Як працює Культура-2025
Катерина Ботанова, співорганізаторка Культури-2025: Ми пішли довгим шляхом, тому що розуміли, що будь-якій ініціативі, яка могла б зайнятись довгостроковою стратегією, фактично, немає, на що опертись. В Україні немає грунтовних досліджень царини культури та немає повного розуміння того, що в ній відбувається.
До грудня минулого року ми проводили фокус-групи в регіонах – окрім Києва, зустрічі пройшли у Львові, Вінниці, Дніпропетровську, Харкові, Запоріжжі, Одесі та Чернівцях. Групи були змішані, не поділені за фахом – ми говорили про проблеми сфери культури в цілому.
В результаті ми сформували 6 проблемних полів – Комунікація, Менеджмент, Освіта, Фінанси, Законодавство і Інфраструктура, а з них – дерева проблем в кожному полі. Ці пробелми тепер розглядаються на секторальних сесіях, де учасники верифікують ці проблеми і намагаються зрозуміти, стосуються вони їх, чи ні. Фактично всі сформульовані проблеми підтвердились на таких професійних зустрічах. Всього має відбутись 13 таких сесій – сьогоднішня є однією з них.
На основі цих зустрічей ми вийшли на перелік з дванадцяти пріоритетних векторів розвитку культури:
1. Позиціювати культуру як царину знання, підґрунтя для life-long learning.
Олеся Островська-Люта, співорганізаторка Культури-2025, екс-перший-замміністра культури: Культура має перестати сприйматись як розвага. Є думка про те, що культура не є сектором, а є клеєем, який знаходиться між іншими секторами. З іншого боку, можливо, культуру варто позиціонувати як царину знання, як дещо, де людина може вчитись протягом життя.
Що для цього слід робити?
2. Спрямовувати зусилля на розвиток компетенцій у сфері культури всіх громадян, а не лише (потенційних) професійних митців.
3. Розвивати всі форми паралельної освіти на базі наявних державних інституцій культури: для дітей, дорослих, підлітків (музеї, філармонії, театри, які вчать не професіонала, а свого майбутнього відвідувача).
4. Тісно співкоординувати роботу МОН і Мінкультури. Підвищити вагу гуманітарних предметів і творчих методів навчання в навчальних планах молодшої та середньої школи. Пропонувалося також на рівні формування стратегій та тактичних рішень об’єднати міністерства освіти та культури, а також відповідні комітети ВР.
Олеся Островська-Люта: Завдання – формування критичного мислення. Є теза про можливість об’єднання МОН і Мінкультури – але це до дискусії. Є країни, в яких ці міністерства працюють разом – наприклад, Нідерланди, або скандинавські країни. Але в останніх, наприклад, у Фінляндії, інша система управління в уряді – в об’єднаному міністерстві культури і освіти є два міністри, і міністр освіти може одночасно виконувати певні функції в іншому міністерстві. Для нас це доволі екзотично.
5. Зрівняти у правах на використання публічних коштів організації усіх форм власності. Відмовитися від безальтернативності Держказначейства або модифікувати його нормативи в бік більшої гнучкості і самостійності розпорядників отримувачів коштів.
Олеся Островська-Люта: В Україні лише державні організації мають право отримувати гроші з держбюджету. Це дуже радянська система. Адже з точки зору розвитку культури недержавні організациї можуть бути значно ефективнішими. Треба зрівняти державні та позадержавні організації у правах.
Держказначейство – це дуже зручний інструмент для державного управління, який дає організаціям більше зобов’язань, ніж грошей. В умовах сьогоднішньої кризи державі відмовитись від такого інструменту досить важко.
6. Уможливити більший ступінь свободи у користуванні в ресурсами (кошти, інфраструктура тощо) для державних організацій культури. Замінити превентивний контроль на регулярний аудит.
7. Cтворити рівні умови для конкурування за ресурси (грантові програми, резиденції, удосконаленя стипендій). Зокрема, утворити Культурний фонд – незалежну структуру з прозорими процедурами проектної підтримки та удосконалити бюджетне законодавство з метою уможливлення доступу до бюджетних коштів для всіх форм культурних ініціатив на конкурсних засадах.
8. Вивести галузеві питання з-під безпосереднього урядового керівництва - заснувати спеціалізовані напівдержавні Інститути.
Олеся Островська-Люта: Така система – в Польші, хоча в них інститути (Інститут книги, наприклад) є державними. Вони мають знати більше про свою галузь, але створення таких інститутів значає значне збільшення апарату, який працює в сфері культури.
9. Переглянути якість (стандарти, навчальні плани) професійної освіти в бік більшої відкритості до міжнародних практик, а також більшої гнучкості і самостійності студента. Підвищити вагу теоретичних дисциплін в творчих ВУЗах.
