“Як він там, рідненький мій”
Люди на місце збору почали збиратися задовго до обміну. Десятки рідних, обгорнуті прапорами, з фотографіями зниклих безвісти військових прийшли, щоб дізнатися, чи ніхто зі звільнених не бачив їх любов, їх дитя, їх чоловіка й брата.
“Чекаю, чекаю! Потрапив у полон на Донеччині. Вірю, що повернеться, бо ж що мені ще залишається. Треба бути сильною, треба бути міцним тилом”, – каже жінка, витираючи сльози.
У її руках прапор з фотографією чоловіка. На тебе, Олександре Гуменюк, чекають! Водночас вдалині чути крик і плач. “А ось ця жінка вже дочекалася”, – тихо шепоче на вухо колега.
Справді! У пані Катерини сьогодні найщасливіший день. Додому після понад трьох років полону повернувся син. Жінка радіє, усміхається, але ніби намагається контролювати себе. Бо ж багато хто поруч теж чекає на своїх.
“Чекаю сина понад три роки. Контактуємо з іншими дружинами, мамами, щоб разом боротися за наших рідних. Сьогодні син буде! Мені передзвонили й повідомили, що моя дитина їде додому. Це дуже велике щастя. Кожному бажаю такого щастя. Я дуже щаслива, але разом з тим є тривога… Як він там, рідненький мій, як його здоров’я?.. Як зустріну, то скажу, що дуже люблю його”, – розповідає пані Катерина.
Тим часом на територію заїжджають декілька карет швидкої – везуть важких… Колеги підбігли до дверей машини, щоб зафіксувати момент повернення додому. Звільнений український захисник лежить на спеціальному ліжку, махає рукою й широко усміхається кожній камері!
“Хіба я заслуговую на таку кількість вашої уваги?” — здивовано кидає він. “І навіть більше”, — вигукують родичі.
Після карет швидкої допомоги людей більшає. Здається, що дехто інстинктивно прийшов саме на звук, щоб порадіти за одних і підбадьорити інших.
Я ж ловлю погляд колоритного пана з розкішними козацькими вусами. Він тримає фотографію сина, як виявилося — наймолодшого з трьох. Усі троє воювали, і батько теж… Двоє старших синів уже демобілізувалися, а менший зник безвісти.
“Клята війна випробовує на міцність усю мою сім’ю. Віримо, сподіваємося й чекаємо. Чекаємо своїх рідних і вже майже рідних дітей”, — каже він і перевертає фото. З іншого боку — ще один портрет. Це побратим сина, разом зникли безвісти…
“Зацілую, заобнімаю”
“Їдуть хлопці, їдуть”, — лунає навкруги. Декілька автобусів вже на шляху додому. Помічаю скупчення людей, звідки лунає сміх. Це пані Марія показує фото свого чоловіка Ігоря, яке їй скинули представники координаційного штабу. Він уже в Україні, він поспішає до дружини, летить до своєї донечки.
Складно осягнути, що вони пережили упродовж нескінченно довгих днів, років очікування. Ігор потрапив у полон 24 лютого 2022 року. Він не знає нічого про героїчну оборону, яка триває вже понад три з половиною роки, про втоплену “Москву” й контрнаступ на Харківщині, про “Павутину” й Кримський міст. Водночас він ще не в курсі, що Чорнобильська АЕС ще вчора була знеструмленою…
“Чоловік скоро буде вдома. Чекаю на нього з 24 лютого 2022 року. Ми знали, що він у полоні. Нам навіть прийшов лист, але за його змістом нічого до пуття дізнатися ми не могли. Звільнені з полону казали нам, що він живий. Будемо плакати, обійматися, цілуватися. Тільки швидше б!” — говорить Марія.
Автобуси натомість вже заїжджають на територію під шалені овації. Жодну рок-зірку так не зустрічали.
Хлопці, змучені, худі, але щасливі, рухаються колоною, забираючи в людей фотографії зниклих безвісти. Рідні полонених сподіваються, що звільнені когось упізнають. А раптом буде диво!
Звільнені справді хочуть допомогти. Вони стоять під вікнами й вдивляються у фотографії, намагаються згадати когось з тих, з ким довелося ділити камеру катівні. Їм вигукують імена, їм аплодують, їм дякують…
“Коли я пішов на війну, ти ще в школу не ходила”
Орієнтовно за годину звільнені з полону виходять на вулицю до рідних. Концентрація людського щастя на метр квадратний зашкалює.
Один з колишніх полонених йде, майже біжить, наскільки це можливо в його стані, до сім’ї, бере на руки донечку.
“Рідненька моя, ти така доросла! Ти так виросла. Чого ж я дивуюся, коли я пішов на війну, ти ще навіть в школу не ходила! Як тобі школа? Подобається?” — розпитує батько.
Його тим часом з усіх боків обіймають, цілують, обережно погладжують.
Поряд стоять ще двоє звільнених із полону. Один з них відкриває нову пачку цигарок, ділиться з побратимом і дивиться кудись далеко-далеко. Важко зрозуміти, про що він думає. Одне зрозуміло по ледь усміхненим куткам рота — йому радісно.
У ще одному сімейному куточку звільненому з полону намагаються розповісти про все, що він пропустив з 24 лютого. Рідні якраз розказували про деокупацію Херсону, коли чоловік попросив їх призупинитися.
“Мамо, я фізично не зможу зараз за один раз сприйняти скільки інформації. Наші всі живі, ви здорові? Обов’язково про все мені розкажете, часу вистачить”, – зауважує він і опирається на маму, яка обіймає його так, ніби хоче заховати від усього світу.
Оборонці ЧАЕС, захисники Маріуполя, бійці з Азовсталі, військові ТрО… Вони потрапили в полон за різних обставин, але сьогодні кожен з них повернувся на свою землю, кожен зробив рідним найбільший подарунок.
Серед мороку, вогню й крові обмін — це подія, що додає сил.
“А що там зі службою, я ж зможу повернутися?” — запитав звільнений з полону, смалячи свою цигарку…
Він витримав!
