ГлавнаяКультура

​А не варто: 5 книжок про те, як правди шукали

Якщо в основі сюжету – таємниця, яка раптом стає очевидною. Якщо провідний пафос твору – здивування. Ми звемо такий роман авантюрним, пригодницьким, детективним (і ще купа варіантів). Головне, що в такому творі герої неодмінно мають змінитися разом із новою інформацією, яку притьмом опанували. Це завжди романи становлення, бо вочевиднюється: наше самопізнання починається з гострого відчуття тайни. Зі спокуси секрету. З прагнення таємниці. Зрештою, із загадок починаються захопливі історії.

Тільки-от відповіді на ті загадки не мусять бути правдивими. Правда – це небезпечно. Правдиві історії (визнаємо це) є дуже некомфортним читанням. Книжки, в яких шукають правди, нас розважають і бентежать одночасно. Любите амбівалентні почуття? Значить, ви – точно читач романів-таємниць.

LB.ua оглядає п’ять романів – перекладених і українських, – в яких життя героїв залежить від здатності не бачити правди.

Ганна Улюра Ганна Улюра , Літературний критик

Марта Холл Келлі, «Бузкові дівчата» (Нора-друк, переклад Володимира Горбатька)

Фото: Нора-Друк

1939 рік. І три жінки – під сорок, за двадцять і ледь вісімнадцять; американка, німкеня і полька. Одна з них налагоджує особисте життя, друга обзаводиться новими друзями, третя переймається кар’єрним зростом. Тобто, Кароліна закохана у француза, який залишися на окупованих територіях; Кася приєднується до Люблінського підпілля; Герта вступає на роботу до концтабору Равенсбрюк. Біографії дуже різні. Але хід історії в цьому випадку – це рух назустріч трьох жінок, яким, до речі, дуже личить фіолетовий. І точка їхнього перетину: війна. А ще це правдива історія щонайменш двох реальних «біографічних» людей – Кароліни і Герти.

Війна у Келлі постає кризою смислу і джерелом цієї кризи. Найпереконливіша з героїнь – лікарка з концтабору. І не тому, що злодії цікавіші за жертв чи альтруїстів, які намагаються жертв порятувати. Ми точно знаємо, хто тут хороші, хто погані і чим та війна закінчиться. Зрештою, знають це і герої роману. Уже 1943-го Герта посеред Равенсбрюку проголошує промови про історичну відповідальність нацистів і посилається на судову справу Адольфа Ейхмана (1960-і!). Відданість своїй справі можна демонструвати не лише в благородних вчинках, знаєте? Наприклад, сприяти порятунку в’язнів. Можна бути відданим і в брудних проектах – скажімо, в медичних експериментах над людьми. Щоб ми тепер спокійно користувалися антибіотиками широко спектру.

Герта, яка відчутно «пошрамувала» інших героїнь роману, передбачає свою долю. Це навіть не анахронізм. Просто щоб таємницю передчасно не викрили, в просторі історичного роману має діяти таке правило: поза-романної дійсності як такої не існує, вона має бути відвойована. Ну от, зробимо вигляд, що ми вперше читаємо про Другу світову. Здивуємося, що в концтаборах катували не тільки євреїв.

Це дебютний роман Келлі, і він відразу став бестселером. Так сталося завдяки вказівці на документальні джерела твору. А більше: думка про те, що жертви Другої світової – це не тільки жертви Шоа, була новиною для американських читачів роману. Інколи таємниці надто очевидні.

Окрім війни в романі є ще одна дражлива тема – еміграція та її законодавчі обмеження під час війни. Бувають справи благородні і не дуже й на рівні держав, не тільки особистих виборів. І що тут має сенс, не ясно – не спричиняти зло чи потім уміло його компенсувати. Правда Келлі – в балансі кари і покаяння (котрого у випадку злочинів проти людства не досягти).  

Олег Шинкаренко, «Череп» (Люта справа)

Фото: Люта справа

Жорстка сатира, яка сильно нагадує британські політичні комедії середини 80-х. Але виконана на «гарячому» матеріалі. Темою є війна на сході. Жанр, яким прислуговуються зазвичай, щоб описати соціально-політичний застій, Шинкаренко використовує для картин катастрофічних, ба апокаліптичних.

«Наших» в цій книжці, до речі, немає, тільки – «вони». Ворог існує в принципі, але неоприявлений. (Всі, хто в «Черепі» гинуть, роблять це або від руки своїх же товаришів, або випадково). Бо за суттю в твореному світі Шинкаренка антитез не існує. Щось тут завжди не протилежне чомусь, а просто є дві величини, на позір не подібні.