10. Стимулювати внутрішню мобільність через спеціальні програми, резиденції, грантові форми підтримки.
11. Стимулювати міжрегіональну співпрацю. Зокрема, усунути штучні перешкоди в системі фінансування, коли заборонятьється водночас фінансувати ініціативу/проект/інституцію з центрального і місцевого бюджетів.
Олеся Островська-Люта: В західних країнах ця система працює діаметрально протилежним чином – частину грошей проект може отримати від держави, а частину від міста або регіону, в якому він реалізується.
12. Позиціонувати культуру як інструмент дипломатії, спосіб надати голос Україні на міжнародній арені. Створити відповідні грантові програми і механізми задля залучення найбільш мотивованих і компетентних до виконання завдання.
Культура і медіа
Ірина Славінська (Літературна оглядачка, критик, журналістка Громадського радіо): В цьому переліку пріорітетів, мені здається, бракує 13-го пункту – про відкритість і взаємодію культури із зовнішнім світом.
Культурі бракує точки виходу назовні, бракує перекладу з мови пріорітетів, яку використовують представники культури, на мову ширшого загалу.
Я бачу це як взаємодію культури зі ЗМІ. Фактично, має існувати такий “палець”, який би показував, які є проблеми в царині культури і як їх треба розв’язувати. Популяризацією таких речей могли б впоратись журналисти, але очевидно, що допомогти в цьому можуть менеджери культури.
Зрештою, будь-яка інституція має проводити таку роботу з полегшення дискурсу навколо себе, з популяризації своєї діяльності, щоб апелювати не лише до професійної аудиторії, а до світу навколо.
Олександра Коваль (Президент Форуму видавців): Мене, власне, цікавить, як зробити так, щоб ЗМІ відчували себе учасниками культурного процесу, а не зовнішніми спостерігачами?
Олеся Островська-Люта: Що потрібно для ЗМІ, щоб писати про культуру? Що потрібно редакторам?
Ірина Славінська: Інституції мають артикулювати додану цінність своїх проектів. Не треба просто надсилати прес-реліз про те, що в такому-то музеї відкривається виставка.
Дарія Бадьйор (редакторка відділу “Культура” LB.ua): Тут діє такий самий принцип, що й у самих ЗМІ. Всі інтернет-ЗМІ в своєму розвитку орієнтуються на тих читачів, які повертаються, а не на тих, хто заходить один раз і читає лише заголовки. Культурні інституції також мають працювати саме на таку аудиторію, яка повертається, а це не робиться простим розсиланням прес-релізів для “галочки”. Розгрібання цих прес-релізів лише забирає час у редакторів.
Олеся Островська-Люта: Добре, а коли йдеться не про події, а про аналітику тенденцій? Як підсилити цю аналітичність медіа, які пишуть про культуру? Як не бачити культуру тільки як події?
Віра Балдинюк (критик, головна редакторка інтернет-видання Korydor): Розвивати паралельну освіту для журналістів, організовувати семінари з культурної критики.
Валентина Клименко (мистецтвознавець, колишня редакторка відділу “Культура” журналу Vogue Ukraine): Мені здається, щоб написати хорошу велику статтю, потрібні хороші, дотепні експерти, які можуть дати нормальні коментарі. Без цього ти не напишеш статтю про будь-який тренд в літературі, в мистецтві, в кіно. Для цього потрібні сучасні люди – соціологи, філософи і так далі, – добре вписані в культурну ситуацію, які можуть розставити пріорітети для широкої аудиторії.
Дарія Бадьйор: Можливо, варто було б створити платформу для неформальних зустрічей представників культурних галузей та журналістів і редакторів. Тому що притомні експерти існують, просто не всі можуть про них знати.
Катерина Ботанова: Для аудиторії має бути сформульована додана вартість для того, щоб матеріал про культуру з’явився на першій сторінці, щоб його прочитали. В чому може полягати така додана вартість?
Євгенія Моляр (мистецтвознавець, кураторка SOVIET MOSAIC IN UKRAINE фонду ІЗОЛЯЦІЯ): Додана вартість може полягати в тому, щоб пояснити певні процеси впливом на них культури. Або показувати зв’язок з культурою тих феноменів, які турбують людей.
Олеся Островська-Люта: Тобто, писати про культуру не як про сектор, а як про стиль життя, соціальні практики, громадянські компетенції?
Валентина Клименко: Всі вже звикли до того, що в обов’язковий джентльменський набір входить відвідування Київмаркета, нових ресторанів, модних бібліотек і галерей.
Культура так само може стати потребою сучасної людини. Культура – це спосіб життя.
