Коли війна стала особистою
Уперше про «Госпітальєрів» Дар’я дізналася у 2019-му зі статті про загибель бойового медика на псевдо Смурфик. Йому було двадцять. Загинув від кулі снайпера під Водяним після того, як, попри травму й визнання непридатним, усе одно вирушив на фронт.
«Та історія наче поцілила в серце. Щось увімкнулося. До того війна була для мене чимось далеким, фоновим. Вона існувала, але ніби не в моєму світі — я була студенткою, займалась своїми справами, ніхто з близьких не був на фронті».
Але після Смурфика дистанція зникла. Війна стала особистою. Болючою. З'явилося відчуття несправедливості і власної відповідальності. Дівчина почала шукати інформацію про батальйон, гортала сторінки, читала все, що могла знайти. Хотіла на вишкіл, але не наважилася: треба було їхати в іншу область, лячно, багато незнайомців: «Я була молода й неготова — це мене мучило. Але думка про них залишалася. Поверталась до неї знову і знову. І з часом це проросло».
23 лютого 2022-го вона перерахувала свою єПідтримку — 1000 гривень, які тоді давали за вакцинацію від коронавірусу, — на рахунок «Госпітальєрів». Видавництво «Стилет і Стилос» запустило збір, де можна було купити щось символічне, а кошти фактично йшли на донат.
«Я довго берегла ті гроші, не знала, на що витратити, але саме того дня віддала їх на підтримку. Настрій у всіх був тривожний — багато хто відчував, що війна буде», — каже парамедикиня.
Можу допомогти?
Наступного ранку Дар’ї зателефонував друг з передової, який служив за контрактом: «Почалася війна». За кілька секунд пролунали перші вибухи в Києві.
«Уперше я знала, що маю робити», — розповідає Дар’я. Відразу спитала в «Госпітальєрів», як долучитися. «Тоді вони набирали тільки профільних медиків, а я була археологом. Мене не взяли», — згадує доброволиця. Це не зупинило.
Дар’я волонтерила в різних організаціях. Їздила на заїзди «Будуємо Україну разом», допомагала з перевезенням гуманітарки, коли в магазинах були кілометрові черги. Просто знаходила людей, які вантажили коробки в машини, і питала: «Можу допомогти?».
Потім з’явилася можливість волонтерити в «Госпітальєрах» — вони будували нову базу. Кілька місяців Дар’я активно працювала там. Сподівалася, що її візьмуть у батальйон: «Тоді нас здивували, оголосивши, що на новій базі починається перший вишкіл для волонтерів, для своїх».
Навчання було інтенсивним і практичним: денна теорія з алгоритму MARCH, нічні евакуації, стресові вправи, екзамен із самодопомоги — усе максимально наближене до бойових умов. Під час тесту викликають на евакуацію, ти одягаєш броню, біжиш до «пораненого» під наглядом інструкторів, а потім несподівано кричать: «Права рука! Ліва нога!». Ти падаєш у багнюку, затягуєш турнікети собі сам, наче в бою, це перевірка, чи не впадеш у ступор, коли болить, темно і страшно.
Не всі склали цей екзамен. Дар’я пройшла і сказала, що їде на фронт. «Поїхала одразу. Поки не встигла охолонути. Поки не передумала. Всім страшно, навіть тим, хто каже, що не боїться».
Смерть не обирає, хто ти
Вогник пригадує одну з перших ротацій. З першим екіпажем. Прибули до точки на Донеччині — перевірити потенційне місце для евакуації. Точка — в чистому полі. Без укриттів. Лише кілька старих бетонних кілець. Уся ділянка під потенційним вогнем.
«Місце було страшенно прострілюване. Тому вночі зібрали екіпіровку, прилади нічного бачення — усе. Готові вирушати, аж тут один супроводжуючий каже мені:
— Ти не їдеш!
— У сенсі "не їду"?
— Ти дівчинка. Там небезпечно. Ти не їдеш».
Голос Дар’ї був спокійним, але твердим:
— Я бойовий медик. Член евакуаційної групи. Це мій екіпаж. Я приїхала сюди працювати, а не посидіти, бо дівчинка. Я їду. Крапка.
