ГлавнаяКультура

​Дефіцит сюжетів: як читають письменники

Сюжетів у світовій літературі всього чотири. В міцних обіймах прапращурів по перу недовго і задихнутися. Від конфлікту «батьків» і «дітей» художня проза не застрахована. Ба, за рахунок цього конфлікту вона й розвивається. Бо історій існує вже значно-значно більше за чотири. І ще більше – способів їх розказувати. А ми все одно бідкаємося, що давно вже написали «Фауста», «Гамлета», ну чи «Кайдашеву сім’ю». Бо є особлива насолода творити літературу, виходячи не з реального життя, а з літератури ж. І є особлива насолода, читати, виходячи не з життєвого досвіду, а виключно з читацького. Ми любимо читати те, що знаємо, як читати, і охоче читаємо те, що любимо – і письменники-читачі тут не є виключенням.

LB.ua оглядає українські і перекладні романи, задум та сюжет яких пов'язаний з іншими художніми творами – «свіженькі» романи-переспіви.

Ганна Улюра Ганна Улюра , Літературний критик

Франсін Проуз, «Блакитний янгол» (КМ-Букс, переклад Дмитра Кушніра)

Фото: enotbook.com.ua

Це «університетський роман» – стабільно популярний (не у нас) різновид роману, де події відбуваються в кампусі, а в сюжет «вшито» еротичні стосунки викладача і студентки.

В маленькому коледжі у Вермонті впроваджують нову політику з сексуальних домагань («нульова толерантність»). І треба ж було 47-річному викладачу письменницької майстерності, що був праведно відданим останні двадцять років дружині (яка тут же працює, в універі), якраз закохатися у свою студентку. Починаються бурні стосунки, пересипані цитатами з Шарлоти Бронте і Сільвії Плат. Нелегітимні стосунки швидко викривають. Кар’єрі і щасливому шлюбу Теда настає кінець.

На позір: традиційна історія про чоловічу кризу середнього віку, нашвидкуруч поліковану за рецептом «Лоліти» (до Набокова є прямі відсилки). Але за любовним сюжетом у Проуз чітко постає головне в її романі: сатира, скерована на «занадто-прогресивні» соціальні практики і консервативність не готових до них інституцій.

Люди нездатні мінятися – такий невтішний вердикт авторки.

Конгеніально цій темі роман зроблений. Тут принципово немає нічого нового, тільки переспіване давно-відоме. Якщо якийсь хід видасться оригінальним (секс із замороженою куркою, наприклад), тут же виникне посилання на твір, де уже таке було. Все у Проуз насправді просто. Якщо на засіданні вченої ради хтось сказав слово «пуритани», то далі стосунки між колегами вибудувані за «Багряною літерою» Готорна. Якщо Тед раптом побачив свій адюльтер як повсякденну пошлість аля Чехов, то і зробить все, аби його стидкий роман скидався на «Даму з песиком». Хто переконливіше розказав свою історію, той у Проуз і переміг. А для цього розказаному навіть не треба бути правдою.  

«Блакитних янголів» тут – три. Власне, текст Проуз. Ще так зветься роман, який приніс Теду письменницьку славу. Третій – кіно з Марлен Дітріх про учителя-самодура, котрий закохався в кабаре-актрису Лолу-Лолу (знову до Набокова). А кіно те своєю чергою зняте за мотивами «Учителя Унрата» Генріха Манна. Свою любов до «перехресних посилань» Проуз елегантно позичає головному герою. Той горе-викладач працює над ремейком «Червоного і чорного» Стендаля, котрий (о диво!) виявляється улюбленою книжкою його юної учениці (теж талановитої письменниці). Тільки він свій роман так і не допише. А-от спокусниця розіграє роль Жюл’єна Сореля ідеально – молода честолюбна авантюристка. До речі, студентку-коханку звати Анджела. От і четвертий янгол. Й університетській комісії з сексуальної політики на Теда донесла вона.

Володимир Єрмоленко, «Ловець океану: Історія Одіссея» (ВСЛ)

Фото: ВСЛ

Роман-«реверсивний рух». Фактобаза – «Одисея» Гомера. Саме вона – канонічна, а не тисячі тисяч її літературних адаптації: їх Єрмоленко якраз воліє не бачити, і то непохитна позиція автора.

