Розкажіть, будь ласка, в чому полягає ваша робота на Суспільному телебаченні і які у вас плани на цій посаді?
Ви знаєте, що було прийнято закон про суспільне мовлення – йдеться не лише про УТ-1, а також про канал “Культура”, 23 регіональні ТРК та три радіо – “Українське радіо”, “Промінь” і “Культура”. Зараз ми (Суспільне ТВ – прим.) – в процесі реструктуризації і оптимізації. Хочемо створити з регіональних ТРК хаби, де будуть зосереджені представництва місцевих редакцій і регіональні бюро новин.
Моя посада має назву “Член правління з розважального напряму”. Разом з Юрою Макаровим, який очолює просвітницький напрям, та Романом Вінтонівим, який відповідає за суспільно-політичний, будемо займатись репозиціонуванням та наповненням медіа, які в нас є, контентом.
Це великий суспільний холдинг, який ми хочемо розбудувати і який служитиме українському суспільству. Це незалежне медіа – саме тому ми погодились там працювати.
Для мене робота на Суспільному – це великий виклик, тому що я-то собі уявляю, що може Україна показати світові з музичної точки зору, але моє завдання полягає також в тому, щоб наблизити розуміння нашого глядача і слухача, що українська музика і розважальний продукт – це не лише традиційна естрада, яка дійсно займала левову частку ефіру. Є й інша музика і інші мистецькі форми, які можуть репрезентувати Україну.
Хороший приклад того, в якому напрямку ми б хотіли працювати, – це концерт Onuka з НАОНІ, коли великий культурний доробок існує у баченні сучасних артистів.
Хотілося б показати старшому поколінню Онуку, а молодшому поколінню – можливо, Павла Зіброва з Іво Бобулом в кращому ракурсі.
Все це впирається в технічний бік справи, тому що раніше держава не вважала за потрібне виділяти кошти на технічне оновлення каналів, а бюджет НСТУ був прописаний так, що в ньому не було передбачено коштів на власне виробництво та оновлення технічної бази. Щось залишилось в спадок від Євробачення-2005, але цього замало, щоб Перший національний міг робити красиву картинку.
Є якісь помітні відкриття в вашій підготовчій роботі? Може, ви про щось змінили свою думку, прийшовши працювати на Суспільне?
Не всі знають, наприклад, про те, що на UA:Перший виходять програми високої якості. Наприклад, “Схеми” – це класний продукт. Він поступає до нас ззовні, але це частково це заслуга каналу, що український глядач по всій країні може переглядати найкращі професійні розслідування. Програма “На селі” – це приклад того, як показувати здобутки українського фермерства і як налаштовувати на конструктив.
Подібні програми дуже потрібні зараз суспільству – адже людей, які кажуть, що все погано, і так вистачає. У нас постреволюційне, молоде суспільство в стані війни, але треба нагадувати, що ми разом і так, ми можемо. Перший національний і супутні канали – це якраз ті медіа, через які суспільство могло б отримувати позитивний меседж. Крім того, наш сигнал є на Донбасі, тому це дуже важливо.
Як в правління каналу, в нас є чотири роки, щоб спробувати, тому ми маємо скористатись цим шансом.
Чи є щось в вашому секторі на суспільному ТВ, чого ви б хотіли уникнути? Чого там не має бути, на ваш погляд?
Я не категорична в цьому плані. Якщо представники традиційної естради збирають аншлаги на своїх концертах, це означає, що їхній глядач є частиною нашої аудиторії. І я не розумію, чому їм не може бути місця в ефірі: вони репрезентують українське суспільство.
Мене часто запитують, чи буде на каналі Поплавський? В тому обсязі, як раніше, звичайно, що ні. Але якщо він раз на рік з’явиться на Першому національному, то це буде тому, що він існує і має аудиторію. Чи буде шансон? Не впевнена. Але якщо хтось зробить інтерв’ю з шансоньє, то чому ні.
Ми не орієнтуємось на вузьку аудиторію, на хіпстерів і на блогерів. Ми суспільне телебачення.
Я б хотіла спитати про консолідацію в українській музичній індустрії – кінематографісти об’єднались, щоб провести закон, який має допомогти індустрії, а що в музиці? І чи взагалі якісь пункти, які держава має виконати, щоб музична індустрія в Україні розвивалась?
