ГлавнаяКультура

Жертви заради мистецтва

На початку 90-х років, коли в українській літературі відбувся останній значний перерозподіл естетичних цінностей і коли більш-менш чітко окреслилася генерація сьогоднішніх неокласиків, мені часто здавалося, що цьому поколінню бракує пристрасті, шаленства та авантюризму заради мистецтва.

Михайло Бриних Михайло Бриних , письменник, публіцист
Жертви заради мистецтва

Це тоді Юрій Андрухович сформулював сакраментальну істину: «Українська поезія стає все кращою. Скоро її перестануть читати зовсім». І справді, що талановитіші твори з´являлися на порубіжжі тисячоліть, то помітніше зменшувалися наклади та гонорари. Слова одного з героїв новели О.Генрі «Художники» - «Заради мистецтва я ладен пожертвувати і своїми власними грошима, і грошима моїх добрих друзів», - перетворилися на доволі сумнівний і недоречний жарт. У відповідь на суспільну неувагу до їхньої творчості письменники дедалі більше уподібнювалися до сектантів, і надмірна публічна активність вважалася гріхопадінням у «масову літературу» (фактична відсутність такого явища перетворилась на брутальну лайку).

Суспільство не цікавили письменники, які не могли заінтригувати публіку нічим, окрім текстів. А тексти їхні поширювалися здебільшого за сектантськими схемами, й тому змія ніяк не могла заковтнути свого хвоста.

Потрібні були жертви заради мистецтва, та ніхто не знав до пуття, які саме. Ось, наприклад, Кость Москалець спалював тираж своєї книжки і про це розлого розповідала Ольга Герасим´юк на каналі «1+1». Результат - глядацьке позіхання. Мовляв, велике діло. Тоді літератори почали потихеньку матюкатися в своїх романах та поемах, але й це спричиняло хіба що гнів ортодоксальної діаспори та місцевих «інвалідів творчості».

Ось уже друге десятиліття сучасні письменники міркують - що ще можна і варто робити заради мистецтва? Адже на цьому емпіричному шляху, здається, вже випробувані всі засоби, спокуси і скандали: літератори сходили в політику, де облажалися; вийшли на сцену і заспівали, хоч і не стали рок-зірками; взяли штурмом гламурні видання, в яких розчинилися серед інших потоків смоктального золота; заснували свої видавництва, але не наважились видавати власні книжки; як сумлінні прочани регулярно відвідували святині телевізійних ток-шоу, але не перетворилися на володарів громадської думки; взяли за правило стрибати перед фотокамерами в ополонки на Водохреща, але не стали vip-персонами.

Врешті-решт, письменники навіть почали відмовлятися від богемного напівголодного існування - і залюбки опановують нові для себе царини життєдіяльності. Ось, наприклад, на початку цього місяця шестеро письменниць і Андрій Кокотюха дебютували в якості моделей на Львівському тижні моди.

Але весь цей перелік напівжертовних актів заради мистецтва - блідий і нуднуватий поруч з єдиним перевіреним засобом пропаганди будь-чого і в будь-якій країні: йдеться, звісно ж, про публічне оголення. Завдяки масиву голих митців медіасвіт прихильно зиркнув на міжнародний поетичний фестиваль «Київські Лаври». Публікація фотосесії Ірени Карпи у «Плейбої» лише потвердила істинність цього напрямку пропаганди сучасної літератури. А фестивалі, що відбуваються завдяки творчому об´єднанню «Остання барикада», вже й важко уявити без поеток топлес (не став винятком і квітневий фест «Харківська Барикада»).

А що ж публіка? Вона, як і в часи наївних перформансів Костянтина Москальця чи «Бу-Ба-Бу», ледачкувато позіхає. Лабають джаз-рок - трохи слухає. Показують цицьки - трохи дивиться. Тільки от істина від Андруховича тепер усе ж таки потребує нової редакції: українські митці стають дедалі кращі й упізнаваніші, і скоро нікому не спаде на думку, що їх можна ще й читати.

Михайло Бриних Михайло Бриних , письменник, публіцист