Одіссей повернувся на Ітаку. Але тут його ніхто не чекає. Будинок згорів. Пенелопа зникла. Лаерт остаточно збожеволів. Телемах поїхав шукати батька і десь згинув. Сюжетно вдала інверсія: Гомерівського Одіссея ніхто не впізнав, Єрмоленкового – впізнавати нема кому, отже, нема й кого. Тож герой вирішує переконатися, що він таки є, і виявити, ким він зрештою є. Одіссей повертає назад, аби пройти шлях повторно – уже від Ітаки до Трої. І тут теж є своя «мотивація Гомером». Одіссея впізнали лише за шрамом, торкнувшись отож тіла. Відтак цей уже Одіссей буде впізнавати все на дотик – через секс. Зворотній рух нового Одіссея: від ліжка до ліжка, від жінки від жінки. Безкінечний повтор нескладних елементів (на рівні письма також).

Так працює еротична фантазія. Це вона і є. Позаяк жінки, з якими кохається Одіссей у своїх «реверсивних рухах» – виключно об’єкти самозадоволення (чит.: самопізнання): що сирени, що німфи, що царівни. У них тут одна функція: торкнувшись чоловічого тіла, зробити так, щоб Одіссей почав існувати. Народити його безпосередньо у сексуальному акті. Саме так: це чоловіча еротична фантазія про дітонародження, тож насолоди і жаху тут – порівну.

Сильно хочеться для власного читацького спокою припустити: нікуди він не повертався, сидить причмелений на березі Ітаки і марить від зневоднення груповухами.   

А то ж все – океан без берегів. Одне з визначення героя (за Аристотелем, якщо ми вже про канон завели мову) – здатність завершити свій шлях. Єрмоленко позбавляє свого Одіссея вихідних привілеїв героя, позаяк квест триває. Подорож тут є принциповим бігом колами, дурною безкінечністю: «Я з тих, хто завжди прагне чогось іншого. Хто завжди питає себе, що було б, якби я піднявся на інший корабель». Героєм тут не стати ні за яких умов. Фінал в романі-реверсі в принципі не передбачений. (А його, переконливого, тут і не буде).

В «чистому» епосі людське тіло страждає або спричиняє страждання. Порушити цілість людського тіла (через насилля) – значить, заявити про свою присутність у світі.

Слабо-персонажний і слабо-сюжетний «Ловець» на епічність, здається, не претендує. Це радше набір очевидностей, які переможно скандує гейби-трагедійний хор.

Тут тіла екстатують і використовуються для насолоди. Готовий відповісти за свої злодіяння перед троянцями «новенький» Одіссей, чекає за той свій мазохістський намір винагороди. Він прагне відтворити історію гомерівського Одіссея без змін і так дістатися нарешті гостинних берегів своєї домівки.

Пам’ятаєте? Гомерівський Одіссей, діставшись Ітаки, розридався.

Олександр Завара, «Песиголовець» (Вид-во Жупанського)

Фото: svitfantasy.com.ua

Культовий автор втратив хист, азарт, фанатів і потихеньку спивається, плануючи новий роман. Його близькі від того гублять розум (буквально). Психологічна драма, ясно. Український письменник пише роман. Той має стати бестселером, його екранізують, зробивши український же блокбастер. Так чувак поверне собі увагу і любов мільйонів. Заробить силу-силенну грошей. Переїде з Мелітополя, де сховався від тимчасових негараздів. Здається, соціальна фантастика. Насправді ж роман Завари – містичний трилер. А так відразу і не здогадаєшся.

Оповідач «Песиголовця» висловлюється з будь-якого приводу. Поверхово обмислює мотивації радянських письменників чи вікові зміни в організмі дівчини, чи аборти, чи ще десяток явищ, про які гадки безпосередньої не має.

Так твориться упевненість: уява має абсолютний привілей над реаліями і досвідом. І уже на цьому благодатному тлі «привілейованих вигадок» розгортається триповерховий сюжет роману.