Прикордонні Большиє Чєрві опинилися в епіцентрі лісової пожежі (взимку!). Іван Череп разом із божевільним дідом вшиваються з рідного села. Але вони не просто біженці, у них є висока місія. Вони мають знайти Алтан Хорхой, чукотський золотий амулет («золотий хробак» в перекладі). На звороті цього амулету, наприклад, є креслення потужного космічного корабля, бо чукчі – то відомі підкорювачі космосу. Згодом до Івана і старого приєднається нарвана юнка Марія Кольцова. От вам і список героїв поточної війни. А ще хатинка на курячих ніжках, яка перебирає на себе функції БМП. І танки, розписані під хохлому. І кіт Вандал, за яким чітко протупає постать Бегемота, але якого очікує смерть на іркутській трасі. І вирішена нарешті доля зниклого з поля зору новітньої історії золотого батону. І тільки Гагарін… Ладно, переповідати це – малоуспішна справа. Бо Алтан Хорхой є такою річчю, яку не відразу розшифруєш: тут картинки полювання на кабана підозріло схожі на креслення лазерного прискорювача.  

Це не абсурд. Це над-раціональність. За суттю, роман написаний про те, як реальність може трансформуватися, якщо «правильно» про неї розказати: «Хто бреше – в тих треба стріляти. А брешуть ті, хто каже не так, як ми».

Зрештою, маніпулятивні методи пропаганди є не тільки одним із сюжетів роману. (Шинкаренко, до речі, вдало колажує цитати з російської преси). Сам спосіб писати війну у Шинкаренка – це гра у симулякри: знайти відповіді там, де їх ніколи і не було, але які там будуть завжди. Як чукотську міжгалактичну ракету. Тому і зло в «Черепі» навіть не смішне. Воно позбавлене спокуси – базової своєї ознаки. Просто непривабливе і неумне.

Читати все це дослівно – матимемо непереконливу заявку на містерію. Читати іронічно – і матимемо справу з художніми світами, де все існує без причин і наслідків. «Череп» здається смішною книжкою. Але де факто зміст авторської роботи в ній зводиться до прагнення підібрати оптимальний антонім до смішної ситуації. Не смішно, а… трагічно? страшно? піднесено? А я уже сказала, що антитез в світі Шинкаренка не існує?

Пітер Х. Фогтдаль, «Царська карлиця» (Фабула, переклад Івана Плясова)

Фото: knygy.com.ua

18 ст. Данія і Росія заключають політичний союз проти Швеції. Під час візиту до королівського двору Петру І дарують забавку – потворну карлицю Сурінку. Вона нам цю історію і розповідає. Злобний карлик; сама себе так називає. І не те, щоб брехала: вдача у жіночки паскудна. Закохується весь час у Негідників (це теж її слова), котрі чомусь серійно помирають в тих стосунках. Її шалена енергія, гострий розум, руйнівна сексуальність, фізична недолугість, слабке здоров’я, очевидний психічний розлад – все це об’єднує її з російським царем. Природно, що він стає наступним Негідником для Сурінки. Зрештою, Фогтдаль уже в передмові консолідується зі своїми героями, бо каже відверто: «Я люблю психопатів». (Це саме перше речення в книжці. Круто інтригує).

Окремий сюжет в «Карлиці» – заколот Олексія Петровича проти батька. Ця лінія делікатно опрацьована, тож не відразу видно: то і є головна тема в романі. Тривога при царському дворі наростає, бо в діях проти царя підозрюється його син і близькі до нього бояри. Але доказів наразі немає, є сфальшовані звинувачення. Зрештою, Фогтдалю не цікаво, чи була та змова проти батька насправді. Йому важить, що за (вірогідну) зраду було покарано сина. Так само визначним є, що історію цю спостерігає саме царська карлиця. Бо таємниця Сурінки теж пов’язана з її материнством (натякну злегка я і тут же замовкну).

Любовний садо-мазохістський сюжет плавно перетікає в нудний едипів сценарій. Це така нарочита штучність, яку залучає автор, щоб створити своє 18 ст.

В оригіналі це виглядає дуже смішно, в перекладі скоріше недолуго. Сурінка весь час шукає – шукає Батька. Часом на цю вакансію претендують її коханці, але по суті то є пошуком Бога. Знаєте, за яких умов вона навернеться? В таємному російському монастирі, де нагайками і голодом із дівчат ганяють бісів. Відіслав її туди, до речі, коханець, котрого вона скалічила під час сексу.

В романі, який розповідає про скептичну добу Просвітництва, з правдою про Бога просто не буде. Там кілька разів обіграють два афоризми – жити, як у Христа за пазухою, та жити, як у Господа в кишені. Другий варіант «маленькій людині» (в обох сенсах) більш підходить, здається. Зрештою, злобний карлик отримує собі того Бога, за образом і подобою якого її створено. Чи варто за ним було їхати до Росії? – Мене не питайте.

Василь Шкляр, «Троща» (КСД)

Фото: www.bookclub.ua

ОУН’івець із сотні холодноярівців на початку 70-х (відбувши табори, ясно) натрапляє під час прогулянки на чужу могилу. Тут (пишуть на надгробку) лежить його колишній друг, який помер у 1972-у, і на фото – чоловік в радянських погонах та орденах. Але ж побратим Тимчак загинув ще 1947-го!.. Історія обманів та ілюзій почалася.

