Петро Мідянка — нащадок галицьких опришків, селянських бунтівників, що у XVII столітті з відчайдушної вдачі опинилися й осіли на півночі угорського (тоді) Маромороша. Низина, що відкрилася втомленим ворохобникам поміж незатишних гір, справила на них враження: поселення отримало назву Широкий Луг. Триста років існує Мідянків рід у маленькому закарпатському селищі, чиє становище з точки зору транзиту будь-чого є тупиковим.
Карпатські гори, проте, достатньо молоді, аби втратити інтерес до життя планети та homo sapiens зокрема. Їм цікавіше поєднувати та змішувати, ніж розділяти. Гратиcя з історією Європи легше та більш іронічно, ніж яким-небудь Альпам чи Піренеям, бо отримали привілей, зупинивши в союзі з етносами-насельниками останню грандіозну — монгольську — навалу Великого Степу на Старий Світ. Давши тому, захопленому попередніми хвилями загарбників та мігрантів, відчути себе провідною цивілізацією.
Цей карпатський дух зрезонував у Петрові Мідянці з пасіонарністю його роду. Героїня книги його есеїв — Карпатська Україна — слов’янський край, що століттями, до входження після Першої світової до складу Чехословаччини, а після Другої — до УРСР, знаходився під іноплеменною феодальною владою. Як і в Галичині, корінне населення називалося тут русинами — нащадками тої Руси, що колись-то Києвом могутньо постала в Європі. Але, втративши державність, звикло працювати на інших, інвестуючи це у власний добробут та тихе, проте вперте протистояння асиміляції. І батько поета й дослідника Петра Мідянки легко відгукнувся на пропозицію долі не сидіти на місці, опанував румунську й угорську, побачивши світ у заробітчанських мандрах. Карпатороси, як насмішкувато-любовно називає співвітчизників Петро, й нині переважно не бачать іншого шляху для реалізації гідного життя, ніж поїхати працювати «на чехи», «на мадяри», в Росію — до центрів.
Мідянка ж бачить і творить світ в інший спосіб, волюнтаристський, як і предок його, опришок. Центр світу — безпосередньо навколо нього. Європа, Україна, Закарпаття, Мароморош, рідне село, батьківська хижа. Щоправда, наповнена Петром альбомами репродукцій світового мистецтва, яке полонило його — леґіня — в Ужгороді, пензлем та міфом Адальберта Ерделі.
Прагнення сільського вчителя літератури виявляється достатньо, аби ілюмінувати мережу, що, попри гори й полонини, і стрімкі потоки й ріки, вплітає Широкий Луг у тканину культури й цивілізації. Павутиння родинних зв‘язків односельчан, доль дивних зайд та шляхів самого Мідянки і його зацікавлень сягає Загреба й Брна, Парижа та Відня, Києва та Миколаєва, Ворголівського Нью-Йорку.
Петро Мідянка — самобутній митець. З 1990-х, реплікуючи думку Віктора Неборака, цю самобутність воліють трактувати як екзотичність, регіоналізм, закарпатське культурне представництво в загальному українстві. Хист Петра, мовляв, у вибудові локального, маленького світу, який у той самий час звертається до великого. Порівнюючи Мідянку зі Стефаном Маллярме, літературолюбці лише милуються русинськими спеціалітетами його письма, парадоксами мови, не розуміючи, що в центрі поезії, а отже, й мислення обох — переконструювання культури через виклик індивідуального розуму. Та провокація в читачеві подібного методу.
Карпати — один з небагатьох регіонів Європи, що досі спокушає до колоніального, зайшлого ставлення. До комодизації локальної аутентики.
В самозакоханій цікавості до свого, Петро Мідянка віршами й есеями маніпулює цим станом. По крихтах збирає та демонструє споживачам колориту унікати культури й історії Закарпаття, але замість музеєфікувати їх чи перетворювати на сувенір — оживлює. Отже, робить не надто комфортними.
В збірці його есеїв ми стикаємося з відчуттям тавтології. Як у правдивому спілкуванні. Людина, що самостійно мислить, не може весь час говорити про щось нове. Вона повертається до відкриттів власного розуму, досвіду та наскрізних для себе образів, колізій і прикладів. Отже, маємо справу не з тавтологією, але з рефреном. Кожний раз, коли спливає вже впізнане нами ім‘я чи топонім, автор розгортає їх під іншим кутом зору, з іншими подробицями та авантюрами. Як у дитячій іграшці «Калейдоскоп».
Цією самобутністю мислення й сміливістю бути собою Петро Мідянка вирвав Широкий Луг із статистики до історії. А з ним, серед інших, — Карпатську Україну. Як Казимир Малевич чи Олександр Вертинський — Київ. Як Франц Кафка — Прагу, Орхан Памук — Істанбул. Могутні міста зникають у руїні — колись Шумер і Вавилон, нещодавно — Алеппо. Самобутні митці дарують їм вічне життя. Свавільні опришки цивілізації.
А нам — особисте та національне сопричастя в культурній географії, що уточнюється повсякчас.