Переможці і нагороди
Здається, тільки лінивий не пожартував про злу іронію назви Woman Unknown – единий фільм в основному конкурсі, знятий жінкою. Президентку журі Меггі Джилленгол діставали питаннями про кепську гендерну статистику, яку вона влучно назвала “системною”. Тож очікування від третього повнометражного фільму данської режисерки єгипетського походження Маї ель-Тукі були дуже хвилюючими – настільки, що посеред світової прем'єри зламалися субтитри.
Woman Unknown розповідає про перші тижні після звільнення Данії від нацистів. Суспільство береться виміщувати травму на молодих жінках, багато з яких змогли пережити окупацію через інтимні стосунки (у найзагальніших сенсах) з ворогом. Такою є й Марі, яка ховає темний секрет, очікуючи на скоре заміжжя з патріархом-бізнесменом. Ціною прикриття є пекельна домогосподарська праця задарма і болючий (через гінекологічну травму) секс, який вона виносить завдяки небезпечним дозам морфіну.
Це кіно зроблене за лекалами європейського фестивального канону, з поверненням до знайомих історичних сетінгів крізь феміністичну перспективу. А втім, при всій тривіальності воно вишукано зроблене, написане й зігране. Операторська робота із сет-дизайном занурює в емоційні текстури цього соціального психозу, а вражаюча гра Матильди Арсель посилює переживання за долю всіх жінок у кадрі, що опиняються під карою фейкових моралістів.
На церемонії нагородження Woman Unknown відкрив і закрив роздачу конкурсного блоку, забравши заслужений «Кубок Вольпі» за найкращу жіночу роль для Арсель і «Золотого лева». Хоча фільм заслуговує на великі похвали, головна нагорода видається демонстративним жестом нагородити гендер, що легко сформує глядацькі упередження.
До створення такої репутації вже доклалися фанати корейського кіно, обурені щодо абсолютного фаворита конкурсу Лі Чхан-дона, якому дісталося лише гран-прі. «Можливе кохання», зняте 72-річним класиком під крилом Netflix, тримається на історії про подружжя, яке не може оговтатися після жорстоких скорочень на підприємстві й травм від спроб це побороти – аж доки доля не зводить голову родини з парою молодої документалістки та заможного інвестора, які хочуть зробити з історії чоловіка документальний фільм. Цікаво, що повернення великого корейського кіно ніколи не втомлює фестивальну публіку, – від «Паразитів» Пон Джун-хо до торішнього улюбленця фестивалю «Немає іншого вибору» Пак Чхан-ука, – адже його іронічний погляд на вищий клас, здається, ніколи не застаріє.
До теми маленької людини в корпоративній системі, тільки в куди менш креативному форматі, звертається «Хороший маленький солдат» Стефана Брізе. Альба Рорвахер грає жінку, яка керує кадрами великої страхової компанії і якій доручають неможливе завдання: одночасно дбати про добробут працівників і виконувати спущені керівництвом KPI. Фільм отримав нагороду за найкращий сценарій – її, здається, віддали радше кількості, ніж якості, адже над сценаристів було троє.
Лічені голлівудські фільми конкурсу збіглися з найкращими акторськими роботами. На Лідо дуже очікували Primetime – естетично вишуканий постіронічний продукт A24 про пік і колапс американського шоу з викриття педофілів To Catch a Predator. Хоча фільм нічого не виграв, справжній праймтайм тут відбувається насамперед у команди. Виконавець головної ролі Роберт Паттінсон, який нині працює без перебою, тут напрочуд харизматичний у виконанні психопатичного шоумена. А тридцятирічний режисер Ленс Оппенгайм після овацій у Венеції поїхав вражати Теллурайд доком-сюрпризом You Can See Everything про Елізабет Голмс, який він зняв разом із Нейтаном Філдером. Тож ці імена ми ще не раз побачимо в нагородному сезоні.
Іншим екранним улюбленцем і переможцем у номінації за найкращу чоловічу роль став Джон Малкович у Wild Horse Nine, новому гіті Мартіна Макдони. Як і в дебютному «У Брюгге», це історія про двох друзів на порозі смерті. Цього разу це агенти ЦРУ напередодні перевороту в Чилі 1973 року, які вирушають в екзистенційну подорож на острів Пасхи. На тлі велетенських голів моаї нескінченно кумедний і чутливий Малкович цілком може позмагатися з Паттінсоном за «Оскар». Утім, сам фільм попри комедійність обертається серйозним висловлюванням проти тоталітаризму, якому хочеться вірити і яким хочеться втішатися.
