Олександр Глядєлов — людина, якій звичні величальні характеристики й титули якось не пасують. Провідний український документальний фотограф, шевченківський лавреат, володар призу HASSELBLAD Європейського конкурсу фотографії — це беззаперечні факти, але вони наче відлунюють дзвоном прижиттєвих монументів, а Олександр — людина, просто не здатна на забронзовіння. Спокійний, небагатослівний, скромний. Усі емоції найглибші, найпекучіші висловлює саме кадрами. В одному інтерв’ю так і назвав себе — емоційним фотографом.
Можна було б на додачу назвати його романтиком: захоплюється альпінізмом і фехтуванням (фотографування теж виросло з хобі), об’їздив десятки країн, неодноразово працював як фотокореспондент на війні, був двічі поранений. На мою думку, Глядєлов радше людина кордону, межі, фронтиру в усіх сенсах — географічному, соціальному, буттєвому. Він завжди намагається зазирнути за край суспільних конвенцій, туди, від чого соціум відвертається: наприклад, розповісти про життя дітей-безхатьків і мешканців сиротинців, про будні наркоманів і ВІЛ-інфікованих. Ці цикли фотографій мали колосальний резонанс — але так майже з усіма темами, за які береться Глядєлов. При цьому він свідомо дотримується низки обмежень: фотографує аналоговою камерою — легендарною LEICA M6 (ручне наведення фокуса, механічний затвор, без функції «серійна зйомка»), завжди на чорно-білу плівку, а світлини друкує вдома, у кімнаті, переобладнаній у лабораторію.
У доробку Глядєлова чимало сольних виставок, але «І побачив я» — найбільша з них. Два поверхи, 323 світлини, 35 років. Починаючи з Революції на граніті, шахтарських страйків 1990–1991 років, через обшарпану свободу девʼяностих, оглушливі соціальні контрасти, Помаранчевий майдан, Революцію гідності до російського вторгнення у 2014-му і повномасштабної агресії Росії у 2022-му. Кожному тематичному блоку передують есеї, що їх написали спеціально для цієї виставки українські філософи, історики, військовослужбов(и)ці, письменники й письменниці: Ярослав Грицак, Володимир Єрмоленко, Вахтанґ Кебуладзе, Мирослава Барчук, Юлія (Тайра) Паєвська, Світлана Поваляєва, Євген Спірін, Ярина Чорногуз, Любов Якимчук. Ці тексти не про світлини напряму, а радше про час і місце, коли і де вони були зроблені; це глибоко особистісні ракурси і свідчення. Укупі з фотографіями вони складають чітку смислову стереоскопію.
Глядєлов дійсно переживає за цей необлаштований божевільний світ. Тому наскільки страшні ситуації не опинялися б у його обʼєктиві, це не драма заради драми, не атракціон катастроф. Високе співчуття, сконцентроване в цих світлинах, доступне небагатьом талантам — і ще це те, чого гостро бракує більшій частині людства.
Ось кадри, які особливо вкололи, які найяскравіше світяться в персональній camera obscura моєї памʼяті. Хлопчиська торгують жартами біля нічного кіоску. Щасливі малюки в притулку сімейного типу. Безхатьки б'ються за пакет з клеєм. Літня жінка котить шину на барикаду на вулицю Грушевського. Страйкуючі шахтарі під афішею з написом «Ребро Адама». Мати веде дівчинку-школярку розбитою повенями дорогою. Боєць ЗСУ безтурботно спить просто неба в Авдіївці. Ексгумація закатованих російськими нелюдами (організатори додали моторошного ефекту присутності, поклавши деякі фото просто на підлогу). Темний силует лісоруба на тлі карпатських схилів. Усміхнений сирота з курчам на голові. Кожен цей знімок — і десятки інших — вартий окремого розбору, окремих емоцій, окремої прогулянки по дотичних смислових полях. У когось цей перелік буде іншим. Але точно буде. Байдужих не лишиться.
Як банально це не звучало б, але Глядєлов — це той самий літописець України, за свідченнями якого про наш час дізнаватимуться згодом, у майбутньому близькому й далекому. За цими снайперськи точними і безмірно співчутливими кадрами.
Розповідає Олександр Глядєлов:
Що значить бачити для тебе?
Мені дуже легко спиратися на цитату Анрі Картьє-Брессона, котрий казав, що серед 100 % людей, які мають фізичну можливість дивитися, не бачать 75 %. Ось фотограф з тих решти 25 %, котрі бачать.
Як ти змінився за ці 35 років?
Ну, по-перше, ти живеш, поки ти навчаєшся, то я обнадіюю себе, що досі навчаюся чогось. І, відповідно, коли працюю над великими проєктами — зараз, на жаль, таким проєктом є війна, — то весь час доводиться ступати на якусь нову територію. Відповідно це і є навчання. Але якщо ти подивишся на мої фотографії 1989 року тут — це Народичі, Поліське, — ти побачиш, що їх робив я. Ти побачиш по світлинах, що вони зроблені саме мною. Я ще не втратив цього.
Це не перша війна, на жаль, у твоєму житті. А як наша війна змінила тебе? Доводилося задіювати якісь внутрішні ресурси?
Щодо ресурсів, це як у всіх: ми втомлюємося, але ж це не можна порівняти з тими, хто воює. Навіть соромно казати про наші ресурси, коли ти не в траншеї, не під роєм FPV. Ця війна докорінно відрізняється. Бо це наша війна, бо на нас напали. Я тут, а не десь, де воює не мій народ, не моя країна.
***
З виступу Глядєлова на відкритті виставки:
— Щоразу, коли я маю щось сказати на відкритті своєї виставки, я відчуваю такий дисонанс, ніби я вже все сказав. Бо воно на стінах, а я маю це ще підкреслювати якимись словами. І зрозуміло, що це слова подяки тим, хто допоміг це організувати. Але найголовніше, що варто проговорити ще раз: дякуємо Збройним силам України, які тримають фронт. І я хочу сказати, що всі ми маємо великий борг. За все життя ми його не зможемо віддати цим людям.
Знаєте, я ніколи не думав, що зможу сказати це на відкритті. Я згадав таку історію. Це був 2012 рік, Північна Африка, вечір. Я тільки-но прилетів, і друг зустрів мене. Я дивився на зоряне небо, із зовсім іншими зірками, і тут раптом мій друг питає: «Сашко, скажи, будь ласка, чому ти ніколи не намагався жити не в Україні?».
Так, десь я працював, жив у інших країнах по три-чотири місяці, але не намагався, не мав бажання жити деінде. Я йому тоді відповів (і завжди буду відповідати так, якщо мене хтось спитає): я люблю Україну. Я люблю її мову. Це місто моє. Я люблю свою країну. І тому – слава Україні!
***
Виставка «І побачив я» триватиме до 5 жовтня. Куратори — Олег Соснов, Тетяна Лисун.