Лідія Бабич: «У вас, лікарів, усе не як у людей»
Лідія Бабич довго працювала неонатологом у пологовому будинку. Це та ситуація, коли знаєш усі ймовірні сценарії розвитку подій.
«Коли була вагітна, боялася передчасних пологів, бо знала, як це важко — виходити таку дитину. А ще навколо було купа забобонів штибу «у вас, лікарів, усе не як у людей». А якщо ти ще й у реанімації працюєш, то багато хто вважав, що все минає складніше. У той час паралельно існувала й інша крайність: «Ти ж лікарка, ти й усе знаєш», — згадує лікарка.
Забобони не справдились, і донька Віра народилася вчасно та здоровою. Зараз дівчинці 10 років.
А от зі стереотипами про “ти й так усе знаєш» впоратися було складніше: Лідія майстерно всіх переконала, що вона справляється і допомоги їй не треба. Та допомога потрібна всім. І знання не звільняють від природної материнської втоми та тривожності.
«Знання допомагали багато чому давати раду, і я точно знала, до яких колег варто звертатися, а до яких — ні. Але в той самий час знання можуть стати і джерелом тривоги, починаєш підозрювати серйозніші захворювання, існує страх щось пропустити тощо».
Лідія вважає, що народження дитини багато в чому збагачує лікаря професійно та полегшує комунікацію з пацієнтами: «Поки в тебе немає дітей, для деяких пацієнтів це може бути перепоною, хтось вважає, що, тільки маючи дитину, лікарка може зрозуміти деякі речі глибше. З цим можна сперечатися, але після народження дитини комунікувати стало простіше. А втім, з'явився інший виклик: учитися абстрагуватись від власного досвіду і не заглиблюватись у нього».
Головна порада, яку вона може дати мамам — не починати все контролювати. Це лише посилює тривожність: «Не треба все вимірювати, записувати кількість годувань і випорожнень. Знайдіть лікаря, до якого відчуваєте довіру і… трохи розслабтеся, а ще зверніть увагу на свій стан здоров'я. Багато фізичних проблем впливають і наш психоемоційний стан. Це і дефіцит заліза, і проблеми з щитоподібною залозою. Щасливе материнство — це іноді відвести до лікаря себе, а не дитину».
А ще — знайти ресурсне заняття, тільки-но з'явиться можливість. Для Лідії це танці, які вона називає сальсозалежністю, мандрівки та собака.
Анастасія Шелевицька: «Дитина дуже сильно мене змінила»
Донечці Анастасії, Емілії, майже два роки. До її народження лікарка вже мала чималий досвід у педіатрії та лікувала дітей, які потребували паліативної підтримки.
Та народження власної дитини багато що змінило і в професійному підході.
“Я по-іншому почала дивитися на деякі спостереження батьків. Наприклад, коли раніше казали, що двомісячній дитині щось подобається, я лише усміхалась: їй же всього два місяці! Але зараз ставлюсь до таких коментарів набагато серйозніше. А ще зрозуміла, що теорія — це прекрасно, але практика завжди вносить корективи в життя», — розповідає Анастасія.
Вона каже, що тепер є правила, які мають бути залізобетонними, і є те, де гнучкість — наш друг: «Моя дитина ніколи не мандрувала без автокрісла. Це правило, якого ми не порушуємо. Але вона пробувала солодку їжу, і я не вважаю це злочином. Ми максимально інтегруємо Емілію в наше життя, і мені близький підхід антидемонізації їжі. Тож якщо солодощі не основа раціону і так склалося, що вона щось спробувала за спільним столом, вважаю це здоровим підходом. А от мед до року я дитині не дала б і під загрозою смерті. Тому що це ризик ботулізму».
Анастасія активно веде свій блог про медицину. Вона думала, що з народженням дитини буде вести онлайн щоденник материнства. Та з народженням дитини зрозуміла, що певний час не готова показувати її публічно.
«Я дивилась на дитину і розуміла: це особистість. Чи хотіла б я, якби всі в інтернеті бачили мене голою у ванній? Однозначно ні. Тому стараюсь фільтрувати контент, на якому є моя дитина», — каже Шелевицька.
Анастасія додає, що професійні знання допомагають не хвилюватись через дрібниці.
Вона за звуком кашлю може зрозуміти, а чи є в дитини щось, що потребує лікування, чи це той момент, коли «саме мине»:
«Це перевага професії. Та іноді, знаючи, як дрібниці можуть виявитися серйозними проблемами, можу накрутити себе зайвий раз. Тут рятує мама, теж лікарка, яка вміє подивитися на онуку спокійно і заспокоїти мене. Я можу звернутись і до своїх колег завжди за порадою. Але часто можу відчувати незручність. А раптом вони подумають, що я б і сама мала в цьому точно розібратись. Іноді це емоційно виснажує».
Катерина Попович: «Іноді легше почистити зуби крокодилу, ніж закрапати носик дитині»
Катерина — мама трьох доньок. Старшій Анничці вже 17 років, Златі — 13, а молодшій Соломії — 1 рік і два місяці.
Кожен випадок материнства суттєво вплинув на професійні підходи Катерини: «Старшу доньку я народила ще студенткою. Фізично це материнство було найважчим. Анничка народилася передчасно, їй діагностували синдром Дауна, мені багато чого треба було вчитися: як годувати через зонд, як зупиняти епілептичні напади, що робити з бронхоспазмами тощо. Тому коли я почала практику, почувала себе дуже впевнено, дійсно багато що розуміла й уміла».
З другою донькою на початку було неймовірно легко. Як каже лікарка, дитина була ідеально «в межах норми». Але дітей без викликів не буває. І якщо зі старшою це було фізіологічне здоров'я, то середня навчила ставитися особливо уважно до психоемоційного стану дитини.
