«Абрикоси Донбасу» Любові Якимчук
Це книга, яка не могла не з'явитися – забагато людей на неї чекали. За назвою Любиної поеми її читачі вимріяли собі збірку, а «Видавництво Старого Лева» видало її у напрочуд влучному дизайні Гайдучик Назара та Йориш Оксани (сторінки ніби прошиті червоними нитками, різкою гострою голкою). Вірші болючі – про війну, її передчуття і коріння, наочно демонструють перетворення жаху у мовчання – на противагу такому очевидному у цій ситуації натуралізму. Люба не тисне на болючі точки навмисне, не маніпулює читацькими емоціями – вона виповідає свою печаль і спільну трагедію у цих текстах. Ніхто не хоче бути регіональним автором, а Люба Якимчук мусить: вона проговорює свою персональну відповідальність за малу батьківщину у авторській передмові, і висловлює готовність віддати частину свого доброго імені горезвісному Донбасу. У тому ж короткому тексті Люба зізнається, що навіть після усіх історичних досвідів людства, письменнику у війні кожного разу доводиться починати з початку. І вона починає – безстрашно, сильно і ритмічно.
«Життя Марії» Сергія Жадана
Рецензій чи рекомендацій на нові книги Жадана вже якось навіть не чекають – і так все зрозуміло: безпрограшний варіант. Але неможливо було, переглядаючи книжкові новинки за останні півроку, оминути увагою «Життя Марії», видане Meridian Czernowitz навесні. Окрім того, що ця книга разом з автором та видавцем здійснила безпрецедентний тур Україною (Святослав Померанцев та Сергій Жадан на старих Жигулях об’їхали тридцять три міста!), блага звістка новітнього житія від Жадана також виговорює і виписує складну тему української реальності 2013-2015.
Це книга-розповідь, книга-розмова, і згаданий спосіб її презентації – цілком у законах жанру житійних чи євангельських історій, які мали бути переказані мандрівними апостолами. «Життя Марії» триває від благої вісті (перекладу з Рільке) і до Різдва у прифронтовому місті; на додаток – переклади з Чеслава Мілоша, які Жадан робить радше як залюблений читач, аніж як перекладач. Книга розкладається на цитати легко і влучно – мало не кожен рядок чи строфу читач може прикласти до себе (як подорожник). Це знову тексти про любов – але у найсильнішому, найширшому розумінні цього слова. Також (і особливо!) – це тексти про пам’ять і для пам’яті.
Думається, що як і у випадку зі збіркою Люби Якимчук, саме ці вірші через 10-15 років будуть розповідати про наш досвід найбільш ємко і влучно. Якщо у Люби знайдете партитури настроїв і пейзажі ландшафтів, то у Жадана – портрети героїв і есенції почуттів.
«Ровер» Василя Махна
Вибрані вірші та есеї нью-йоркського українця Василя Махна за 2011-2013 роки уклалися у солідний том кольору індиго, і привертають увагу вже на рівні обкладинки від Іллі Стронговського. «Ровер» зверстаний і загалом сконструйований дуже добре – усі коліщатка на своїх місцях, змащені, і працюють на спільну ідею. Від першого ровера в Чорткові, що відкриває збірку, і відсилає нас до спогадів, минулого і минущості, і до другого ровера в Нью-Йорку, що збірку замикає, вас встигнуть прокатати по всіх усюдах. По дорозі зустрінете і бучацького боксера серед хмарочосів, і екзотичну Моніку в Дубно, і юну Христю на Мангаттені, і криворізького шахтаря, який виявиться прадідом автора. Родичів вам представлять чимало, родинної топографії – ще більше. Але не лякайтеся: це не тривіальний старий фотоальбом, а швидше раритетні кінохроніки, де в історичному моменті ваш товариш вказує пальцем на екран, і каже «А ось мій дідо!».
Есеї у «Ровері» легкі, як і вірші – хіба трохи більш плинні і документальні. Вони сповільнюють середину книги, надають ваги поезіям, і провадять читачів з родинного епосу у балади мандрів та почуттів. Тут на вас чекає Париж, Єрусалим, Нікарагуа, Польща і Чортків, ясна річ (куди ж без нього?). Чим ближче до кінця, тим більше у добірці приватно-особистісного, а не родового: любові і святкування, легкі пісні з-над океану, дуже відверта оповідь про давню юнацьку любов, що наздогнала, як завжди, запізно, і, звісно, революція в Україні. До всього вже сказаного додам хіба те, що наклад «Ровера» – всього тисячу примірників. Не проґавте свій.
Від поезії переходимо до прози – її зазвичай більше люблять брати з собою у подорожі. Варто зауважити, цього літа ви таки маєте, що взяти з собою.
«Червоні на чорному сліди» Ірини Цілик
Збірка оповідань Іри Цілик «Червоні на чорному сліди» наробила галасу ще на Книжковому Арсеналі – її придбав Президент, і це встигли зафіксувати фотокамери. Видана у «Коморі», акуратна і проста книжка насправді розповідає читачам якраз про те, що не все так просто. Кожна з її історій відбувається десь тут, десь поруч і близько, з абсолютно реальними людьми. Героїв Іри ви зустрічаєте у маршрутках і метро, під власним під’їздом чи іноді навіть у дзеркалі. Як кінорежисерка, Іра пише живо і смачно, з деталями і запахами, тож уся повнота буденного життя навалюється на вас що є сили. Але у цій буденності завжди лишається місце для дива – хай навіть дуже маленького і майже-уявного. Кажуть, що проза Цілик – дуже київська. Я би аж так не звужувала; її проза дуже людська.
