Завдяки постанові КМУ 2011 року “Про затвердження Порядку організації інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах”, “такі” діти мали б отримувати доступ до освіти без проблем. Проте порядок вийшов швидше формальним.
Минуло 15 років від перших експериментів з інклюзивним навчанням, і цього навчального року Україна має 1798 таких класів. За інформацією МОН, навчаються там 2720 учнів на всю країну. Скільки батьків, як Євгенія, зверталися до шкіл і чули відмови, скільком так і не вдалось домовитись – невідомо.
Головна складність у тому, що, згідно з постановою, для створення інклюзивного класу, потрібно, аби у ньому навчалось не більше 20 дітей. Серед них – 1–3 дитини з розумовою відсталістю або вадами опорно–рухового апарату або зниженим зором чи слухом, або затримкою психічного розвитку і не більш як двоє дітей сліпих або глухих або з тяжкими порушеннями мовлення, або складними вадами розвитку (вадами слуху, зору, опорно–рухового апарату в поєднанні з розумовою відсталістю, затримкою психічного розвитку), або тих, що пересуваються на візках).
Але у Києві не тільки переповнені школи, а й особливого відгуку на інклюзію немає. “Як і фінансування та методичної підтримки. Школа боїться дітей з особливостями”, – пояснює Євгенія.
“Інклюзія – це коли вчаться всі. Якщо громадяни не рівні у своїх можливостях, то повинні бути рівні в доступі до освіти, – так розуміє Панічевська і пригадує український прорив у питанні: – Батьки побігли до шкіл. А там переляк”.
Жінка зауважує, що особлива дитина в класі – неабияке випробування для вчителя: “Якщо не зможеш працювати з нею, то як вчиш всіх інших? Вона ж відгукнеться в першу чергу на те, яка ти людина. А вже потім на те, чого можеш навчити”.
Крім того, до інклюзії не готові батьки здорових дітей. “Вони не знають, як пояснити, чому хтось поводиться чи виглядає не так, пояснити, що люди в принципі різні”, – говорить Євгенія.
Зараз в Україні діти з особливими потребами мають до вибору інтернати, індивідуальне навчання та інклюзію, яка масовим явищем так і не стала.
Самі робимо
У одній з київських шкіл на кожній із восьми паралелей є один інклюзивний клас. Всього тут навчається 13 дітей з особливими освітніми потребами. Зараз директор Ігор Маматказін та його заступниця Надія Манченко на пару жартують: “Самі придумали – самі робимо”.
Воліють називати свою школу не інклюзивною, а соціальною: зараз тут чверть учнів – діти з пільгових категорій. Серед них багато таких, які могли б просто просидіти свої дев'ять класів серед трьох десятків однолітків: непомітними, неактивними, так нічого і не навчившись. “Ми шукали шляхи, щоб розвивати цих дітей”, – каже Ігор. А такі, на його думку, є майже в кожній звичайній школі. Тільки тут вирішили з цим не миритись.
Тому в 2004 впровадили у молодшій школі програму “Інтеграція пізнавальної та рухової діяльності в системі навчання і виховання учнів”. Пізніше подумали, що у дітей бувають проблеми не тільки з фізичним, а й з психічним здоров’ям. Взяли участь у канадському експерименті, який стосувався інклюзивної освіти.
Так у 2008 розпочалась інклюзивна історія школи, яка стала дорогою спроб, помилок і пошуку ефективних рішень.
Спочатку експеримент був розрахований на дітей із затримкою психічного розвитку (ЗПР). Ігор вірить, що через деякий час ці діти все наздоженуть і зможуть навчатися за звичайною державною програмою (для дітей з ЗПР є спеціальна).
Як тільки про школу дізнались, сюди почали направляти дітей і з розумовою відсталістю, і з розладами аутичного спектру (РАС). “Те, що до нас потім потрапили зовсім різні діти, “заслуга” психолого-медико-педагогічної-консультації, яка ставить один, як правило, вторинний діагноз, а їх насправді там цілий ряд. Через це дуже важко”, – каже Ігор.
З затримкою психічного розвитку школа працювати навчилась – у двох дітей, які перейшли до п’ятого класу, зняли діагноз, ще один хлопчик навчається повністю за державною програмою, вчителі хвалять: “активний і старанний”
Натомість з дітьми з РАС доводиться важко. Насамперед через відсутність матеріальної бази: у класах потрібні мультимедійна дошка, комп’ютер, принтер. Для таких дітей весь навчальний матеріал має бути максимально наочним. До того ж потрібні окремі підручники.
