Митець народився 1 квітня 1929 року у місті Амвросіївка, Донецької області, нині тимчасово окупованому росіянами. Сталінський терор торкнувся родини: Анатолієвого батька, Григорія, заарештували і вислали до Казахстану. Після заслання він жив на тимчасовому поселенні, де зустрів іншу жінку. Анатолій залишився з матір’ю і більше з батьком так і не зустрівся, про що пізніше шкодував.
Понад 10 років Лимарєв здобував мистецьку освіту – спочатку в Київській художній школі імені Тараса Шевченка, а потім у Київському державному художньому інституті (майстерня живопису Сергія Григор'єва). Повернувшись у Донецьк, уже вчив інших – завідував студією образотворчого мистецтва місцевої організації Спілки радянських художників України. З 1967 року знов замешкав у Києві, мав майстерню на Подолі, потім на Саперному полі і на Оболоні. Був одружений з фотографкою Світланою Даценко, ростив доньку Анну. 6 листопада 1985 року наклав на себе руки.
«Сонцесхід» є більш масштабною еспозицією порівняно з тими, що зазвичай проходять в НХМУ з початку повномасштабного вторгнення: вона займає 5 залів на першому поверсі і розбита при цьому на три концептуальні частини: «Ранок день вечір», «Еолова арфа» і «Луна».
Лимарєв писав сонце – і це не метафора. Ось різні живописні сюжети: «Стигле поле», «Схід сонця у степу», «Сині гуси», «Материнство», «Дитинство. Кришталевий день», «Еолова арфа», «Сільський сніданок». І всюди сонце не просто виступає джерелом світла, але створює певну, можна сказати, метафізичну присутність.
Сонце стримить над охристим стиглим полем наче найбільший плід, поливаючи землю променями-дощем і вибудовуючи/вирощуючи краєвид. В «Сході сонця у степу» вирує колосальне червоно-жовте торнадо; це більше схоже на циклопічний танок, від якого пульсує вся земля. Сині гусі – незвичайне явище, але ще більш неймовірною є помаранчева куля на другому березі річки, що доброзичливо дивиться на них. В «Материнстві» в одній половині вікна сидить мама з немовлям, в другій, на склі, нерівним колом – сонце-опікун, що наче і прикриває, і осяває їх. В «Кришталевому дні» хлопчисько мчить по сільській вулиці, а шибка на задньому плані вистрілює цілим сонячним феєрверком на всю околицю – найкращий стартовий пістолет у світі, і бігун отримає свій приз, ба більше – він його вже й отримав. В «Еоловій арфі» сонце – не тільки світло, а й вітер, осердя метафори: бо людина, що сидить і слухає цю землю і це повітря, і є тою арфою – голосом богів. А в «Сільському сніданку» сонце не просто прозирає крізь шибку – воно снідає разом з родиною, як весела дитина, встигаючи залити окуляри ґазди медовожовтим, закрити вид на вулицю своїми променями, як фіранками.
І навіть там, де сонця нема, воно все одно є, навіть на картині «Косар», де над женцем навис велетенський місяць, через що вся композиція нагадує інверсію фіналу Трієрової «Меланхолії». Світло струменить по стінах зали, переливаючись від полотна до полотна, захоплює і заворожує. І збоку, спершись на стіну, за цим сяйвосвятом спостерігає дівчина в чорному робочому костюмі, зі втомленою напівусмішкою. «Дівчина-шахтарка» (1957) є дипломною роботою Лимарєва. Непафосною, неможливою для пропагандистського користування: жива людина. За це автору влетіло від партійних держиморд: «не відповідає радянській дійсності» (бо, мовляв, жіночої праці на шахтах СРСР не існує). Проте Лимарєв знав Донбас надто добре, любив його – і саме тому не збирався нічого приховувати.
Загалом, організатори (артфундація «Дукат») вибудували експозицію як єдиний наратив, де між сусідніми полотнами виникають перегуки і відлуння. Ось велетенська копиця сіна в «Ранці» (триптих «Життя рідної землі») з бічним наростом місяця і парою закоханих в основі – правдивий райський острів, на якому насправді немає гріха і всім все прощено. Навпроти – «Банки. Сяйво в склі», де звичайний процес консервації перетворений на правдивий колористичний вибух, і, здається, в цей потік світла можна просто пірнути. А поруч – стадо червоних корів під розкішним заокругленням веселки. Навіть якщо б Лимарєв не намалював нічого більше, вже цих трьох точок несамовитої живописної енергії вистачило б, аби розповісти про той образ України, який він завжди бачив на своєму небосхилі – як вічне світило.
Але він, на щастя, встиг багато зробити, багато віддати. Його портрети («Друзів зустрічає» – посмертний портрет Григорія Гавриленка, портрет Михайла Грицюка, експресіоністський портрет напівоголеним в окулярах, дочка – «Анна з полуницею») – не так навіть про характери, як про настрій і дорогоцінність моменту, інколи світло-наївного, інколи трагічного. Та все ж головним його жанром завжди був краєвид, головним предметом вдивляння й дослідження – степ.
Власне, цю історію він, можливо, єдиний у своєму поколінні і розповів. Казку того донецького степу, який вже майже зник за трубами і териконами, за тріскотнею пропаганди і безмежним виснаженням. Це наша, залита сонцем земля. Втримана Анатолієм Лимарєвим на кінчиках його пензлів.
Розповідає кураторка Олена Грозовська (арт-фундація «Дукат»):
«Анатолій Лимарєв, як на мене – чи не найголовніший наш колорист XX сторіччя. Неймовірна робота з кольором і зі світлом. Саме він провів лінію від Куїнджі до «Живописного заповідника» (об'єднання українських художників у 1991–1995 рр., основні учасники Тіберій Сільваші, Олександр Животков, Марко Гейко, Анатолій Криволап, Микола Кривенко. – Авт). Ця виставка називається «Сонцесхід», тому що сонце – один з найголовніших його героїв, не лише тональний камертон його робіт, а й основа буття. Друга частина слова – “схід”. Лимарєва вважають київським художником. Це до певної міри так, оскільки він тут учився, працював, жив певний час, але щоліта він повертався до рідної Амбросіївки на Донеччині і малював там дуже багато пейзажів. Це степ, це сонце і це люди Донеччини. Це абсолютно інша Донеччина, що дуже відрізняється від радянського інструменталізованого шаблону Донецького вугільного басейну. Лимарєв писав з величезною любов'ю до цього краю. І це те, що нам сьогодні дуже болить. Отака фантомна, я б сказала, Донеччина, постає тут. Це теж дуже важливо.
Окремі полотна Лимарєва я вважаю просто шедеврами. Наприклад, у «Банках» світло перетворюється на метафізичну субстанцію. Тобто він консервує час у цій роботі. Є картини, де він виходить в якийсь сюрреалістичний вимір.
І ще мені здається дуже важливим твір, який зумовив назву одного з залів – «Еолова арфа». Власне, Еолова арфа – інструмент, який звучить від подиху вітру, відомий з античних часів. А в Лимарєва ми бачимо постать людини посеред цього безкрайнього степу. Тобто це роздум про те, що художник-митець є такою Еоловою арфою. Крізь нього говорить Вишній світ».
***
Виставка працюватиме до 21 червня 2026. Кураторська група: Олена Грозовська, Михайло Кулівник, Катерина Лісова. Менеджмент проєкту: Оксана Баршинова, Людмила Назарко. Архітектура експозиції: Олександр Бурлака. Дизайн: Дар’я Подольцева.
