Саманта Шан, віце-президентка Всесвітньої Федерації Ерготерапії, Велика Британія
Ерготерепавт - це працівник сфери охорони здоров’я, який зацікавлений у роботі з людьми як на індивідуальному, так і на груповому рівнях. Ерготерапія, якщо перекласти її дослівно, означає «зайняттєву» терапію. Щоправда під заняттям розуміються ті щоденні активності, які людина хоче або потребує виконувати. Ерготерапевт лікує тіло людини як цілісність. Працюючи над фізичними рухами, враховує когнітивний та емоційний рівні пацієнта.
Ми працюємо з різними людьми: постраждалими від нещасних випадків, інсультів, з тими, хто має труднощі у навчанні, ортопедичні проблеми, особливості психічного розвитку. Ми допомагаємо переоблаштувати житло особи, якщо вона опинилася на інвалідному візку, тримати ложку, їсти, одягатися, чистити зуби, заварювати чай.
У роботі ми враховуємо те, як кожну людину можна мотивувати особисто. Я працюю з пацієнткою після інсульту, якій щойно виповнилося 60. Вона має проблеми з дрібною моторикою: не може самостійно одягатися. Якби я лише працювала над тим, щоб вчити її застібати ґудзики, це викликало би в неї внутрішній супротив, бо навряд чи вдалося б добре. Під час терапії вона зізналася мені, що їй подобається пекти хліб і замішувати тісто. Ми вирішили, що терапією для неї стане випікання хліба. Окрім іншого, ця активність дозволяла їй робити вклад у життя родини – приносити свіжий хліб, тому вона тренувалася активніше, а процес одужання відбувався швидше. Окрім того, якщо ми виконуємо якісь вправи, які приносять нам радість та задоволення, ми відчуваємо менше болю. Ця жінка відчувала біль у пальцях, але активність її настільки поглинала, що вона не думала про нього.
Ерготерапевт не зацікавлений у тому, щоб людина просто зчіплювала пальці правильно. Важливо, щоб цей рух для неї мав сенс.
Оскільки ми хочемо, щоб люди стали незалежнішими у своїх щоденних активностях, ми використовуємо щоденні справи як частину терапії. Ми можемо попросити пацієнта зробити чашку чаю чи кави, займатися з ними садівництвом.
Один із напрямків роботи – адаптація обладнання до потреб людини. Якщо клієнт не може розчесатися, бо йому важко піднімати руку, ми робимо спеціальні гребінці з довгою ручкою. У нас також є спеціальний пристрій, який допомагає людині одягати шкарпетки самостійно: він виглядає як шматок гнучкого пластику, на який спершу одягається шкарпетка, яка потім зісковзує по нозі. Дрібні предмети ми також адаптуємо: робимо великі олівці і ручки, ложки і виделки іншої форми. В деяких країнах є компанії, які займаються виготовленням спеціального обладнання, але воно досить дороге. У деяких країнах спеціальних пристроїв взагалі немає. Тому ерготерапевти вчать, як робити помічні речі із доступних матеріалів. Я можу зробити пристрій для одягання шкарпеток із звичайної пластикової пляшки.
Інколи результатів своєї роботи доводиться чекати довго, але буває, що для того, аби допомогти клієнту, достатньо зробити унітаз вище, або встановити біля нього ручку.
Ерготерапевтом може бути людина емпатична і психологічно стійка. Ця професія виснажлива, але дуже надихаюча, бо ми фактично допомагаємо людині змогти виконати якусь дію, бачимо, як до неї повертаються радість і задоволення від життя.
Це – професія по вирішенню проблем, але це не найважче. Важко зробити очікування пацієнтів реалістичними. Часом вони вірять, що коли зможуть відновити всі втрачені функції, але ерготерапевт розуміє, що цього не буде. Саме тому, важливо разом ставити цілі і йти до них. Я не кажу своєму пацієнту: «Я, як ерготерапевт, зроблю так, щоб ваші рухи покращилися», я кажу: «Ми разом працюватимемо над тим, щоб вам вдалося зробити те, що вам потрібно».
МОЗ підписало меморандум про співпрацю з Всесвітньою федерацією ерготерапевтів. Україна фактично визнала прийняті міжнародні професійні стандарти роботи ерготерапевтів, а також вимоги до навчальних програм. Нам це дає впевненість у тому, що, якщо студент закінчив освітню програму, яка затверджена Всесвітньою федерацією ерготерапевтів, то в основі його чи її навчання лежать права людей з інвалідністю.
З вересня в Українському католицькому університеті розпочне роботу магістерська программа з ерготерапії: підготовка відповідатиме міжнародним стандартам, які ми ставимо, а випускники стануть першими ерготерапевтами в Україні. Тепер, згідно українського закону, вищі навчальні заклади мають право готувати ерготерапевтів, але на данному етапі в них немає достатньо ресурсів для цього. Стандарти Всесвітньої федерації є досить строгими: викладати ерготерапію можут лише сертифіковані практикуючі професіонали. В Україні лише одна така людина. Крім того, студент, щоб закінчити програму, повинен пройти тисячу годин практичної роботи під супервізією іншого ерготерапевта.