У «Госпітальєрах» не ділять одне одного на «дівчат» і «мужиків». Є команда. І є робота. Усі в однакових умовах. Бо смерть не обирає за статтю.
Усвідомлення тонкої межі між життям і смертю
Якось екіпаж госпітальєрки допомагав морпіхам. Із броні вивантажували поранених. Серед них хлопець понад два метри, силач. Але обличчя все посічене. Очі опухлі, заплющені. Він не бачив. Не розумів, де він. Контужений.
Дар’я обережно взяла його за руку. Повела, розмовляла з ним спокійно. Він розповів, що по їхніх позиціях прилетіло. Його засипало.
Хлопці подумали, що він загинув — і відійшли рятувати тих, хто ще міг триматись. І тільки потім хотіли повернутись — забрати тіло.
На диво, до тієї позиції першими дістались бійці суміжного підрозділу. І щось у них йокнуло: вони почали розкопувати те місце й витягли цього бійця. Живого.
Він йшов на своїх ногах. Тримаючись за руку Дар’ї. Вона завела його в машину — свою маленьку дівочу руку клала йому на голову, щоб не вдарився. І в той момент відчула: ми всі однаково крихкі. «Ми довезли його. Передали на стабпункт. Не знаю, що з ним. Але думаю про нього. І що було б, якби не йокнуло в тих, хто прийшов?».
Війна показує цю тонку межу між життям і смертю, тому військові говорять про смерть і з жартами, і свідомо, по-дорослому.
Дівчина має список — побажання на випадок смерті. Не обов’язковий, але батальйон виконає безвідмовно. Така домовленість: останнє бажання кожного воїна святе. Є у госпітальєрки і «помиральний прапор». Той, який би вона хотіла бачити на своїй труні, якщо загине: «У нас є можливість це виговорити. Це круто. Бо ніколи не знаєш, який день буде останнім». У списку Дар’ї — кілька листів. Кілька людей, яким вона вже написала прощальні слова, якщо не встигне сказати особисто. Щоб не картати себе, що забула сказати дякую. «Не хочу, щоб друзі і рідні плакали. Хочу, щоб жили. Сміялися. Слухали класну музику. Кохали. Робили те, що я не встигла. Жили за мене».
Мозок ще цивільний, а тіло вже на підлозі
Вогник пам’ятає свою першу ротацію. Глухий тил, поруч будинок. Ніщо не віщувало біди. Дар’я в термусі, каже, що приїхали вже на війну, але що ще не віриться. І тут ба-бах — касетний обстріл: «Перша ротація, а вже прилітає. І тут ми зрозуміли, ми реально на війні…».
Перше відчуття — шок і розгубленість: «У тебе ще мозок цивільний, а тіло вже лежить на підлозі, бо прилетіло».
Потім був мінометний обстріл. Дорогою проїхала колона техніки — гул, пил. Аж раптом обстріл. Очевидно, росіяни чекали на колону, але прорахувалися.
«Я стою за якимось смішним "заборчиком", який нікого не врятує. Дивлюсь на землю, думаю: “О, ямка. Все. Падаю”. Щось летить, бахкає. Я зелена, як трава. Дивлюсь на хлопців. Вони — на мене. Ми — по різних кутах дороги, склавши руки. А що роботи? Почекаємо», — сміється вона вже зараз.
Ти або знаєш, або втрачаєш
Найчастіше запити йдуть від бригад, які в активних боях, — їм потрібні екіпажі евакуації. «Коли приїжджали "Госпітальєри", — каже парамедикиня, — це була інша справа: навчені, укомплектовані усім необхідним. Нас чекали. Бо часто я бачила порожні реанімобілі — машини без аптечок, без спорядження. Люди лежали просто на підлозі в таких машинах. Це медевак, але насправді там нічого не було».