Цього не скажеш про «ДАУ» Іллі Хржановського. З опублікованої рецензії зрозуміло, чому приз за режисуру відчувається як злий жарт. Те саме стосується промови режисера, побудованої на співчутті та приналежності до України, тоді як червоною доріжкою його прем'єри проходили такі постаті, як пропутінська Ксенія Собчак або підсанкційний екс-сенатор РФ і американський продюсер у сучасності Леонід Лебедєв, він же продюсер фільму.
Утім, є підбадьорливі факти. Фестивалі в Торонто, Нью-Йорку й Лондоні, які щороку привозять чи не всі головні фільми Канн і Венеції та загалом все, що навело хайп – ігнорують «ДАУ». А великі профільні видання, як Little White Liesі The Film Stageде монстративно не випустили рецензій на фільм. Політично й морально свідомі критики таки існують, але їхня увага була прикута до іншого феномену конкурсу.
NAZA
NAZA Юваля Абрагама та Рахелі Шор, показана наприкінці фестивалю, отримала відзнаку «Спеціальний приз журі». За тиждень до відкриття в розкладі ще зяяв засекречений слот – і тепер зрозуміла необхідність такої інтриги. Понад три роки Абрагам і Шор (двоє з чотирьох режисерів оскароносної «Немає іншої землі») за підтримки The Guardian працювали у засекреченому проєкті. NAZA презентує портрет системи ізраїльських мілітарних дій у Газі після 7 жовтня, свідченнями тих, хто цією системою оперує.
Протягом 80-ти хвилин Абрагам уночі на дахах Тель-Авіва розмовляє з 24 ізраїльськими військовими, чиї обличчя й голоси змінено – у статті приуроченій до прем'єри, режисери пояснюють, що анонімність необхідна для захисту людей від переслідування в Ізраїлі. Солдати розповідають, а подекуди й малюють на аркуші, ШІ-алгоритми, мапи, вигляд дрона й екрана телефону, якими вони здійснюють ці операції. Наприклад, локацію терористів ХАМАС вишукують через особисті переписки дітей, які з'ясовують, коли “тато буде вдома” – кодова назва операції, після якої вночі зносять увесь багатоповерховий будинок. NAZA – це військовий акронім, що позначає прогнозовані втрати серед цивільних, які постійно ростуть. Один офіцер каже, що давав дозвіл на удари з показником понад 200. Хтось ділиться цією інформацією, бо не може морально впоратися зі своїми вчинками; інші не бачать жодної проблеми у захисті держави, а комусь просто “дуже весело”.
На тлі «Голосу Хінд Раджаб», який торік розчулював фестивальну публіку маніпулятивною реконструкцією останніх годин життя палестинської дівчинки, NAZA постає зовсім іншим кіно з сильною естетичною складовою. Розмови супроводжують нічні панорами Тель-Авіву: камера заглядає у вікна домівок, де люди дивляться державне телебачення, у шумні ресторани й на мальовниче узбережжя – і ця темрява створює колективний портрет країни з колективною відповідальністю, як пропонує режисерський дует ізраїльських громадян. Фільм нагадує «Зону інтересів» Джонатана Ґлейзера, який виступив одним з виконавчих продюсерів NAZA.
За лічені дні після прем'єри фільм уже спрацював як бомба масового ураження, розігрівши міжнаціональний скандал. Уряд Ізраїлю назвав фільм “кривавим наклепом” та погрожує відібрати у режисерів громадянство. Соцмережі заливає обурення ізраїльтян та російського екзилю – вони хором називають фільм антисемітськими фейками на британські гроші й нагадують про жертви 7 жовтня.
Цікаво, що обурюються й пропалестинські активісти – мовляв, ізраїльські громадяни отримують рекордні 25 хвилин оплесків за вчинки їхньої ж держави. Хтось обурюється, що режисери просто популяризували зроблене дослідником Еялем Вайцманом, зокрема, його останню книжку Ungrounding: The Architecture of Genocide. Вайцман заснував Forensic Architecture, міждисциплінарну інституцію яка викриває воєнні злочини, і свого часу його команда працювала над дослідженням російського удару по маріупольському драмтеатру.
NAZA не просто залишила всіх при власних думках, а навіть радикалізувала дискурс, і це лише початок. Адже далі її покажуть у Сан-Себастьяні й на Нью-Йоркському фестивалі.
Тріумф документального кіно
Венеція завжди має гарну селекцію неігрового кіно, але цього року сузір'я тем і авторів було ексклюзивно потужним, політичним й креативним одночасно. Фільми відкривали розмову про те, що сьогодні може бути доказом, які документальні методи здатні змінювати думку в епоху ШІ та десенсибілізації від постійного потоку зображень війни, і на що взагалі здатне документальне кіно політично.