І далі події в романі чергуються. Від 40-х, коли «червоні» викрили схованку УПА, і розповідач переховувався від переслідування – і тоді всі відповіді були очевидні, хоч і невтішні. До 70-х, коли теперішній робітник металургійного заводу десь на сході шукає тих, хто знав покійного Тимчака, і так само криється від «властєй» – і тепер навіть питання уже неочевидні. Історія про зраду. Бо і в 40-х, і в 70-х близько до героя «Трощі» є перевертень. А світ Шкляра керується тільки одним законом: око за око.

Бандерівський роман (чули уже таке?). Здається, те словосполучення спеціально для прози Шкляра вигадали. Все годиться, аби не називати такі твори як «Троща» історичними. Хоча.

В основі нового роману Шкляра – реальні біографії і факти визвольної боротьби на Тернопільщині. Каже, опрацьовував архіви і спогади, спілкувався, зокрема, зі зв’язковою Ганною Зеленою і сотенним Мирославом Симчичем. Він, очевидно, і є розповідачем «Трощі», вона теж є в книжці. Окремим сюжетом іде історія «Жучка», котрого чотирнадцятилітнім привела в підпілля мати – Орися, – віддавши молодшого сина на всиновлення. Це теж реальна історія. Те, що в жанровому романі розказана «документальна» історія. Те, що в основі цієї розказаної історії – до кінця непояснена таємниця. Це важливо. Бо таємниця, яку мусять викрити, в світі Шкляра є за суттю функціональною можливістю історичного роману.

Троща з назви – це не тільки безпосередньо описаний бій, в якому розповідачу пощастило вижити. (Це тема роману). А й очевидна руйнація людських доль нелагідною Історією. (А це уже ідея роману). Троща – ще й очерет, котрий так звуть на Тернопільщині. І в очереті переховуються повстанці. (А уже це – речовинна поза-романна реальність). А ще Очеретом зветься подвійний агент. (А от це тайна, ттшш). І поруч ще очевидніше: 1947-й рік, у підпілля йшли уже повні відчайдухи, більшість шукало виходу з нього. Герої Шкляра – ідейні самогубці-харизматики, яким чомусь не пощастило вижити.

Історію з її лакунами і викриттями, з її послідовністю і т.д. Шкляр пише як сакральний досвід. Релігію свого штибу. Тут кумедно: в гуртожитку для «ідеологічно ненадійних» поруч із головним героєм «Трощі» живе юнак-Свідок Ієгови.

Сара Джіо, «Ожинова зима» (Vivat, переклад Юлії Костюк)

Фото: Facebook / Видавництво Vivat

Коли історія починається з поневірянь юної матері-одиначки, яка гарує покоївкою і залишає малу дитину одну вдома, то поруч завжди має бути якийсь «поганий чоловік». Ви ж в курсі жанрової необхідності? Джіо теж знає, як треба (що і робить її авторкою бестселерів). Саме так її «Ожинова зима» і починається. Це частина про Віру, яка живе в Сіетлі у 1933-у. Всі парні частини – про Клер, тамтешню ж журналістку у 2010-у. Між жінками є очевидний і неочевидний зв’язок, в їхніх стосунках є щось конче важливе.

Очевидне. На початку травня 33-го у Віри зник трирічний син. У наші часи Клер пише про цю подію журналістське розслідування. Зрештою, виконує роботу детектива: збирає інформацію, аналізує її та викриває злочинця. Втім, для Клер виявляється важливішим дізнатися, не хто скоїв злочин, а що сталося з жертвою. Так само і фактів про Велику Депресію в Сіетлі в книжці чимало, але не репрезентація історії міста через флешбеки хвилює Джіо. Структурно книжка схожа на серіал «Cold Сase» (пам’ятаєте ті чорно-білі флешбеки зі сценами убивств, які розслідує «забарвлена» детективка? – От десь так і в романі).

І Клер, і Джіо цікавить не Історія, а Минуле – не система, а накопичення випадків і збігів.

Неочевидне. «Ожинова зима» – це термін із кліматичних досліджень. Він означає раптове похолодання у розпал весни. Наприклад, десь в перших числах травня на місто падає повноцінна снігова хуртовина. Так сталося і з Вірою, і з Клер. Саме в такий день зникла дитина однієї, і замовили статтю про це другій. По ходу розповіді виявиться ще безкінечна кількість збігів у житті двох жінок: зрештою, вони навіть носять одну ту саму прикрасу. Не реінкарнація, ні. Допельгангер, так. Те, що вони повторюють життя одна одної «в негативі» (Клер нехтує можливостями, яких Віра не мала), – зловісно. Так, наче травматичний досвід материнства робить із реальної жінки якусь деперсоналізовану універсалію.  

Важливе. Факти і документи брешуть. Ніхто не може записати і розказати всю правду про своє життя. Навіть якщо отримуєш право на пряму мову, як Віра. Чи маєш весь арсенал аналітика-детектива, як Клер. Книжка Джіо не про правду, що виринає зненацька. Вона – про проміжок між самої подією і моментом, коли ми про подію розкажемо. «Ожинова зима» вичавлює по краплі правду з минулого. А насправді через сльозливий сюжет про загублених дітей розказує, як ми ловко ту правду не запам’ятовуємо. Навіть якщо й потребуємо її.

Ганна Улюра Ганна Улюра , Літературний критик