Було складно не тільки з екіпіруванням екіпажів евакуації, а й із бійцями. У багатьох не було аптечок, а якщо й були, то погані, бо бійці не знали, що таке хороший турнікет, як його правильно використовувати: «Ще не була поширена культура, як зараз, коли й цивільні вже більше розуміють, що до чого».
Дарʼя пояснювала, що хороший турнікет коштує умовно 1500 гривень, але справді рятує життя. А їй відповідали: «Дружина купить за 200 гривень, це те саме».
«Я казала: “Та ні, це різні речі. Ти можеш просто стекти кров’ю”. Не хотіли слухати. Часто чула: “Ти ж дівчинка, ще мала. Я краще знаю”».
Зараз Дар’я стикається з цим менше, але проблема досі існує: «Коли я у військторзі бачу китайський турнікет, питаю: "Що це?". Пояснюють, що це тренувальний, радять не брати його, бо не працює. Кажуть: "Беріть інший, він дорожчий, але рятує". І це хоч якось радує».
Госпітальєрка каже, що фронт — дивно тісне місце. Куди б не поїхала — обов’язково зустріне когось знайомого. Це може бути одногрупник з універу, з яким роками не перетиналася, або бойові медики, з якими знайома лише з інтернету. І щоразу це відбувається випадково.
«Я така: "О, привіт, а я тебе знаю". А мені у відповідь: "І я тебе знаю. Привіт". Наче світ звузився до кількох знайомих облич, що мандрують разом по цій війні», — усміхається.
Нещодавно в Ізюмі Дар’я вийшла з кав’ярні — кілька хвилин перепочинку між ротаціями. Бачить, перед нею давній товариш. Не бачилися понад рік.
«Це дуже тепло — серед хаосу побачити свою людину, — ділиться дівчина. — Багато моїх побратимів кажуть: "Я роблю недостатньо”. Люди, які роками сидять на ротаціях, які рятують життя щодня, все одно почуваються винними».
На ротацію власним коштом
Дар’я не була на виїздах уже пів року. Але збирається знову, щойно накопичить кошти: «У нас немає зарплат. “Госпітальєри” — добровольче формування. Ми ніколи не отримували грошей за те, що їздимо на фронт. Усе на донатах. Батальйон існує тільки завдяки пожертвам».
Тому доводиться балансувати між фронтом і цивільним життям. Хтось бере відпустку, щоби поїхати на ротацію. Хтось може працювати віддалено й бере ноутбук навіть на передову. Хтось міксує: два дні чергування — два дні перепочинку.
«Я працювала пів року, щоб зараз знову мати змогу виїхати. Бо треба за щось жити. Заплатити комуналку, погодувати кота, який живе два тижні в друга, сказати йому дякую, зводити на каву. Це теж частина життя».
Після ротації починається інша боротьба
Та повернення додому виявляється не менш складним випробуванням. Важко спілкуватися з рідними і друзями: «Там ти розумієш лінійність часу, усвідомлюєш, що є тільки тут і зараз, і наче прокидаєшся. На фронті було більше моментів осмислення, ніж у звичайному житті, де ти живеш на автоматі: прокидаєшся, п’єш каву, працюєш, а вже вечір — і бездумно прожив день».
Для Дар’ї фронт — місце, де люди гинуть, але водночас воно вчить цінувати життя. Тому важко було по поверненню з ротацій. Вона не знала, як жити у відносній безпеці. Хто вона тут? Для чого? Це почуття переросло в затяжну депресію: «Був важкий період, який тягнувся кілька років. Бо коли ти довго і безвилазно на ротаціях, цивільне життя — щось зовсім інше. Приїжджаєш додому й відчуваєш, що ти не там, де маєш бути. Усі люди здавалися ворожими. Я могла почуватися в безпеці тільки тоді, коли їхала у формі. А як знімала її й виходила в люди, відчувала себе голою».
У якийсь момент Дар’я була на межі — ледь не дійшло до самогубства: «Я втомилась. Не було сил навіть піднятися з ліжка. Не хотіла навіть їсти або встати в туалет. Перестала відповідати другу на повідомлення. А він уже давно відчував, що зі мною щось не так. І через кілька хвилин приїхала поліція. У мене з ними є селфі — моя улюблена фотка», — усміхається.