«Злата — чутлива дитина, педіатри також повинні вміти працювати з цим. Зараз усе більше розуміння, що педіатрія — це не лише кашель і шмарклі. Навколо багато вразливих, чутливих, нейровідмінних дітей, і це важливо враховувати, коли ми оцінюємо загальний стан здоров'я або лікуємо фізіологічні проблеми».
Соломійка, наймолодша серед сестер, народилася, коли Катерина вже мала чималий досвід у педіатрії. І, можливо, саме це зробило материнство й найтривожнішим: «Я багато рефлексувала на цю тему. З третім материнством маю найкращі умови й найвищу тривогу. Можливо, саме тому, що вже забагато знаю, — сміється. — Тому багато в чому покладаюся на колег. Саме вони проводять вакцинацію та скринінги розвитку, мені так простіше та спокійніше».
Бути мамою-лікаркою — це ще й краще розуміти своїх пацієнтів.
Теорія і практика відрізняються:
«Я розумію, як важко вперше закрапати носик чи очі дитині. Іноді крокодилу легше зуби почистити. Знаю, що не завжди легко дотримуватися якихось рекомендацій. Це нормально. Я завжди кажу батькам відкидати синдром відмінниці: ви не можете бути ідеальними, та й не треба».
Ксенія Михайлюк: «Тікайте з токсичної роботи. Тоді зможете все»
Доньці Ксенії, Ярині, 5 років. До роботи Ксенія повернулась, коли дитині було шість тижнів.
Каже, один з ключових факторів, які дозволяють їй поєднувати материнство та кар'єру в трансплантології — підтримка родини й колег: «У світі медицини все ще достатньо сексизму. Жінки можуть ставати хірургами, але з університетських років чують, що це «не те, що треба, якщо жінка хоче мати родину». І поки ти не маєш дітей, можеш відмахуватися від токсичних коментарів і робити роботу. Але коли стаєш матір'ю, тобі дійсно потрібне трохи особливе ставлення і гнучкість. І ні, це не про панькатися. Це про те, що ми — суспільство. Нові люди, яких ми народжуємо, також потрібні суспільству. Це не про жалість, а про те, що ми всі в одному човні. Сьогодні ти допомогла мені, а через п'ять років дитина з'явиться у тебе і я зможу допомогти», — каже Ксенія.
Вона згадує, що коли дитина була геть мала, необхідно було зціджувати молоко хоча б кожні п'ять годин. Це означало, що хтось мав підмінити її на операції, аби вона могла зняти стерильний одяг і зцідитися: «Якби мій колектив сказав, що це все маячня і ніхто таких умов мені створювати не буде, переводь дитину на суміш, я покинула б цей колектив. Бо це не про грудне вигодовування. Це про людяність, гуманність і можливості розвитку незалежно від наявності дитини».
Ксенія каже, що в материнстві їй було легше знайти колегу, якому вона довіряє і повністю делегувати медичні питання.
«Це зняло з мене цілий пласт когнітивного навантаження. Звичайно, моя освіта полегшила пошуки й розуміння критеріїв. А ще я могла не вступати в різні дискусії і на питання, чому не роблю дитині масажу, не дискутувала і казала: нам лікар не призначив. Це одна з моїх порад: делегуйте те, що можливо, проте не забувайте про відчуття безпеки. Вам з вашим лікарем має бути комфортно. Навіть якщо ви знайшли прекрасного спеціаліста/ку, але у ваш бік можуть дозволити принизливий коментар чи підстьоб, то поміняти спеціаліста в такій ситуації — це ок».
Одним з найважчих етапів, як і для багатьох, став початок повномасштабного вторгнення.
Це був період, коли довелося обирати між професійним і материнським обов'язком. І це був складний вибір: «Я довго картала себе, бо мій фах потрібен на війні. Якби не дитина, я, скоріше за все, пішла б у військо, мені є там чим зайнятись. Але на війну пішов чоловік, а я зрозуміла, що повинна рятувати дитину. Ми виїхали на захід країни, а потім у Бельгію. У якийсь момент я зрозуміла: треба додому. Якщо на початку хвилювала втрата кар'єри, країни, то коли Київ устояв, я просто хотіла додому. І ми повернулись».
Ксенія багато розповідає про материнство і професію. Тож дві загальні рекомендації вже для себе викристалізувала.
✅ Спрощуйте все, що можна.
«Ваші сили й час — найбільша цінність. Робіть не так, як хтось радить, а так, як вам буде зручніше. Ми переїхали, щоб я мешкала в пішій доступності до роботи й витрачала 15 хв на дорогу, а не годину в заторах. На мене тисли, що дитина має спати в окремому ліжечку. Це коштувало кількох безсонних тижнів, поки я не забрала дитину до себе в ліжко й відтоді почала спати. Якщо якісь ритуали вам ускладнюють життя і їх можна уникнути — уникніть і відпочиньте».
✅ Грайте в довгу.
«Так, няня — це дорого, але втрачені можливості можуть коштувати дорожче. Однак зараз багато хто має FOMO (fear of missing out, синдром втрачених можливостей). Тому у випадку з дітьми потрібно об’єктивно все оцінити. Порадьтеся з близькими, якщо ваш новий стиль життя стосуватиметься і їх також. До прикладу, моєї зарплати інтернки вистачало тільки на няню, тож сімʼю фактично забезпечував чоловік. Проте через кілька років, коли сталося повномасштабне вторгнення, він спокійно долучився до ЗСУ, бо я вже могла взяти матеріальні турботи про сімʼю на себе».