Ганна Васик (мистецтвознавець): Мені б хотілося додати про конкретні інструменти, щоб ми могли зробити як ЗМІ. Мають бути створені масонські ложі редакторів, які перебувають в зв’язку з аналітичними групами, і які поважають один одного. Редактори питають: які є стратегічні завдання, про що ми маємо писати? Вони мають готові ризикувати і заради якоїсь великої глобальної мети пожертвувати лайками і переглядами на користь довготривалої перспективи. Редактори тут відіграють дуже велику роль.
Олександра Коваль: Люди, які займаються в різних країнах підтримкою і розвитком читання, мені розповіли історію, як промоція читання починалась в США. Коли на початку 80-х стало зрозуміло, що в Америці дуже поширюється так звана вторинна безграмотність, люди, яких це турбувало, влаштували таку глобальну змову. Вони домовились зі ЗМІ та з кіностудіями про те, що ті будуть максимально показувати скрізь книжки, читання, літературу, людей, які читають, і так далі. Якщо ви згадаєте американські серіали тих років, там практично в кожному інтер’єрі стоять книжки, а сюжет може обертатись навколо того, що хтось щось прочитав. Це було їхнє свідоме рішення, їхній маленький внесок в те, щоби поширювалась культура читання. Нам теж потрібно щось зробити потрібне.
Олена Чередниченко (Журналіст): Тут потрібне стимулювання для наших великих комерційних компаній – телеканалів, насамперед. Тому що в нас немає майданчиків для трансляції культурних смислів на всю країну. Поки ми не зсунемо пласт дуже великої конвенційної зацікавленості редакторів та власників телеканалів, нічого не буде.
Олеся Островська-Люта: Частково ця ситуація почала змінюватись. Роки три тому було гірше. Була тільки передруковка прес-релізів, а зараз ми маємо, як мінімум, кілька джерел, які компетентно пишуть або говорять про культуру.
Олена Правило (культурний активіст, співзасновник Конгресу Активістів Культури): Потрібна адвокація культури. Серед популярних облич, які фігурують в медіа, мають бути адвокати культури, які працюють узгоджено і тиснуть з усіх точок.
Культура і освіта
Оксана Форостина (Журналістка. Відповідальна редакторка часопису «Критика»): У суспільстві є деякий скепсис стосовно важливості і пріорітетності культури. Можливо, якщо перепозиціонувати її як царину знання і наблизити до освіти, її почнуть сприймати позитивно.
Нажаль, ми не можемо заборонити словосполучення “культура і духовність”, але його варто було б змінити на “культура і знання”.
Олеся Островська-Люта: Що би ви сказали про освіту в цілому: де ви бачите потенціал розвитку – в формальній, чи в неформальній освіті?
Оксана Форостина: В суспільстві є попит, є певна потреба, яку не задовільняють старі інституції, то створюються нові. Починаючи від інституту репетиторів і закінчуючи публічними лекціями. Потрібно робити ставку на нове.
Олександра Коваль: Таким чином суспільство платить двічі за те саме. Це дуже дорого для суспільства.
Катерина Ботанова: Чи треба ставити собі за мету – розуміючи, що це робота на перспективу – реформувати систему базової, формальної освіти?
Олеся Островська-Люта: В МОН є розуміння необхідності змін, але оскільки освітня система дуже громіздка (середня освіта – це майже 20 тис шкіл), проблема полягає не тільки в тому, щоб змінити навчальні плани. Проблема в питанні: що робити з корпусом вчителів? Це величезна кількість людей, котрі абсолютно необхідні, але їх не можна взяти і просто змінити.
Євгенія Моляр: Альтернативні освітні проекти, які створюються на базі культурних інституцій, могли б на експериментальних засадах брати участь в спецкурсах в школі, в вищих навчальних закладах і так далі.
Олеся Островська-Люта: Це можна, але треба розуміти, що для суспільства це подвійний кошт. Те, що могло бути вкладене в поліклініку, або в енергобезпеку, ви вкладете два рази в освіту.
Ганна Васик: Виходить, що такі проекти можна фінансувати як дослідження. Неформальна освіта дуже гнучка – туди можна вкласти кошти для того, щоб зрозуміти, що успішне, а що ні, і вже успішний досвід впроваджувати на рівні формальної освіти.
Культура і соціальний захист
Любов Морозова (музичний критик, куратор музичної програми на фестивалі “Донкульт”): Є ще одна проблема – в українських закладах культури, або, наприклад, в оркестрах, людина працює ледве не довічно. В неї немає мотивації розвиватись. Західна система передбачає контракти і умову, за якою ти не можеш працювати на одному місці більше 10 років. Це тебе дуже стимулює, адже через 10 років тебе знову мають взяти кудись на роботу. І це дуже стимулює сам заклад – вони запрошують кращих, проводять конкурси. Ми маємо також запровадити конкурси на всі посади. Ще одна проблема в цьому контексті – вплив державних нагород. Якщо в театрі, припустимо, працює дуже багато народних артистів, то звільнити їх практично неможливо. Це дуже заважає розвитку.