Зараз на розгляді в парламентських комітетах перебуває законопроект про авторські права, який має на меті створити єдиний орган управління, який займатиметься авторськими правами на прозорих засадах. Це важлива річ, тому що раніше ресторани, радіостанції і ті, хто використовує музику, відмовлялись сплачувати роялті. Зараз УАССП (Українське агентство з авторських та суміжних прав) і люди, які туди зайшли, – Дмитро Костюк, наприклад, – намагаються розробити чіткі механізми роботи такого органу. Вони готові зробити кожному артистові або правовласнику свій кабінет, де вони будуть бачити, скількі разів і де їх прокрутили і яку суму вони мають за це отримати.
А поки цього нема, всі органи колективного управління, які начебто займаються виплатою роялті, – це таке болото, куди вивалюються мільйони гривень, але артистам дістаються копійки. Раніше артист не міг відчувати підтримку держави. А зараз, якщо цей законопроект приймуть, в артистів хоча б з’явиться ілюзія того, що вони не гріють повітря.
Я, наприклад, не отримувала роялті років сім, а тим організаціям, які щось мені надсилали і просили підписати, я відмовляла, щоб своєю участю не легалізувати їхні схеми.
Як артист, я розумію, що зараз дуже хороший час для того, щоб створювати пісні – і просувати їх легше, тому що медіа ніби більш відкриті до українського контенту, але як людина з громадської і організаційної точки зору я розумію, що багато чого треба зробити на державному рівні, щоб автори відчули підтримку. Без авторів не буде ніякого шоу-бізнесу.
Що ще потрібно, крім закону про авторське право?
Я вважаю, що потрібно переглянути музичний контент, який викладається в школах. Я вірю в музику як в національну ідею. Це спрацювало для Ісландії, якій майже півтора століття забороняли грати національну музику. Але коли вони здобули незалежність, то почали з культурної реформи. В скандинавських країнах ти можеш взяти музичний курс, поки навчаєшся в школі, і коли випускаєшся, то отримуєш два дипломи.
Взагалі мені здається, що, зробивши ставку на творчість, ми дуже багато чого здобудемо. Конкретно, змінивши шкільну програму, вклавши гроші в музичні школи, переглянувши спосіб викладання там, можливо.
Я впевнена, що Україна – це креативна індустрія.
Чи є в нас бренд, аналогічний “Русским сезонам” Дягілева, завдяки якому російський балет знають в Європі? Ще ні, але ми маємо робити все, щоб він з’явився, і ми асоціювались не з Боїнгом, який збили на Донбасі, а з культурним продуктом.
Чи можна вважати закон про квоти на радіо частиною культурної політики? Чи це просто слід розцінювати як захід безпеки?
Я завжди із засторогою ставилась до квот, тому що це силовий важіль. Крім того, люди, які просували квоти, озвучують не завжди притомні речі – вони надто агресивні і принижують ринок. А ринок – це вільна річ.
Але в наших умовах, можливо, квотування – це наш шлях. Триває війна, існує культурна експансія інших держав – не лише Росії, а й інших – подивіться, скільки в нас контенту британського, американського. Ми почали втрачати самобутність багато років тому і не встановили свій культурний кордон.
Крім того, патерналістське мислення, коли все починає працювати лише коли хтось зверху спускає розпорядження, нікуди не ділось, і суспільство грає по цих правилах.
Можливо, потім ми повернемось до вільного ринку, коли люди будуть самі розуміти, що таке державний інтерес і не будуть ставити Машу Распутіну, тому що це буде стрибок в минуле. Культура – це портал, а ми застрягли в минулому.
Мені дуже важливо, щоб по радіо почали звучати українські пісні. Я два роки всім розповідала, мовляв, подивіться, ось є артисти, я задовбувала радіо-діджеїв: подивись, будь ласка, у тебе там така-то музика по радіо, послухай цей гурт, тобі має бути цікаво. Але через те, що сила українських брендів була малесенька, медіа-ваги було мало. Скажімо, існує гурт N з України, який так само добре звучить, як і закордонний гурт, але його завжди треба було своїм же і продавати. Всі чекали, поки український гурт отримає якесь визнання – через Євробачення чи ще щось.
А чому так відбувалось?
Комплекс меншовартості плюс звичка мислити масштабами СРСР. Дайте нам, типу, когось, як Земфіра. Менше не треба. А тепер ми маємо від масштабування радянського, британського, імперського сісти в свою нішу. Не треба робити вигляд, що ми – французи, або італійці. Ми не імперія.
Дуже важливо позбутись імперських замашок і мати амбіції тихої, невеликої, європейської трудящої держави. Але це ж не круто звучить.
Це точно.