“А нам лише цього року дали п’ять математик для дітей з ЗПР”, – наводить приклад Надія.
Крім матеріальної бази, школа довго шукала собі кадрів. Не всі вчителі хочуть працювати в інклюзивному класі. Фінансова надбавка за таку роботу – 25%, незалежно від того, чи тут одна дитина з легкою формою ЗПР, чи декілька дуже проблемних. Спочатку у школі не було ні дефектологів, ні логопедів, ні корекційних педагогів. Лише останні три роки тут працюють усі необхідні спеціалісти. Хоча двох психологів на інклюзивні і звичайні класи, кажуть керівники школи, все одно замало.
Чимало проблем виникло і з астистентами-корекційними педагогами, які обов’язково мають працювати в інклюзивному класі. У перший рік, коли тільки впровадили таку посаду (2010), ними ставали звичайні вчителі. Але невдовзі всі зрозуміли, що необхідних знань для роботи з особливими дітьми у них не було. Згодом школа уклала договір з Інститутом корекційної педагогіки та психології про взаємодопомогу. В Інституті почали проводити семінари і пояснювати, як працювати і оцінювати дітей з особливими потребами.
Незрозумілою для школи залишається визначена кількість годин роботи асистента: Міністрество зупинилося на цифрі 25. З урахуванням того, що ставка - це робота у двох класах, у школи виникли логічні запитання.
“Дитина теж займається приблизно 25 годин щотижня. Але у Міністерстві відповіли, що в країні складна ситуація, а питання розглядають. Мені зараз дітей відправити і чекати, поки вони щось придумають?”, – не розуміє директор.
Асистентів школа змінила багато. Переважно випускників і студентів Інституту корекційної педагогіки та психології. Вчителі кажуть, теоретичну базу ті мали непогану, але їм однозначно не вистачало практики. Часто виявлялось, що вони не були готові працювати з особливими дітьми. Така робота цікавить переважно тих, у кого є родичі з особливими потребами.
Досвідчені педагоги можуть отримати знання про інклюзивну освіту на курсах підвищення кваліфікації на базі обласних інститутів післядипломної педагогічної освіти. Але, як повідомляють у Міністерстві, кількість вчителів, що працюють в інклюзивних класах і пройшли курс – невідома – такої статистики не ведуть. Надія зауважує, що курси дають лише загальні уявлення про інклюзію. Дізнатись більше можна в Інституті корекційної педагогіки та психології, але там за навчання доведеться платити.
Як вчаться в інклюзивному класі
Здавалося б, школа взяла на себе місію допомагати, а натомість стикається з нерозумінням батьків, які не хочуть для своїх дітей товариства особливих. Тому дирекція при наборі учнів тему інклюзії оминає. “Ми не називаємо клас інклюзивним. Він ніби звичайний. Але сюди потрапляють діти, не підготовлені до школи. У нас є аргумент: у класі буде менше дітей (15), їм буде більше уваги, є психолог, логопед, додаткові заняття, які можна безкоштовно відвідати”, – каже Ігор.
Серед дітей таких класів непорозумінь небагато: принаймні в початковій школі вони толерантно ставляться одне до одного і допомагають. Нікого не ігнорують.
“В соцалізації є успіхи, – запевняє Надія. – Дитина спілкується з друзями, грається, бере участь у заходах. У нас є діти, які навчились одягатися. Добре. Соціалізували. Але куди далі цій дитині йти?”
“У нас є певні думки, – обережно починає Ігор. – Мабуть, в школі мають навчати якомусь ремеслу. З 7–8 класу впровадити профільне навчання, щоб особливі діти мали можливість потім заробити собі на хліб”.
Надія веде мене на урок в інклюзивному класі. У молодшій школі стіни коридору розмальовані різнобарвними краєвидами: кожні двері – під шапкою сіна. Наші – 4–Б. Тут серед інших навчається четверо дітей з особливими освітніми потребами. Хоча у лікарських висновках про аутизм не йдеться, у школі переконані, що у Володі та Артура саме розлади аутичного спектру. Для цих дітей немає спеціальної навчальної програми, тому вчителям доводиться адаптовувати ту, що розрахована на ЗПР.
