і подекуди адміністрації шкіл їм у цьому відмовляють, бо не всім хочеться публічності освітнього процесу.
Врешті-решт батьки і не мають обов'язково бути асистентами. По-перше, важливо їх розвантажити, дати змогу піти на роботу, а по-друге, для дитини велика спокуса нічого не робити під час уроків, бо мама чи тато поруч.
Навіть в міністерстві панує думка, що асистентами вчителів мають бути батьки. Але я б до того все ж таки обережно ставилась. Звісно, батьки іноді і самі просять супроводжувати дитину навіть в школі. Але я завжди своїм знайомим кажу, що не варто нагороджувати дитину собою на всю решту життя: дайте їй відчути себе, своє тіло, свій потенціал і можливості.
А не думали долучити до роботи ІРЦ людей з громадського сектору? Подекуди ті, хто не є вчителями, розуміють психологію дітей з інвалідністю краще.
Вони можуть подаватися на відкриті конкурси. Думаю, громадськості варто долучатися ще на етапі навчальних програм для працівників ІРЦ в інститутах післядипломної освіти. В них є свої розроблені курси, і цих практичних напрацювань не вистачає. Якщо для цього потрібна допомога міністерства, ми готові її надати.
Зараз частина спеціальних шкіл перетворюється на навчально-реабілітаційні центри. Чи залишаться за нової системи спеціальні школи і які діти в них навчатимуться? Яку функцію виконуватимуть НРЦ?
Навчально-реабілітаційні центри - це загальноосвітні заклади для дітей зі складними порушеннями розвитку. Спецшколи за своїм рішенням можуть ставати НРЦ, тим самим розширюючи можливості для навчання дітей з важкою інвалідністю. Тобто зараз діти з особливими освітніми потребами можуть навчатися або в загальноосвітніх, або в спеціальних школах, або в НРЦ. Для когось і спеціальна школа вже може бути інклюзією. Але останні роки школярами спеціальних шкіл стають діти з усе важчою інвалідністю, і всі більше дітей йдуть в інклюзивні класи загальноосвітніх шкіл. Деякі діти взагалі в школу не потрапляють через забобони суспільства або адміністрації шкіл, які просять “довідку від батьків про те, що дитині лікар дозволив перебувати в дитячому колективі”.
Тобто в НРЦ включені ще й спеціалісти з реабілітації?
Там надають і реабілітаційні, і освітні, і соціальні послуги. Важливо, щоб вони не ставали спецшколами-інтернатами. В НРЦ потрібно більше профорієнтації, навчання самообслуговуванню, там мають вчити жити.
Тьютори чи асистенти учня там також можуть бути?
Поки що вони там не передбачені. У спеціальній школі така кількість персоналу, що вона фактично дорівнює кількості дітей. Тому варто зважити спершу на штатний розпис. Батьки також запитували у мене, чому в школі є асистент, а в спецшколі його немає. Тому я закликаю їх спершу розібратися з кількістю вже наявного персоналу. Можливо варто змінити функціонал, а не роздувати штат?
Які діти зараз залишаються поза освітнім процесом?
Не люблю говорити про діагнози. Але основні проблеми виникають з дітьми з комплексними порушеннями розвитку. Вони потребують іншої педагогічної роботи, їм потрібно запропонувати інші способи комунікації. Фахівців для роботи з ними шалено не вистачає.
Скільки б не будували нових центрів, процес інклюзії - це в першу чергу про людський ресурс. Можна створити інклюзивно-ресурсний центр, але немає гарантії, що він не продовжить бути медичною комісією, що зміниться сам підхід у ставленні до людей з інвалідністю. Ви собі уявляєте, де можна знайти людей, які працюватимуть з новою філософією?
Насправді це основне питання. Зараз багато ресурсів вкладається в навчання вчителів, тренінги. Велика ставка робиться на інститут післядипломної освіти. Якраз зараз на погодженні знаходиться положення, яке дозволить створити методичний центр для інклюзивно-ресурсного центру. Спочатку буде не так просто, бо ментальність швидко не зміниш. Важко ще й тому, що паралельно йде процес децентралізації - створення територіальних громад. Ресурсні центри створюються на 7 тисяч сільського дитячого населення і на 12 тисяч міського. Наприклад в Києві створюватиметься десять ІРЦ замість десяти ПМПК. Хоча мало би бути 46. Місцеву владу важко переконати, що потрібно більше центрів, бо на їх думку, якщо стара форма працювала у такій кількості, то і нова впорається.
Як ви взагалі ставитеся до популярного нині слова “інклюзія”? Особисто мені воно не подобається тому, що освіта - це базове право всіх, а значить вона за своєю суттю вже інклюзивна, як і будь-яка сфера в принципі.
Зараз чимало батьків вирішують віддати дітей в інтернати, і це відбувається не тому, що вони погані батьки, а тому, що для них це спосіб виживання. Замість того, щоб дати сім’ї шанс стати на ноги, вкласти в неї гроші, дитину з інвалідністю просто вилучають з родини. Я хочу це змінити. Як соціальна послуга на рівні громад - це альтернатива інтернатам, так інклюзивна форма навчання - альтернативна спеціальній. Але це не означає, що ми руйнуємо старе. Ми пропонуємо нове.
Ви фактично повторюєте мої слова про те що інклюзія - процес наскрізний. Створення директорату інклюзивної освіти в міністерстві - це деякою мірою нонсенс, бо кожен із директоратів має бути інклюзивним. Інклюзія - це альтернатива інтернату. Я хочу, щоб інклюзія стала зрозумілою, моя задача - зробити так, щоб цей процес відбувався не лише в освіті, а й в суспільстві. Нехай нашого директорату потім не буде. Мені сумно, коли люди питають, чи не знаю я закладу, у якому можуть навчатися, наприклад, незрячі. Та вони можуть вчитися тамі, де їм зручно! Раніше взагалі я постійно чула про “наших” і “ваших” дітей. Ми так довго шукали собі приміщення для центру “Родина”, бо в управлінні освіти говорили, що “спершу потрібно надати все нашим дітям, а потім вашим”. Як змінити ментальність, якщо люди не бачитимуть “наших” дітей? Нехай процес називається як завгодно. Нехай ми називатимемо його інклюзією, але нехай це дозволить людям побачити інших.
