Чилі. 1973 рік. Осередок ЦРУ в Сантьяго готує переворот Піночета. А два оперативники американської розвідки Кріс (Джон Малкович) та Лі (Сем Роквелл) вирішують, поки не наступив кривавий вересень, з’їздити у літню відпустку на острів Пасхи та подивитися на ті химерні гігантські голови й табуни красивих диких коней.
Кріс – жива легенда ЦРУ, він долучався до встановлення та повалення політичних режимів по всьому світу з початку Холодної війни. Лі – його протеже і найближча людина у форматі “друзів не обирають”. Але є нюанс: голова осередку ЦРУ (Стів Бушемі) дав завдання Лі використати поїздку на острів Пасхи, щоб прибрати Кріса, адже той свого часу вбив президента Джона Кеннеді. Та Кріс і сам просить Лі вбити його, бо більше не має сил боротися з онкологією. Все б нічого, от тільки Лі не має бажання вбивати Кріса.
Новий фільм Мартіна МакДони вкладається у своєрідну трилогію, поруч із “Залягти на дно в Брюгге” та “Банші Інішеріна”. Це така сама в’їдлива чорна комедія про парадоксальність чоловічої дружби, відчуття самотності та усвідомлення смерті як справедливої плати за гріхи. Один з найвідоміших драматургів сучасності, МакДона ідеально вибудовує діалоги злегка дивакуватих персонажів: їх розмови складені з низки рандомних фактів, взаємних підколів, прямолінійних і цинічних жартів, але за всім цим базовим інструментарієм вибудови комічного заховані криються глибокі, майже філософські роздуми про природу людського буття та взаємовідносин.
МакДона створює історію, де динаміку сюжету підкріплює не менш динамічний монтаж Міккеля Нільсена. Актори першої величини проговорюють серйозні теми з такою кількістю гумору, що з’являється кілька рівнів сприйняття фільму. На додачу до цього варто відзначити красиві пейзажні кадри острова Пасхи, музичне оформлення Картера Бервелла та майже сентиментальний фінал з розшифровкою коду “Арканзас”. А також епізодичну, але харизматичну роль Тома Вейтса, який не хоче писати пісні “про цих сраних коней”. Цей фільм збирає широку аудиторію і виконує водночас кілька функцій: пропонує інтелектуальну нагрузку, але також і розкішну двогодинну кіноатракцію, при чому без мерча і десятків приквелів, сиквелів та спінофів.
“Дикий кіно номер дев’ять”, як і “Залягти на дно в Брюгге”, розповідає історію про двох чоловіків зі зброєю, які ховаються від світу в красивій глушині та очікують появи шефа-деміурга. Як “Банш Інішерина” він розповідає про дружбу, засновану на недовірі, й апелює до тварин як форми чистого добра – щоправда, замість милої ослиці тут добродушний коник та – неочікувано – міль. Але є й те, що сильно вирізняє новий фільм від інших робіт МакДони. “Дикий кіно номер дев’ять” – це дуже політизоване кіно. Якщо раніше МакДона використовував жарти на тему політики, національності чи віросповідання виключно як спосіб додати кіно соціальної гостроти, тепер він робить пряме політичне висловлювання.
МакДона починає з поверхневої паралелі між американською інспірацією піночетівського перевороту і нещодавнім переворотом в Венесуелі, який зробила адміністрація Трампа; а завершує глибоким екзистенційним питанням: чи виправдані індивідуальні вбивства, замовлені державою, якій ти присягнув? Саме це питання стає наріжним для героя Джона Малковича.
Роль Малковича у фільмі справді видатна – не дарма він отримав головний акторський приз Венеційського кінофестивалю Кубок Вольпі. Останні роки актор наче потрапив у пастку власного ексцентричного образу, отримуючи ролі, де його діапазон зводили до кількох очевидних прийомів, як то холоднокровність погляду чи саркастичність усмішки, що межує з легким безумством. МакДона ж запропонував йому складного драматургічного персонажа, адже Кріс – це не типовий мізантроп-нетакуся, що був добрим в серці, доки лихий світ не зробив його злим. Ні, це людина, яка завжди усвідомлювала, що саме вона робить в усіх цих Гватемалах, Конго та Чехословакіях – і при цьому не просто робила це з обов’язку, а отримувала задоволення. Він не розкаюється в тому, що вбивав людей та руйнував демократії – він лише задається питанням, яка частка злочину припадає індивідуально на нього, якщо він робив це заради системи. МакДона показує Кріса як персонажа, сповненого протирічь: поруч з беземпатійним ставленням до людей, старий ЦРУшник тонко і ніжно переживає за міль і диких коней, яких стрічає на острові Пасхи. Поруч із ним Сем Роквелл виступає трікстером, в чиїх руках лежить розвиток сюжету. Та хоч він і видає дуже експресивну акторську гру, все ж не покидає відчуття, ніби ця роль була написана для Коліна Фаррела, який просто не захотів зніматися у МакДони вже вчетверте.
“Дикий кіно номер дев’ять” стверджує, що ми досі живемо у світі, де порядок денний диктують кілька найбільших країн світу, а решта перебуває в статусі фігур на їх геополітичній шахівниці. Однак замість того, щоб створити звичну сатиру в дусі “Діггера” Іньярітту, майстер багатошаровості МакДона не лише звертається до улюблених тем власного кіновсесвіту, але запитує про індивідуальну відповідальність кожного, хто постає перед вибором, кому залишатися вірним: системи чи собі.
Читайте такожЕсхатологія наших днів: «Діггер» Алехандро Іньярріту