«Коштовніше за золото» Христини Козловської
Найсвіжішу новинку пропонує читачам на початку літа Бруструрівське видавництво «Дискурсус» – «Коштовніше за золото» Христини Козловської. Молода письменниця родом з-під Коломиї отримала цього року міжнародну літературну премію імені Олеся Гончара, але заслуга її не в цьому. Збірка оповідань Христини – різноманітна і водночас з виразним авторським стилем – справді хороша, відпочинкова читанка. Дрібка містики, трохи магічного реалізму, трішечки міського абсурду, стійка сюжетна канва, і місцями – дуже хороша, добра іронія і усмішка. Останнє, до речі, робить найкращим (на мій смак) у збірці оповідання «Віктор – значить перемога». І не вірте анотації: це не подібно ані на Кафку, ані на Борхеса. Це просто добрі сучасні українські оповідання, цікаві сюжетно та смислово, а тому вартують уваги читачів.
«Люди воліють тонути у морі» Ліора Даяна
Трошки більше абсурдизму очікує на вас у збірці оповідань ізраїльського письменника Ліора Даяна «Люди воліють тонути у морі», що його переклад видала «Темпора». Що ми знаємо про сучасний, молодий Ізраїль? Яким життям там живуть щодня? Про що мріють? Чим печаляться? Насправді, відчуття від збірки лишаються досить дивні – спека і пересохле горло, легке роздратування абсурдною ситуацією або нелогічним сюжетом, і, врешті, нерозуміння: чим мене так зачіпає цей текст про далеку країну? Що ще торкає у текстах Даяна, так це тонка і всеосяжна іронія – така, як усмішка, схована в кутику вуст і з примруженим оком, така, що підсміюється, але і відчуває жалість водночас. Ізраїльська література не часто зустрічається серед українських перекладів, тож не втрачайте нагоди відчути зсередини країну, яку ви знаєте здебільшого з військово-політичних новин або туристичних буклетів.
«Європеана» Патріка Оурдженіка
Наступна за шкалою іронічності та абсурдизму – «Європеана» Патріка Оурдженіка. Усе ХХ століття, з усіма його байками і міфами, вигадками спецслужб і плітками базарних тіток, усі ці «наші, ваші і німці» – все як на долоні, як килим зі страшних і абсурдних газетних вирізок, склеєних докупи у техніці бриколажу. Тебе затягує водоверть письма – бо не встигаєш отямитися від заміру загиблих на кілометри, як вже мова йде про нові технологічні винаходи останнього часу, а потім назад до «німці» і «наші», а через півсторінки – знову генна інженерія. І вже дочитуючи, чи, може, навіть дочитавши, розумієш: а текст же зовсім не умоглядний; його хоч до кожного випуску новин прикладай.
The Ukrainians, збірка
Ще одна пропозиція зі сфери, спорідненої зі ЗМІ – добірка інтерв’ю від видання The Ukrainians. Володимир Бєглов, Інна Березніцька і Тарас Прокопишин ризикнули, і у смутні часи почали медіапроект про успішних, ініціативних і відповідальних українців в усьому світі. І ось – найкращі двадцять текстів вже видано окремим, дуже презентабельним виданням. Це книга для натхнення і для знайомства (бо відомість не була критерієм відбору героїв), а також – для формування стабільного рівня оптимізму в організмі. Просто інакше бути не може, коли читаєш двадцять добрих історій підряд, і розумієш, що усі вони – non fiction. Це майже як наскладати збірку «Правил життя» ваших улюблених персоналій, тільки ще й розгорнуту, і з фотографіями. Прекрасна альтернатива навіть «розумному глянцю», не кажучи вже про нерозумний.
«Далекі близькі» Володимира Єрмоленка
Наостанок – про вічне. Це також добірка особистостей, і певною мірою – це навіть розмови з ними. Але дещо на іншому рівні. Філософ Володимир Єрмоленко знайомить нас зі своїми персонажами через метафори, і називає їх відповідно: «Далекі близькі». Шукач філософії у літературі та літератури у філософії, він збирає під парасолем своєї яскравої обкладинки тільки яскраві особистості: Руссо, Казанова, Месмер, Гофман, Мішле, Флобер, Шпільрейн, Ґарі, Барт, Дерріда, Зонтаґ і Турньє. Єрмоленку не йдеться про якусь градацію цих героїв; кожний для нього – особиста історія життя і перетворення недоліків і слабкостей на силу і геніальність.
Це перегляд відомих на загал біографій зі споду, але не в сенсі перебирання приватних подробиць, а в сенсі намагання зрозуміти, сприйняти як людину, як друга, врешті-решт.
І ще: здається, ця книжка, хоч і містить переважно історії без хепі-ендів («когда б вы знали, из какого сора…»), все одно мотивує і надихає. Бо дає зрозуміти, що ніхто не був святим чи легким, але нікому – навіть великим – це не заважало творити.
***
Звісно, книжок до читання є значно більше – треба визнати, що українські видавці тепер швидко закривають порожні ніші жанрів та свіжих імен сучасної літератури. І що також важливо – поки що ціни на книжки ще не поповзли вгору аж так критично, як це пророкували ще навесні. Тому користуйтеся нагодою, і витрачайте ваш вільний час на хороші книжки.