Одним із найвражаючих був Musk Алекса Ґібні. Досвідчений американський документаліст свого часу посварився з Ілоном Маском у Твіттері, але від ідеї зняти про нього фільм не відмовився. Так народився док на 225 хвилин, який починається як абсурдна комедія і поступово перетворюється на горор. Ґібні збирає архівні відео та численні інтерв'ю з колишніми партнерками, співробітниками й журналістами, які роками стежили за кар'єрою Маска. А ще конструює самого Маска в ШІ-формі, і той відповідаючи на питання, здається все реальнішим.
Ультрасенсаційних відкриттів тут немає, утім, найпотужніший ефект фільму у тому, що вся порція лору вкладена в хронологію з ескалацією, в якій міцніє безкарний мільярдер, що грається планетою наче у відеогрі. Власне, останній рівень його гри – Білий дім. Режисер демонструє, якою катастрофою обернулося скасування USAID і як Маск після доступу до DOGE тепер має найсекретніші дані держави. Апокаліптичний кінець залишає апокаліптичні відчуття, і це свідома маніпуляція. Фільм вийде 16 жовтня в американський прокат, а згодом на HBO, і має немалий потенціал спровокувати держпереворот.
Про прикрість сучасної Америки говорили й дві інші легенди документалістики. Лора Пойтрас презентувала They're Here про свавілля Імміграційної служби США , використовуючи архіви, OSINT та записи з бодікамер поліції. А дворазова оскарівська лауреатка Барбара Коппл у Union Town продовжує досліджувати стан трудових прав в Америці, цього разу документуючи відродження профспілкового руху серед працівників доставки в постковідному Нью-Йорку. І знову доводить, що профспілки безсмертні на будь-якій стадії капіталізму.
Есхатологічного тону додала британська режисерка Софі Файнз новою частиною «Гіда збоченця» – свіжою кіно-лекцією з філософії від академічної суперзірки Славоя Жижека. Водячи глядачів крізь кіно як рамку, у якій експонують бажання й упередження людства, цього разу Фанз та Жижек взялися за утопію, перегорнувши її в дистопію. Філософ радить брати приклад з «Меланхолії» фон Трієра: запастися великою долею песимізму й не боятися прийняти кінець світу.
Хоча фестиваль не має нагород за документальне кіно, там вручають Golden Globes Impact Award, яку цьогоріч отримав білоруський документаліст Андрій Куціла за Letters From the Silenced Country. Змушений виїхати з Білорусі після репресій, Куціла шукав методи розповісти про постпротестну країну, не маючи до неї фізичного доступу. Знайшов він форму в листуванні дисидентів у в'язницях і екзилі, що звучать закадровим голосом. А візуальну мову режисер добирає з секретних операторів, онлайн-мап, записів CCTV та анімації, яка переповідає історію двадцятирічної Касі в колонії через її власні малюнки. Це моторошне кіно, не лише через свідчення тортур та безнадійних роздумів про майбутнє країни й ціну свободи, а й через те, як швидко світ забуває людей, які цю боротьбу програли.
На цьому тлі документальний фільм про російську опозицію виглядає геть непереконливо. Шестигодинна My Undesirable Friends: Part II – Exile Юлії Локтєвої про журналісток телеканалу «Дождь» була одним із найочікуваніших доків селекції, бо перша частина мала шалений успіх у західних критиків, які назвали її еталоном спротиву й найкращим фільмом року. Та якщо перша частина все-таки мала якийсь екшн, бо відбувалася напередодні вторгнення й трималася навколо роботи каналу, то друга присвячена воєнному анабіозу, у який впадають і героїні, й сам фільм. Отже, здебільшого це самореферентні розмови в турецьких таксі й куріння айкосу на кухнях Тель-Авіва з рефлексіями про горе українців та воєнні злочини їхніх співвітчизників. Але рівною мірою й про те, яка небезпечна доля в них самих. «Відчуваєш себе, наче в 1941-му, тільки ти водночас і німець, і єврей», – резюмує журналістка Анна Немзер.
Найціннішою тут є друга глава, присвячена безпосередньо Україні, де з'являються Наталка Гуменюк з чоловіком Петром Рузавіним, колишнім ведучим телеканалу, а тепер військовослужбовцем на боці України, а також журналістка Єлена Костюченко. Водночас, попри величезний хронометраж і активне використання архівів, фільм чомусь не показує, наприклад, фоторепортажі Костюченко з моргів Херсона; а зі скандалу «Дождя» про «наших мальчиков» показує лише спростування й хаос навколо, а не те, що сказав ведучий. Ця обережність, здається, працює на комфорт західної аудиторії, американської насамперед, яка шукає в російському досвіді власні паралелі, і згладжена картинка опозиційного портрета, певно, приносить їй спокій за власне майбутнє.