А з ЗПР у цьому класі Женя. Він сидить за першою партою. А ось хлопчик з білявим волоссям подає мені руку, вітаєтсья. Це усміхнений Сашко. Вчителі підозрюють у нього ЗПР, але поки це лише припущення – батьки робити обстеження відмовляються.
Вчить 4-Б Вікторія Олександрівна. Про свої уроки в інклюзивному класі каже: “Ви самі все побачите”. Поки бачу три ряди парт, де тільки у першому діти сидять по двоє. Так вчителю і асистенту легше допомагати дітям.
Вікторія показує зошит Володі, в якому нерівні букви стрибають клітинками. Але він пише все те, що й інші.
Урок починається з короткої розминки. Її роблять під керівництвом однокласниці Ані. Вона виходить до дошки і показує знайомі дітям рухи під віршик. Сашко робить вправи сидячи, Володя і Артур - разом з усіма.
Діти відкривають зошити, Вікторія малює на дошці прямокутник, і в марафон вступає асистент Катя, яка бігає від останньої парти Володі до першої Артура і назад. Поки допомагає малювати одному, інший крутиться і розглядає стіни. Тоді за його увагу бореться Вікторія.
- Артур. Артур! Артур! На скільки частин поділений прямокутник?
- Рахуй! – підказує хтось з сусіднього ряду.
- Один, два, три...шість! – вираховує хлопчик.
- Це знаменник. – пояснює як формується дріб вчителька.
- Знаменник, – погоджується Артур.
Тим часом від математики втомлюється Володя, відмовляється малювати. Катя пропонує відпочити і взятись до роботи трішки згодом. Хлопчик киває і задивляється у вікно. Артур вибігає з класу.
Одній Каті з трьома (а фактично чотирьма) підопічними важко. Хлопчикам потрібна допомога тьюторів, яких батьки не можуть собі дозволити. Як і не можуть дозволити покинути роботу і сидіти разом з дітьми на уроці.
Вести урок у звичному темпі для вчителя в інклюзивному неможливо. І хоча програму проходять звичайну, прикладів і задач тут зробити встигають значно менше.
- Будете працювати тут і надалі? – запитую у Вікторії.
- Я знаю, що потрібна цим дітям. – коротко відповідає жінка.
Інклюзивна модель
Зараз найважливіше, щоб Міністерство проаналізувало світові інклюзивні моделі, – каже Євгенія Панічевська. Бо та, яка діє зараз – неефективна і обрали її тільки тому, що раніше в України був досвід роботи з нею.
Йдеться про експеримент МОНу 2001–2007 рр. “Соціальна адаптація та інтеграція в суспільство дітей з особливостями психофізичного розвитку шляхом організації їх навчання у загальноосвітніх навчальних закладах”. Тоді шукали відповідь на питання, як інтегрувати дітей з особливими потребами в ЗНЗ. Другий етап експерименту МОН здійснювало в рамках Українсько–канадського проекту “Інклюзивна освіта для дітей з особливими потребами в Україні”. Він розпочався у 2008 і тривав п’ять років.
Заступник директора департаменту загальної середньої та дошкільної освіти Наталія Бєскова у відповіді на інформаційний запит пояснює, що окрім напрацьованого з канадцями варіанту, українські фахівці вивчали модель інклюзивної освіти в США, зокрема, роботу асистентів вчителів.
Однак, на думку Євгенії Панічевської, для України набагато кращою є модель ресурсного класу, яка не вимагає змін у школі, а лише підготовки спеціалістів і виділення окремого класу. Там зможуть вчитись діти з порушеннями, там вони проходитимуть основну програму чи корекційні заняття. Але все одно будуть закріплені за класом ровесників і щодня збільшуватимуть час перебування з ними. Хтось перейде на 100% хтось на 20%. Але у них буде можливість спілкуватись.
Проте на таку модель може забракнути фінансування, бо у ресурсному класі при кожній дитині має бути супровід. “Державі простіше купити місце дитині в спецшколі. Бо в спецшколі – це фіксована сума, яка губиться, а тут будуть ставки для конкретних людей, – каже Євгенія, – В цивілізовнаних країнах навіть якщо можеш рухати лише одним пальцем – зможеш працювати і сплачувати податки. А в нас ніхто не хоче побачити користь від людей з іншими можливостями. І зрозуміти, що вони у них просто інші”.