Поверх перший: модний автор задумав хіт, підґрунтям якого стане легенда про Песиголовця на Франківщині. Для цього він люто бухає, розчленовує трупи і таскає родину всяким таємничими місцями сили (сильно-проста імпровізація щодо «Вежі з чорного дерева» Фаулза).

Поверх другий: у тих мандрівках його дочки інфікуються інферно. Одна одержима вбиває направо і наліво педколектив середньої школи, друга снить прапращурку Оленку (дует «Кері» Кінга та «Екзорциста» Блеті).

Пенхауз: Оленка, дівчина істинної віри, потрапляє в оборудку до поганців, які моляться померлому на хресті богу. Тепер вона мусить віддати їм на страту свого друга Песиголовця, котрий колись врятував її від скажених лісорубів. Мала вдягає червоного плащика, бере кошик із пиріжками для бабусі, що живе на узліссі, і вступає у двобій зі злом (так, «Червоний Капелюшок»). Годний краєвид відкривається тільки тут, на третьому поверсі.  

Адекватність горору визначає фінал. У «Песиголовці» ним могли би стати освячені ножі, задіяні проти Антихриста (вітання «Омену»). Саме Антихристом ближче до фіналу зветься людина-вовк, котрим одержима мала. На щастя, автор згадав, що переспівує давню казку на правах історичного документу, а це – завжди успішний хід. Отож роман Завари закінчується презентацією роману його героя – «Справжня історія Червоного Капелюшка». Такий фінал є варіацією бенкету, на якому побував, мед-пиво пивав, але до рота не потрапило – традиційний кінець чарівної казки. Новий роман Заварівського Побивана «базується на реальних подіях», але саме ця вказівка на нон-фікшн робить розказану історію про одержимість максимально нереальною.

Тож роман Завари – історія, як придумують собі та іншим проблеми, щоб придумати хоч якійсь роман? От тепер страшно.

Матіас Енар, «Компас» (ВСЛ, переклад Ірини Славинської)

Фото: ВСЛ

Художня дія цього роману триває одну ніч, вісім годин (вітання «Уліссу»). Немолодий чоловік отримав підтвердження своєї смертельної хвороби; мучиться безсонням через скасування ліків; і, збуджений недавній посланням давнішньої коханки, згадує перебіг їхніх стосунків. «Якби тільки я годився на щось, окрім як сидячи в ліжку переспівувати старі історії», – відразу розставляє крапки над «і» розповідач витончено-майстерного роману Енара.

Герої «Компасу» – інтелектуали: віденський музикознавець і сходознавка-француженка. І це вирішує все. Банальними спогадами справа не обмежиться: відкрито говорити про свої почуття інтелектуалам не личить. Щирість опошляє. Спрощення натомість – не метод Енара, він складний за визначенням автор. Тож у «Компасі» монолог про найінтимніші почуття вибудовується, як у відомому постмодерному жарті:  не можна сказати: «Я люблю тебе до нестями», але ще стане сил на «За словами Ліала, я люблю тебе до нестями». Франц згадує Сару, залучаючи до їхніх стосунків чи не всю світову музику і літературу: від Гаммера-Пургшталя, Песоа і Музіля до «Доктора Фаустуса» Манна і «Дунаю» Маґріса. Його спогади моментально перестрибують від пережитого до прочитаного і назад («метод» сильно схожий на Барнза).

Енар невипадково нагадає нам в «Компасі» про Синдром Стендаля. Весь його роман – суцільне запаморочення від надмірності прекрасного-в-мистецтві.

Франца звуть як Кафку, – захоплено підмічає Сара. Ні, як Франца Йозефа, – корегує її коханець. Неочевидно-сардонічні інтонації героїв Енара знімають напругу високого пафосу, яку може (і мусить) викликати непереривне жонглювання фактами світової культури. До речі, прізвище Франца – Ріттер (з нім. «лицар»). От не забарилася і концепція куртуазної любові – кохання, яке не може мати щасливого фіналу. Тому, зрештою, радить собі виснажений безсонням розумник: перечитай-но «Листи до іноземки» Бальзака, хай хоч якась любовна історія матиме гепі-енд. (Там його немає, до речі). А по суті їхнє кохання – переспів легенди про Лейли і Маджнуна: нещаслива любов, в якому чоловік одного дня вигадав собі ідеальну жінку, а тепер можна і померти.