На цьому насиченому полотні документалістики відсутність українського кіно виглядає білою плямою. Не лише тому, що українським громадянам знову не дають окремої платформи в центральних секціях, а й тому, що творча унікальність української документалістики мала б чим це полотно доповнити.
Українська присутність
Тим не менш, Венеційський фестиваль запросив три українські проекти у паралельних секціях.
Українська візуальна мисткиня Софія Булгакова, яка живе в Нідерландах, представила інсталяцію в ювілейній, престижній програмі Venice Immersive, у секції Best of Experiences, назва якої говорить сама за себе. Її «Спомини» постають з особистих і колективних свідчень останніх років повномасштабного вторгнення у формі звукових артефактів, а сама інсталяція створена з ізоляційних труб, знайдених на заводі, де працювало багато українських робітників.
В Orizzonti Shorts український фільм «Тиша» Павла Шпегуна виграв нову відзнаку секції Airone della Laguna – International Collateral Award, а команда не втратила нагоди вийти на доріжку з закликом до звільнення бійців Азовсталі. «Тиша» розповідає історію побачення стендап-коміка й чарівної незнайомки, але свій концепт знаходить лише на останніх секундах. Мати дебютну роботу у Венеції, та ще й з такою потужною командою, де за камерою – Михайло Любарський, а в кадрі – магнетичні Григорій Наумов та Іоланта Богдюн, це вже неабияка перемога. Утім, дух дебюту відчутний в перенасиченості діалогами і в тому, як усі старання фільму спрямовані на фінал – це видається або не надто винахідливим, або трохи застарілим. «Тиша» — це також продукт потужної продюсерської компанії ForeFilms, яка прямо зараз зриває гучні оплески у Торонто за блискучий монтажний док про війну й молодість Black Sunflowers.
Справжнім відкриттям став «Камуфляж» – повнометражний дебют Микити Гібаленка, що змагався в секції Giornate degli Autori й незаслужено залишився без нагород. Режисер, який давно живе в Німеччині, вклав щось зі власного досвіду в цю гостроактуальну історію про українську чоловічу ідентичність. У центрі історії – Віталік (Артур Алієв), талановитий і дещо сумний хлопець. Він має теплі стосунки із сестрою Лізою (Єлизавета Цілик), але втомився терпіти матір, прихильницю російської культури, і тікає шукати своє щастя в Німеччині. Майже остаточно пройшовши метаморфозу в німця, з початком вторгнення він надає прихисток глибоко травмованій матері й сестрі, яка геть не збирається адаптувати братів шлях.
«Камуфляж» легко прочитати як український фільм про вторгнення, що ми вже бачили сотню разів, але режисерові вдалося зробити з цього щось самородне. Мабуть, тому що він не згладжує кути в пошуку компромісних рішень, а навпаки оголює внутрішню суперечливість формою. «Камуфляж» – дуже атмосферний фільм, з меланхолійними панорамами й музикальним супроводом від композитора Микити Моісеєва. Головні актори Алієв і Цілик уже були разом на Лідо в «Назавжди-назавжди» Анни Бурячкової, продовжують будувати потужне портфоліо. Алієв тримає емоційний каркас фільму на екстраблизьких планах, грає мовленнєвий дефект і проводить героя від пригніченості до розв'язання внутрішніх криз так, що ця робота відчувається справжнім акторським (пере)відкриттям.
На тлі обурення підсумками фестивалю згадки про українське кіно в соцмережах б'ють рекорди, наче на противагу сумним новинам з церемонії. Втім, чи не найсумніша картина з українською присутністю на великих фестивалях складається саме в кінокритичному середовищі. Не варто забувати, що кінокритика теж формує програми й фокуси. Логічно, що за такої російської ваги на Венеційському фестивалі (а на прем'єрі Хржановського здавалося, ніби ми на Московському), кіно для публіки відбирають відповідне. А коли акредитованих українських журналістів четверо, та й коло медій, готових приймати матеріали з фестивалю, вельми обмежене, годі розраховувати, що наша думка потрапить у чийсь пріоритет чи зросте в дискурс, здатний впливати на розмову ззовні. Так українські фільми й лишаються згаданими титром постфактум – і в програмах, і у фестивальних репортах, а разом з ними й українська кінокритика.
Читайте також«ДАУ»: тоталітаризм Хржановського як нестерпний чуттєвий досвід