Віра Балдинюк: В маленьких містах це може бути джерелом гігантської корупції.
Олеся Островська-Люта: Для проведення конкурсів треба змініти трудове законодавство/ Ці зміни будуть поляти у звуженні прав найманих робітників, адже вони, виходить, занадто широкі.
Чи слід тоді стимулювати створення нових професійних об’єднань? Я маю на увазі не профспілки, а асоціації, наприклад, певні інституції, які б консолідували професійний рух і впливали б на державну політику. Але щоб такі об’єднання були сталими, вони мають отримувати стале фінансування. І тут ми повертаємось до урівняння прав між державними та недержавними організаціями.
Катерина Ботанова: Якщо ми звужуємо права робітників культурної сфері, значить, ми маємо створити систему соціального захисту – вона має бути державною, чи на базі профспілкових об’єднань? Дуже просто позвільняти людей, повиганяти їх на вулиці, але чи це є рішенням? У Швейцарії, наприклад, якщо людина звільняється з культурної інституції (або її звільняють), держава виплачує йому чи їй 80 відсотків окладу впродовж 2 років.
Олеся Островська-Люта: Крім того, в Канаді є правило, яке вимагає оплати праці художнику за умови його участі у виставці на мінімальному рівні у 300 канадських доларів. Тобто якщо ви показали роботи художника на виставці, то ви зобов’язані, як юридична особа, йому за це заплатити. Чи нам треба таке правило, коли робота має бути обов’язково оплачена?
Любов Морозова: В музичній сфері зараз ситуація, коли творці постійно виступають безкоштовно, а за роботу платят лише технікам.
Ірина Славінська: Питання про компенсацію приводить до іншого питання: а чи всі українські митці легально отримують гроші і платять податки? Коли ми говоримо про умовну профспілку, потрібно це враховувати. У Франції, наприклад, щоб потрапити до профспілки журналістів, навіть якщо ти фрілансер, ти мусиш продемонструвати певну кількість річного доходу від своєї журналістської діяльності. Якщо ти отримуєш менше певної кількості, ти не маєш права вступати до профспілки. Митців треба не тільки захищати, але й їм треба нагадувати про свої обов’язки.
Олена Чередниченко: Треба не забувати, що в нас на практиці недосконало працює авторське право. Воно більш-менш добре виписано в законах, але на практиці воно не працює. Митці не отримують гонорарів та роялті за використання своїх творів, у тих самих режисерів – дуже складні стосунки з продюсерами. Режисер віддає права на фільм продюсеру і останній отримує з нього прибуток, тоді як режисер не отримує нічого.
Олександра Коваль: Що стосується роялті, то тут є велика провина держави.
Зараз роялті входить до переліку сумнівних операцій, які знаходяться під особливим контролем Нацбанку та банків, які здійснюють пов’зані з роялті операції.
Роялті не можуть бути віднесені до витрат, коли ти організовуєш подію, їх можна виплачувати тільки за рахунок прибутку. Тобто тут ми можемо розраховувати на якесь полегшення тільки після того, як будуть внесені відповідні зміни в Податковий кодекс.
Культура і інші реформи
Катерина Ботанова: Можливо, варто наголошувати на тому, що потенційна реформа в культурі є лінзою, яка показує проблеми, які існують в суспільстві і в системі держуправління загалом? Практично жоден з цих векторів в культурі не можна реалізувати нормально без зовнішніх чинників – реформ в інших сферах.
Олеся Островська-Люта: Ми повертаємось до того, що нам потрібні центри, які професійно аналізують проблеми культури, і професійні об’єднання, які є промоутерами того, що порекомендують ці аналітичні центри. Це виробничий ланцюжок, якого нам бракує: аналітики кажуть: в нас є проблема з роялті, тоді асоціація музикантів каже: ОК, нам треба організувати велику інформаційну кампанію для того, щоб це почули наші парламентарі і що-небудь вирішили. Потім підключаються журналісти.
Микола Скиба (Критик, історик, етнолог, директор ГО “Агенція культурних стратегій”): Все одно ми впираємось в невидиму стіну законодавства. Ця стіна здається нам непроникною. Давайте подумаємо над тим, як дискурсом можна вплинути на цю стіну і довести, що в Україні треба змінювати законодавство. Під дискурсом я маю на увазі не просто розмову, я кажу про серію публікацій, інтерв’ю, інтершум, з якого народжуються якісь сенси і месседжи.
Олеся Островська-Люта: Це означає, що ми не заснуємо, наприклад, окремої податкової бази. Царина культури повинна усвідомити себе частиною суспільства, яку податкова база стосується так само, як і всіх інших.