За формою «Компас» – «прогулянка» (омаж Садега Хедаяту, про якого героїня писала дисертацію). Сара подарує Францу кумедний компас, де стрілка вказує не на Північ, а на Схід. Подорож із флешбеків, яку здійснює Франц якраз туди і спрямована, чітко за стрілкою на кривому компасі – на Схід. Пара насправді подорожувала Іраном, про цю подорож нам детально розкажуть. Але важливіше інше. Мета тієї реальної мандрівники і Францевих спогадів-як-прогулянки – зрозуміти, як ми впливаємо один на одного і як формуємо один одного. Схід ↔ Захід. Людина ↔ мистецтво. Чоловік ↔ жінка. Той, хто кохає ↔ той, хто дозволяє себе кохати.   

Дон Делілло, «Зеро К» (Фабула, переклад Максима Нєстелєєва)

Фото: Видавництво Фабула

«Типовий» американський постмодерний роман – тим і цікавий. «Зеро К», як ім’я одного з тамтешніх героїв, – «сполука біблійних і футуристичних тем».

Джеффрі приїздить у химерну кафкіанську установу: безкінечні коридори, двері різного відтінку синього, інсталяції з манекенів, заклопотаний персонал. Тут мають «приспати» його мачуху. До хворих на останніх днях життя застосовують кріоконсервацію, щоб потім розбудити для вічності. В тій новій реальності пробуджені будуть говорити іншою мовою (її зараз вигадують), матимуть здорові тіла (їх зараз фіксують), існуватимуть поза історією (а цим уже головний герой опікується). Згодом молодик дізнається, що батько вирішив приєднатися до дружини. Отримав відповідне запрошення і він.

Сюжет прицільно неоригінальний. Але сягає, окрім іншого, «Убіка» Філіпа Діка, з яким почасти і дискутує. З такої ж кріокрипті (але уже широко доступної) герой Діка, котрий намагається згадати своє минуле (ім’я, наприклад), спілкується з «ще теплими», по ходу впливаючи на пам'ять і сприйняття часу всіх інших. Вічно живий переписує історії смертних героїв.

Батько Джеффрі свого часу змінив ім’я, отже, «неправильно» зветься і син. І тепер він переймається надати всім їхні справжні імена (так в роман прикликають духів Гомбровича, Набокова і Грабала). «Недоторканими» залишаються два, жіночі. Мати Джеффрі Мадлен, імені якої не може згадати її колишній чоловік і добре пам’ятає син. Це відсилка до прустівських мадленок – історія про те, як ми запам’ятовуємо. Друга – заморожена мачуха Артис: від «арт», мистецтво. Це історія про те, що саме варто запам’ятовувати.

Глобальне вічне життя мусить вплинути на мистецтво. Ніхто не захоче більше писати-малювати, бо не треба буде передавати свій і запам’ятовувати чужий досвід. Тому у Делілло так схожі заморожені тіла батьків на арт-інсталяції (NB: шукаємо цитат з Хозе Козута!). Бо весь проект «Конвергенція» є візіонерським мистецтвом, – натякає оповідач.

Так звучить одна з чільних тем «Зеро К»: мистецтво не може забезпечити безсмертя, воно є за суттю антонімом вічності.

Те саме і з історією, котрій вічне життя мало б протистояти, але вони виявляються паразитарним симбіозом. І це друга головна тема роману.   

В творі є усиновлений з України син-підліток Джеффрівої коханки. Наприкінці книжки він загине під Костянтинівкою. Союз науки і релігії (тут: Конвергенція) мусить врятувати світ, що гине від тероризму. Це головна обіцянка кріогенщиків. Але за Делілло, з закінчення війн закінчується і людство, бо втрачаються найміцніші зв’язки між людьми.

Не можливість бути кимсь народженим робить нас «людським родом», а небезпека бути кимсь убитим. Вишукані самогубці Делілло безкінечно самотні в своєму новому прохолодному світі.

Ганна Улюра Ганна Улюра , Літературний критик