Ольга Мангушева, старший ерготерапевт благодійного фонду «Місія в Україну», єдиний сертифікований у США ерготерапевт в Україні, навчалася в Університеті Індіанополісу, штат Індіана.
Бакалаврат я закінчувала в Україні за спеціальністю «вчитель іноземних мов і зарубіжної літератури». На той час я вже мала досвід волонтерської праці з дітьми з інвалідністю. Це переросло у пристрасть, а тому я переїхала вчитися на ерготерапевта в США. Навчальна програма тривала 2,5 роки, ще півроку ми практикувалися. Після написання диплому і захисту магістерської роботи, пройшовши всі екзамени, ми не мали право практикувати, поки не здали національний екзамен – тестування. Ті, хто склав його, отримав ліцензію на ведення практики, фактично пройшов сертифікацію. Після того ще рік я працювала в США, і у 2013-му повернулася в Україну. На той час про ерготерапію тут дуже мало знали. Скажу чесно: досі мало хто усвідомлює, що це таке.
Це не мене плутають з людьми інших професій, це дуже багато фахівців називають себе ерготерапевтами, але не мають ні освіти, ні підготовки, ні часом навіть уявлення про те, чим є ерготерапія. Інколи ерготерапевт сприймається як трудотерапевт. Часто мені кажуть, що я можу тільки працювати з дрібною моторикою, або навчати самообслуговуванню. Але це не так. Звісно, у мене є спеціалізація – проблеми розвитку функції верхньої кінцівки, але, я ще й виготовляю індивідуальні ортези, яких в Україні поки що ніхто не робить, працюю над програмами втручання для покращення функції годування (процесів годування і жування, сприйняття текстури, розширення дієти). Коли приходить до мене мама і каже: «Дитина сама не їсть» - це одна проблема. Але буває так, що кажуть: «Не просто сама не їсть, а їсть лише банани», або «Давиться, коли їсть їжу грудочками». Моя професія – широка, а її сприймають дуже вузько.
Зараз я працюю в благодійній християнській організації «Місія в Україну». Разом зі мною працюють два асистенти реабілітолога, логопед, психолог, корекційний та соціальний педагоги, сенсорний терапевт. У нас мультидисциплінарний підхід до реабілітації. Центр спрямований на раннє втручання (діти від 0 до3 років), але ми приймаємо пацієнтів до 18 років. До нас можуть звертатися пацієнти Житомирської області. Наші послуги безкоштовні, але ми в першу чергу приймаємо більш потребуючих: дітей з множинними глибокими інвалідностями, від яких відмовляються інші реабілітаційні центри; дітей з сімей у скрутному соціально-економічному становищі.
Ерготерапія походить від «ерго», що з латини означає «робота». Але робота розуміється як діяльність – діяльнісна терапія, а не трудотерапія. Ми говоримо про будь-що, що має значення для людини. Це терапія для відновлення функцій, можливостей людини для всього, що вона хоче робити в своєму житті: від гри для дитини, до самообслуговування в будь-якому віці. Насправді клієнтом ерготерапевта є не дитина, а вся сім’я: коли ми допомагаємо дитині, ми допомогаємо всім рідним.
В Україні фізичний терапевт має певні години на тиждень, які він має відпрацювати, але активно практикує він не повний 8-годинний робочий день. У світі 8 робочих годин означають саме 8 годин активної праці, а не підготовки документів, методичних матеріалів або чогось побічного. Час заняття з пацієнтом залежить від етапу терапії та особистісних характеристик, але у США це півгодини-година, тобто за день ерготерапевт займається в середньому з 14-ма пацієнтами.
Я вважаю себе медичним працівником. Попри те, що я займаюся соціальною реабілітацією, вона є й медичною одночасно. Ерготерапія – творча, креативна і надзвичайно цікава професія. Моя мета - покращення якості життя клієнта, сім’ї, але часто в них опускаються руки, тому потрібно бути трохи психологом - ми використовуємо терапевтичний підхід до спілкування з клієнтом, допомагаємо у відновленні мотивації.
Я повернулася в Україну, бо бачила багато дітей, які потребують моєї допомоги тут. Але зараз так багато перешкод у становленні професії, кваліфікаційних вимог, стандартів, освітніх программ. Я мрію, щоб кожна навчальна програма відповідала вимогам Всесвітньої федерації ерготерапевтів. На жаль, цього може не статися, бо спеціальність отримала ліцензію і тепер відкриття спеціальності залежить лише від рішення університету. Боюся, щоб підготовка фахівців не стала формальною.
Я не думаю, що проблема становлення професії – питання політичне. Все набагато глибше. Це йде від суспільного сприйняття інвалідності. Мами деяких моїх пацієнтів досі ховають своїх дітей вдома. Ми успадкували радянську модель реабілітації, яку я називаю пасивною, бо пацієнт просто лежить, у той час, як йому роблять ЛФК, масажі, ванни. Така реабілітація не має спільного з доказовою медициною та світовими стандартами. Пацієнта потрібно залучати до реабілітації. Думаю, проблема в тому, що в нас іще немає розуміння того, якою взагалі має бути реабілітація, навіщо і як забезпечувати індивідуальний підхід, комплексність, мультидисциплінарність. Вже час над цим задуматися.