Я сама ще років п’ять тому сповідувала цю риторику. Підтримувала ідеї про те, що мовляв, давайте долучимось до американських штатів. Ні! Ну який ми американський штат. Ми маємо бути собою. Тому що як тільки зникає власний голос, з’являється чийсь інший і на зміну російській культурній експансії прийде якась інша.
З іншого боку, те, що ви кажете, це така антипросвітницька штука – не “давайте підкоряти космос і мислити глобально”, а “давайте дома щось тихенько робити”.
Є таке слово “glocal”, мені дуже воно подобається. Ми маємо думати glocal - глобально про те, чи ми вписуємось в світ, і локально – про те, що не маємо втрачати свою самобутність. Бо тільки за неї нас цінують. Не треба бути другою Францією, Італією або Польщею. Ми просто маємо подивитись, як там, і щось для себе адаптувати.
Нам потрібен культурний геотег, за яким ми визначимо своє місце в світі. Бо ми, як діти Радянського союзу, цитуємо радянське кіно: всі жарти, всі примовки, всі культурні маркери – звідти. З українського лише “маємо те, що маємо”. Тому дуже багато людей в Україні культурно живуть в СРСР, тому що це масштаб. Ніхто не знає, ким був Шухевич або Потебня. Люди не можуть знайти себе в культурних координатах. Мені здається, що дуже важливо почати будувати таку координаційну сітку української культури.
А як провести лінію розділу між тим, що є українським і радянським?
В нас є радянський спадок, який треба просто прийняти і зробити його українським брендом, якщо він нам дістався. Які бренди національні розвивати – це залежить від курсу суспільства.
Як його визначити?
Цим можуть займатись Міністерство інформації, групи культурологів, інтелектуалів, філософів, які мають визначити, чим є Україна сьогодні – космічною державою, чи “житницею Європи”. Є Несторівська група, є Ініціатива 21 листопада, але всі вони працюють окремо від держави. Потрібно об’єднатись.
Кілька років тому, за Ющенка, Голодомор був ідеєю для об’єднання, і тепер кожен українець знає, що таке Голодомор. Те саме потрібно інституціоналізувати в культурній сфері.
Я останнім часом займаюсь лише промоцією української музики і є її публічним адвокатом. Коли мені десять разів підряд сказали, що немає української музики, мені довелось написати величезну статтю про те, що вона існує. Але я розумію, що існують люди, які не цікавляться музикою в принципі, і в той ж час кажуть, що музики немає. Та подивіться, як ситуація змінилась за останні два роки: просто СТБ провело відкриті гарні конкурси.
Покажіть те саме, що показує Перший національний, але з гарною картинкою, і Україна це сприйме, як рідне. Шароварщину можна показати так, що ви наступного дня підете і купите собі шаровари.
Це питання піару. Україна не була розпіарена для українців. Всі думали, ось я поїду до Москви, Варшави чи в Америку, і там все буде добре. Така наша местечковість. Шевельов ще писав про “ворогів українського відродження – Москву, український провінціалізм і комплекс Кочубеївщини”.
Чого вам як споживачеві культурного продукту не вистачає?
Якісного українського кіно, хорошого гумору. В мене є запит на інтелектуальний продукт, і я б хотіла, щоб канал “Культура” став не гіршим за культурні канали в інших країнах.
Бракує свіжих перекладів іноземних видань. Зараз неможливо купити російськомовні переклади, а наш ринок дуже маленький, щоб дозволити собі швидко купувати права на видання. Виходить, що ми знаходимось в такій собі ізоляції. Добре, що “Наш формат” почав інтенсивно перекладати бізнес-літературу, але мої друзі-архітектори купляють свою фахову літературу або англійською мовою, або видання, які робить московська “Стрелка”, в якої є купа грошей і яка розуміє, що треба знаходитись на культурному вістрі. В нас цього розуміння немає і ми, звичайно, не встигаємо за імперіями.
А на що б ви рекомендували звернути увагу?
Я б обмежилась просто закликом споживати більше українського продукту. Чесно скажу, мені важко примусити себе купити квиток на український фільм. Це викликає всередині великий супротив, але я бачу рекламу українських фільмів і змушую себе: “Ти маєш купити на це квиток і своєю думкою підживити процес. Так, цей фільм, можливо, не такий гарний, як французький артхаус, але там є свіжі ідеї і багато речей, які можливі тільки тут”. Це такі внутрішні квоти. Якщо люди слухатимуть в день на дві українські пісні більше, вони просто своєю увагою включаться в підживлення культурного процесу в Україні.