Після того випадку почала терапію, отримала медикаментозне лікування. І — головне — відчула, що не одна: «Я розмовляла з психотерапевткою, і вона мене запитала: “А ви хотіли померти? Чи хотіли, щоб вас врятували?”. І я зрозуміла, що не хотіла помирати. Я просто не знала, як жити. Хотіла, щоб мені допомогли. Щоб хтось був поруч».
Вона довго намагалася повернути собі емоції, адже не хотіла залишатися каменем, який нічого не відчуває: «Коли я довго була на ротаціях, атрофувалися всі емоції, бо інакше просто не можна. Я емоційна, все пропускаю через себе, кожного пораненого відчуваю болем і емоціями. Але на війні це притуплюється — я перестала відчувати».
Найбільше дівчину лікують люди. Особливо ті, хто був з нею на виїздах, у батальйоні, хто бачив те саме, що й вона: «Побратим не просто слухає. Він каже: "Я знаю, як це. Я теж це проходив. І ми разом виберемось"».
З часом дівчина відчула, що підтримки друзів їй замало. Вона зрозуміла: потрібен не просто співрозмовник, а саме лікар. «Є різниця між другом і лікарем. Друзі лікують душу, але не кукуху. Я наважилася на терапію, коли зрозуміла, що не в стані вже допомогти собі. Бувають моменти, коли ти вже відчуваєш, що не вивозиш… І вибір: або вчинити самогубство, або просити в когось допомоги. А на це ще треба наважитися».
Фахівці Центру психічного здоров'я медичної мережі «Добробут» у межах проєкту безоплатної допомоги військовим «Заради тих, хто рятує» почали працювати і з Дар’єю. Їй діагностували тривожний депресивний розлад. На додачу до психотерапії прописали антидепресанти.
Рішення приймати їх далося госпітальєрці непросто. Перші препарати не підійшли — довелося коригувати схему лікування. Та зрештою стан стабілізувався. Лікування в центрі тривало близько восьми місяців.
Паралельно Дар’я почала відвідувати психотерапевта поза межами клініки, де залишалась під наглядом психіатра. Каже, психотерапія допомогла краще зрозуміти себе, побачити те, чого раніше не хотілося визнавати. Вірить, що полегшення приходить лише тоді, коли людина по-справжньому готова перестати страждати.
Дівчині важко було повірити, що терапія й антидепресанти можуть допомогти. Бо часто чула, що ліки нібито роблять з людини овоч, а психотерапія — вигадка: «Я спілкувалася з багатьма необізнаними людьми. І вірила їм». Тепер вона радить іншим не боятися звертатися по допомогу. Навіть якщо є сумніви, варто бодай спробувати: «Якщо не сподобається, завжди можна не прийти на другий сеанс».
Серед переліку речей, що допомогли Дар’ї, був також проєкт RePower — програма психологічної реабілітації для бойових медиків.
Дар’я рада, що зараз з’явилися ініціативи безкоштовної психологічної допомоги для військових. Бо після АТО цього катастрофічно бракувало.
«У нас не було цієї культури ментального здоров’я. Не було розуміння, що після війни можна і треба отримувати допомогу. Що це нормально». Вона добре пам’ятає, як довго ветерани залишалися сам на сам. Як ті, хто повертався, не знали, як повертатись. А суспільство часто відповідало їм холодом і стигмами.
«Я в підлітковому віці часто чула оте атошник з таким відтінком, типу, алкаш, неадекват. А ніхто не питав, чого він такий. Чого зламався. Це людина, яка пройшла війну. Яка, блін, вижила. Їй треба допомогти, а не чекати, що вона буде така, як усі».
Дар’я згадує, скільки історій закінчилось болісно: самогубства, зриви, хтось забирав із собою ще когось, хтось просто спивався. І ніхто не говорив вголос, що це теж наслідки війни. Що це теж поранення. Невидиме.
Нині дівчина чекає, що отримає водійське посвідчення і знову вирушить на фронт рятувати людей.